Історії з евакуації: «Я знову тікаю від війни - перший раз рятувалася від обстрілів у 2014-му...»

29.04.2022, 20:30 Переглядів: 4 031

 

У 2014-му Вікторія Журавель вже тікала від війни - в нікуди, з двома дітьми. Обжилися - і через 8 років війна знову прогнала їх з рідного дому…

У 2014-му Вікторія Журавель вже тікала від війни - в нікуди, з двома дітьми. Тоді на новому місці починала «з нуля»: ні чашки, ні ложки, ні плити, ні холодильника. Обжилися - і через 8 років війна знову прогнала їх з рідного дому…

- Як же мені не хотілося покидати свій дім! Якби ви знали. Як же не хотілося! Усе рідне - кожна ниточка! Але друзі прийшли вмовляти: «Ти не розумієш, вже близько від нас колона танків - 30 машин, і кожен по 40 снарядів. Це 1200 снарядів, а ще з неба підуть авіаудари. Треба їхати, ви не виживете! Ми хочемо, щоб ви жили, їдьте!»

Мені ці слова в серце запали. Ходжу по квартирі, на батьків своїх гляну, на доньок, а в голові «Хочемо, щоб ви жили! Їдьте». Я змирилася: треба їхати.

Вікторія спершу відправила у безпечне місце своїх дочок: 21-річну Валерію та 14-річну Дарью. Подруга старшої виїздила у Рівненську область і позвала за собою, родичі погодилися прийняти усіх дівчат.

Доньки Вікторії у Слов'янську
Доньки Вікторії у Слов'янську

70-річна мати Вікторії дуже не хотіла зриватися з місця, але залишати старих батьків Вікторія не погоджувалася. Було зрозуміло: якщо їхати, то тільки разом. Вікторія разом із батьками-пенсіонерами іще якийсь час залишалися в Слов’янську і потім таки разом виїхали евакуаційним поїздом.

- Прямо з підвалу вскочили в останній вагон, в усіх значеннях цього слова: хоч в прямому, хоч в переносному. Після нас через тиждень дорогу страшенно обстрілювали, а ми ще, вважайте, встигли. Правда, одну провідницю поранило. Їхати було дуже важко. Пасажирів багато, сидимо всі перелякані, тіло болить, їдеш і думаєш: вдома снаряд не застав, то в дорозі дожене. Скільки їхали, не полишала мене нав’язлива думка про смерть в дорозі.

Евакуаційний поїзд прибув до Полтави вночі. Наляканих людей зустріли волонтери та поселили на ночівлю в приміщенні дитсадка.

- Спальні місця були - дитячі матрасики на підлозі, але ми й тому раді, аби лише десь голову прихилити. Нам чаю дали і бутербродів, сумку полагодили, бо розірвалася. У звичайному житті - наче дрібниця, але на той момент це дорого коштувало! Такі прості жести гостинності, вони ніби промовляли до нас: ви в безпеці, тут хороші люди і про вас потурбуються.

Наступним пунктом був Кременчук. Так Вікторія із батьками опинилася в Кременчуцькій школі-інтернаті, де вони живуть і зараз постійно разом з 82 іншими евакуйованими з різних міст: з Харкова, Лисичанська, Ізюма.

Жителі школи-інтернату, хто зупинився в евакуації в Кременчуці
Жителі школи-інтернату, хто зупинився в евакуації в Кременчуці
- Коли ми в цей інтернат заселилися, я бачу: люди абсолютно розгублені, нещасні. А я вже переживала евакуацію в 2014-му, загартована. Та й по характеру я дуже активна, комунікабельна. Останні роки працювала в дитячому освітньому центрі адміністраторкою: знаю, як документи оформити, як переговори провести (ми до війни в Слов’янську приймали змагання всеукраїнського рівня!). То я взяла тут, в інтернаті, ініціативу в свої руки, а потім люди і самі згуртувалися: купили електрочайник, склали розклад для прання і купання, бо електрику вибивало від великої кількості побутової техніки, потім давай думати про якісний інтернет - без нього ж зараз нікуди! У нас тут дуже гарні умови: тепло, чисто, харчування - як на курорті. Але це не курорт, ми вимушені тут жити, стараємося бути корисними, допомагати персоналу інтернату.
Авдіївка на Великдень. Фото друзів Вікторії
Авдіївка на Великдень. Фото друзів Вікторії

Вікторія згадує свій перший досвід евакуації в 2014-му році з Авдіївки, що за 10 км від Донецька:

- Для мене війна давно почалася. Перед початком російського вторгнення на Донбас, я повернулася в Україну з-за кордону, де жила 10 років. О! Там я пройшла хорошу школу виживання. У Португалії працювала на сталеливарному виробництві, на різних роботах. У 2012-му через сімейні проблеми мусила покинути все і повернутися в Україну. Приїхала до батьків в Авдіївку, влаштувалася бухгалтером в лікарню. Життя тільки почало налагоджуватися: живемо потихеньку з батьками, дочки підростають.

Але в 2014-му все пішло нанівець. Улітку з дочками виїхала на море, щоб пересидіти стрілянину. І ось - скоро осінь, дітям моїм до школи, а бої не припиняються. Знайомим дзвоню, а вони: «Не повертайтеся, ми тут під «градами» сидимо». Сестра мені знайшла волонтерів, які допомогли знайти квартиру в Слов’янську. Я із дітьми поїхала прямо туди. Зайшли в квартиру: чайник, бойлер, стіл - оце і все, що мали в новому домі. Списалася із знайомим-параолімпійцем, теж переселенцем, купили газету з оголошеннями і почали шукати, де б нам дешеві б/у речі знайти. Пам’ятаю, за 250 гривень купили старий холодильник «Донбас».

З 1 вересня діти пішли до школи: старша - у дев’ятий клас, а менша - у перший. Дітей прийняли без документів, дуже прихильно до нас, переселенців, тоді ставилися. Якийсь час я була без роботи, але не без діла: то в «Червоний хрест» біжу, бо дітям потрібно одяг по сезону, то ще якісь побутові клопоти. Трохи обжилися, і я батьків з Авдіївки у Слов’янськ забрала, бо навколо Авдіївки постійно обстріли були, з різною періодичністю, хоча місто жило звичайним життям, але напруга відчувалася.

Здавалося, на Донбасі ми звикли жити в умовах перманентної загрози, але 24 лютого - це був шок. У перші дні почули і побачили від «освободітєлєй» таке, що кров холола в жилах. На кожному кроці можна зустріти смерть. Мама моєї подруги в черзі до банкомату стояла разом з іншими. Вона встигла сховатися, одну дівчину поранило, а чоловіки - на смерть. Кожна секунда може стати останньою, і ти не знаєш: встигнеш цього разу чи ні.

Вікторія із мамою у Святогірську на Донеччині
Вікторія із мамою у Святогірську на Донеччині

З початку квітня Вікторія проживає з батьками в Кременчуці. Сьогодні вона переконана, що евакуація була правильним рішенням, але думки про домівку знову і знову повертають її у Слов’янськ, у мирні часи, вона дуже сумує і вірить у повернення додому:

- Я часто плачу. За 8 років тільки обжилася в Слов’янську - і знову земля горить під ногами. Війна все зруйнувала: мої діти далеко, коли їх побачу? Мої старі батьки без даху над головою, куди іти, на вулицю? Удруге в своєму житті переживаю психологічний стан «бомжа». Це дуже страшно. Навіть найлютішим ворогам я такого не побажаю: опинитися без дому, не знати, куди йти, де тебе чекають… Молюся Богу, щоб наші міста залишилися - Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ, щоб їх не знищили вщент, щоб ми повернулися у свої рідні будинки і квартири - і далі жити. Руки-ноги цілі, ми впораємося…

Матеріал створений за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.

Автор: Лариса Гориславець
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.

ФРОНТОВІ ІСТОРІЇ КРЕМЕНЧУЖАН:

У цьому сюжеті «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав інтерв'ю з кременчуцькими бійцями і волонтерами, які своїми очима бачили жахи подій на Сході. Це розповіді про війну, на якій гинули наші захисники, щоб не допустити просування агресора.

Низький уклін всім бійцям. Слава героям! Герої не вмирають!

Читайте також:



Свіжий випуск (№ 50 від 12 грудня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх