Невідома Албанія: супер-бункер для диктатора

Бункери. Завдяки чисельним дописам блогерів, телепрограмам та фотографіям туристів вони стали справжньою візитівкою країни. Хтось пише, що їх у країні понад 700 тисяч, інші називали цифру у 400 тисяч. Насправді ж з 1975 по 1983 рік за програмою «бункерізації», започаткованою Енвером Ходжи, у країні встигли побудувати «усього лише» 173 371 бункер з 221 143 запланованих. За задумкою диктатора, кожна албанська родина мала бути забеспечена «власним» бункером, і на алтар цієї ідеї поклали життя сотні загиблих на будівництві людей. «ТелеграфЪ» відвідав найбільший бункер країни, який побудували для Енвера Ходжи та вищого керівництва Албанії. Споруда, розташована всередині гори, має 5 поверхів, 106 приміщень та розгалужену систему переходів.

Хто такий Енвер Ходжа

Майбутній диктатор, керівник Народної Соціалістичної Республіки Албанія Енвер Ходжа, народився у 1908 році у місті Гірокастра в родині торговця тканинами. Він здобув університетську оствіту у Франції, де й познайомився з ідеями комунізму. З юних років Ходжа захоплювався діяльністю сталіна і вважав, що Албанії потрібне саме таке керівництво. Під час візитів до Москви у 1938 та 1942 роках, він особисто зустрічався зі сталіним та молотовим. Тоді Ходжа вже був заступником першого секретаря компартії Албанії та головнокомандувачем партизанських формувань.

У 1944 році влада в Албанії повністю перейшла до рук комуністів, а в жовтні Енвер Ходжа став прем'єр-міністром і одночасно міністром закордонних справ у наново сформованому уряді. Верховним головнокомандувачем він залишався до кінця своїх днів.

Незважаючи на те, що за 41 рік правління Енвера Ходжі Албанія досягла неабияких успіхів у сферах освіти, медицини та економіки, цей час аж ніяк не можна назвати щасливим для самих албанців. Адже у внутрішній політиці Ходжа застосовував найжорсткіші методи, миттєво знищував будь-кого, хто вважався нелояльним до правлячої партії. В країні активно діяла таємна поліція «Сігурімі», аналог радянського НКВД. Простим громдянам заборонялося подорожувати без вагомої причини навіть всередині країни та купатися в морі, вони не мали права на власний автомобіль, в країні існував податок на «безсімейність» та «малосімейність». Усе життя албанців було підпорядковане волі диктатора, народ жив в атмосфері постійної готовності до війни...

Слід зазначити, що на початку десталінізації Албанія розірвала з СРСР дипломатичні стосунки: Ходжа вважав подібну політику «ревізіоністською» і такою, що не відповідає ідеям марксизму-ленінізму. 

Програма «бункерізації» Албанії

Розповідають, що колись Албанія поцупила у СРСР два підводні човни, і Енвер Ходжа вирішив, що за це радянський союз може застосувати проти країни ядерну зброю. Він вирішив захистити свій народ, тож запросив інженера, котрий і запропонував модель невеликого, але надійного бункера. Коли такий бункер побудували, диктатор посадив інженера всередину і вистрілив по бункеру з танка. Стіни витримали, інженер вижив - і розпочалася «бункерізація». Ми не знаємо, скільки правди в цій історії, але те, що за 8 років в Албанії побудували понад 173 тисячі бункерів, тобто приблизно по 21 тисячі бункерів за рік - беззаперечний факт. 

Бункери різного розміру можна побачити й зараз просто посеред міста або уздовж дороги. Деякі демонтували, у деяких містяться ресторани або нічні клуби, деякі просто стоять закинуті. Але найбільший з них, збудований колись для самого Енвера Ходжи, перетворили на музей та арт-майданчик з красномовною назвою Bunk'art. Спочатку планувалося, що це місце стане звичайним музеєм, але люди були проти - адже побачили в цьому ідеалізацію образу диктатора. Тож проєкт дещо переробили: тут проходять виставки, розміщують інсталяції та арт-об'єкти. Bunk'art викликає у відвідувача безліч емоцій, головна серед яких - захоплення албанським народом, який вберіг свою культуру та національну ідентичність попри шалений тиск системи, зміг скинути диктаторський режим і побудувати натомість сучасну демократичну країну.

Що там, в середині гори?

Занурення в атмосферу часів Енвера Ходжи починється ще на підході до самого музею-бункера: до гори веде тунель, пробитий в скелі. Відлуння власних кроків, загадкові звуки, бічні проходи, що ведуть в суцільну темряву - усе це створює відчуття занурення в минуле, у часи, коли тут був таємний військовий об'єкт. Тунель виходить на територію колишньої військової бази. Зараз тут парковка і кіоск, у якому можна придбати квитки та яскраву сувенірну продукцію музею. Вхід до бункеру обійдеться у 500 леків (це приблизно 4 євро). Чемна дівчина показує нам дорогу, яка веде на гору через густий ліс та дає буклетик з фотографією входу у сам бункер.

Дорога веде все вище, неймовірно голосно стрікочуть цикади, а за деревами іноді проглядає вікно, прорубане у скелі, або залізна скриня, оповита плющем. За одним з поворотів можна побачити навіть будку чергового... мабуть, колись тут був КПП. 

Хвилин за 10 ми нарешті побачили яскравий вказівник, яким позначили вхід до підземної споруди. Проходимо крізь перші двері - і ніби потрапляємо в інший світ.

Усьго тут чотири двері, перша пара - з суцільного бетону сантиметрів 30 завширшки. Вентиляційні отвори закриті щитками, які автоматично опускаються у разі загрози ядерного удару. В окремому приміщенні - карантинна зона з душем на випадок, якщо людина отримала дозу опромінення. 

Неподалік від входу розміщені апартаменти Енвера Ходжи та його дружини, які складаються з кімнати секретаря, робочого кабінету, спальні і ванної кімнати. Приміщення розташовані одне за одним, ніби у вагоні поїзду. Зазвичай, найбільшу увагу туристів привертає саме ванна - адже тут знаходиться славнозвісний червоний унітаз диктатора. За легендою, так Ходжи вшанував кров, пролиту албанським народом за свою країну. Але це лише легенда. Насправді ж унітаз пофарбували митці вже після смерті диктатора. Ці приміщення виглядають так, ніби ними користувалися, але насправді Ходжа тут не жив. Він бував тут лише двічи, під час загальнонаціональних навчань.

Йдемо довжелезним коридором, з обох боків якого містяться найрізноманітніші приміщення. Увагу привертає військова форма часів правління короля Зогу (1928-1939 р.р.): головні убори прикрашені літерою «z», від чого стає трохи моторошно. Проте це ще «квіточки»: згодом коридорами бункера залунала сирена...

Є тут центр зв'язку і той самий апарат, з якого диктатор телефонував у інший регіон країни під час навчань.

У кімнаті офіцера все максимально натуралістично. Заходити сюди заборонено: адже всі меблі, предмети побуту, форма та озброєння - справжні, ними користувалися військові, що знаходилися у бункері.

Окрім апартаментів Енвера Ходжи є ще два подібні «люкси». Вони призначалися прем'єр-міністру Албанії Мехмету Шеху, репресованому у 1981 році, і начальнику генерального штаба. Усі інші житлові приміщення виглядали приблизно так, як на фото вище.

Наприкінці довжелезного коридору можна побачити кімнату, в якій містяться фільтри для очищення повітря.

Деякі експозиції присвячені окремим сферам життя країни. Тут є типовий магазин тих часів, спортивний зал і навіть шкільний клас. Цікаво, що в 1945 році понад 81% албанців були неписемні. Того року в країні відкрилися перші класи, де людей почали навчати читати та писати. А в 1949 вийшов закон про примусову початкову освіту для громадян, молодших за 40 років. Через п'ять років офіційно оголосили, що неписемність в країні вдалося подолати. Про людей старшого віку намагались не згадувати... 

Інша експозиція присвячена «демократичним» виборам. Враховуючи досить великий відсоток людей, які не вміли читати, процес організовували дещо незвично. Ставили дві скриньки з круглими отворами, на одній було зображення кандидата, на іншій нічого, і можна було проголосувати «за» або «проти», вкинувши кульку в одну із скриньок.

У бункері є навіть концертний зал з буфетом та їдальнею!

І всюди, за кожним кутком, можна побачити тематичні інсталяції. Людина, яка сидить у клітці, в розпачі тримаючись за голову. Безліч крихітних гіпсових бюстів, що вишикувались посеред коридору. Дзеркальна кімната, яка створює ілюзію безкінечного простору - а на дзеркалах назви комп'ютерних ігор, де йдеться про бункери і тоталітарні режими. Вікно, у яке сріляють ззовні - постріл, звук розбитого скла - і тиша, яка ще довго висить у повітрі.

Окрема кімната присвячена людям, які загинули під час будівництва цього та інших бункерів. Це шахтарі, військові та цивільні - сотні людей, які стали безіменними жертвами комуністичного режиму.

Коли проходиш крізь останні бетонні двері і знов опиняєшся серед літнього лісу, сповненого життя, відчуваєш... мабуть, полегшення. Навколо співають пташки, дзижчать цикади - але тіло ніби промерзло до кісток, і ще довго не зникає відчуття занурення у минуле.

Як на мене, Bunk'art - унікальне місце, яке має відвідати кожен. Уроки історії часто бувають важкими, гіркими та кривавими - але їх необхідно засвоїти, аби не повторювати помилок у майбутньому. На виході з бункеру розумієш це особливо ясно.