Дослідили склеп відомого поміщика, судді Кременчуцького суду Якова Полонського

На сторінці Краєзнавчого музею Горішніх Плавнів розповіли про надгробну могилу поміщика Якова Полонського, який жив у XIX ст. На цвинтарі села Мотрине Кобеляцького району, в старій покинутій його південній частині, що поросла густим чагарником, збереглися, якимось дивом, залишки унікального пам’ятника середини ХІХ століття. 

Зі слів старожилів був колись там (біля самого підніжжя древньої козацької могили) червоної цегли склеп якогось поміщика. На могилі росла тополя, така висока, що, казали, з її верхівки можна було бачити вогні Кременчука. А над склепом – мармуровий надгробок дивовижної краси. Кого саме там було поховано, вже ніхто не пам’ятає. Розказували тільки, що могилу ту після революції місцеві сплюндрували, шукаючи в ній скарби. Проте нічим, крім натільного хреста небіжчика і кількох його золотих зубів, розжитися не пощастило.

Епітафія, тобто напис на мармурі, майже не збереглася. Місцями залишилися лише деякі літери. Щоб «розгадати», довелося немало поміркувати й пофантазувати. Але ж яка дяка була, коли, нарешті, десь за місяць, мені це вдалося.

На бокових сторонах надгробка з одного боку ледве читалося: «Боже, въ руки твои передаю духъ мой». Далі зовсім нерозбірливо. Мабуть, ссилка на розділ в святому писанії, цитата з Біблії.

З іншого боку: «Здесь покоится тело титулярнаго советника Якова Корнеевича Полонскаго, скончавшагося 1 марта 1855 года, житія его было 58 летъ отъ роду».

На чільному боці пам’ятника в дубовому вінку зображено дві жіночі постаті, що оплакують розп’ятого на хресті Спасителя. А в ногах – гора з черепом та схрещеними кістьми на вершині («Адамова голова»).

З цього часу особа небіжчика зацікавила мене і спонукала відвідати ряд музеїв краю, бібліотек та архівів. Пошук виявився надзвичайно цікавим.

У Кобелячківському сільському музеї в документі Полтавської межевої палати від 24 червня 1866 року, в описі земель, суміжних з хутором Роська, згадується «Земля дачи деревни Мотриной, общаго владенія наследниковъ Титулярного Советника Якова Корнеевича Полонскаго съ прочими владельцами и козаками».

А в Полтавському державному обласному архіві я довідався, що суддя Кременчуцького повітового суду, «член комитета о наблюденіи за правильною продажею горячих напиткові» Яків К. Полонський володів на 1849 рік в Кременчуцькому повіті (до якого тоді належало і наше село) кріпаками – «более 100 душъ мужеского пола ревизскихъ крестьянъ». Якщо зважити на таку ж приблизно кількість неврахованих жінок і дітей (близько п’яти на сім’ю), виходить, що мав він не лише 700-800 душ кріпаків, а майже всю людність села.

Простежується і його родовід. Він був сином Корнілія Яковича Полонського, підпоручика, і мав ще трьох братів: Миколу, Мойсея і Ананія та п’ятеро сестер: Марію, Ульяну, Катерину, Софію, Ольгу.

А дідом його, напевне, був Яків Полонський, військовий товариш XVIII ст. (це почесне козацьке звання відповідало рангу сотника), що згадується в «Малоросійському гербовнику» В.К.Лукомського і В.Л.Мадзалевського, який разом з Іваном Полонським (мабуть його братом) започаткував шляхетний рід Полонських і отримав дворянський герб «Лелива».

Про Івана Полонського мені вдалося відшукати дещо в історичній науковій літературі, що висвітлювала період останнього Коша Запорозького (1734-1775). В архівних документах Коша Запорозької Січі він згадується, як полковий старшина (писар) Протовчанської паланки, довірений посильний від Коша в Полтаву до головнокомандувача князя В.М.Долгорукого за справами Війська Запорізького, учасник Очаківського походу в російсько-турецькій війні 1769-1774 років, що після зруйнування Січі в 1775 році повернувся на рідне Лівобережжя, отримавши згодом російське дворянство.

Нащадком цього козачого роду і був мотринський поміщик Яків Корнійович Полонський.