«Донеччина мене любить, мене захищає»: Кременчук попрощався з військовою Крістіною Зосімовою

Сьогодні, 25 липня, у Кременчуці попрощалися з 33-річною військовою Крістіною Сергіївною Зосімовою. Військова загинула 18 липня внаслідок артилерійського обстрілу в районі Бахмутського району Донецької області. У Крістіни залишилася мати та наречений, який на жаль не зміг вирватися на поховання із зони бойових дій.

З 2017 року Крістіна Зосімова служила за контрактом у десантно-штурмовій бригаді у зв’язку. Згодом вступила до лав Збройних Сил України в механізовану бригаду, де була другим помічником на ДШК.

- Навіть природа сьогодні плаче, адже наше місто проводжає Крістіну Зосімову. У 2017 році за контрактом почала служити в десантно-штурмовій бригаді, там отримала посвідчення учасника бойових дій. Три роки провоювала в АТО/ООС. Повернулась і не знайшла свого місця в цивільному житті. Знову пішла за контрактом до лав Збройних Сил України в механізовану бригаду. Там була другим помічником на ДШК або як військові називають «Дашка». Але 18 липня у результаті ракетно-артилерійського наступу ворожих сил загинула.

Померла від отриманих ран на полі бою в Донецькій області. Хоч Крістіна завжди говорила: «Донеччина мене любить, мене захищає»...

Це була несподівана дівчина. Намагалась весь час бути на війні. У неї родичі військові – батько і дід. Вона намагалася бути схожою на них. До цього часу мала спецзвання молодшого сержанта, працювала інспектором у виховній колонії. Отака бойова була дівчина. У неї залишилась одна мати, а наречений не зміг приїхати попрощатися - знаходиться на передовій у зоні проведення бойових дій. Його не відпустили, - розповів військовий з позивним «Художник».

Попрощатися з військовою до Міського палацу культури прийшли рідні, представники влади та небайдужі кременчужани. Містяни схилив коліно віддали шану воїну Крістіні Зосімовій. Автоколона вирушила до Свято-Миколаївського собору, де відбулася панахида, а далі військову через все місто супроводжували до Свіштовського цвинтаря, де її поховали на Алеї Героїв.

«Донеччина мене любить, мене захищає...» - завжди повторювала донька

Крістіна Сергіївна Зосімова з родини військових. Народилася 16 листопада 1988 року у Світловодську. У 2003 році родина переїхала до села Чечелево Кременчуцького району. Навчалася у 7 школі. Класна керівниця дівчини розповіла, що Крістіна дуже любила природу, птахів та звірів, навіть на мить зупинялася, щоб ними помилуватися.

Майбутня військова займалася у Кременчуці легкою атлетикою й добре вчилася. Після закінчення школи вступила одразу у два вищих навчальних заклади: до Києва та Харкова.

«Кременчуцький Телеграф» поспілкувався з мамою військової Катериною Василівною.

- Вона була серйозною дівчинкою. Захоплювалася спортом - легкою атлетикою, займалася у школі, тут в Крюкові. Любить хокей. Спортивний хокейний клуб - це її друзі.

Коли вона закінчила школа, то поступила до двох університетів у Києві та Харкові, але обрала Харків, бо ближче й нижчі ціни на харчові продукти. Поїхала навчатися до Харкова на престижний факультет - мікробіології, а потім перевелася на управління персоналом. Закінчила університет Каразіна за спеціальністю управління персоналом. Згодом вона закінчила академію пенітенціарної служби у Чернігові, - розповіла Катерина Василівна. 

Крістіна завжди піклувалася про маму, навіть коли служила в лавах ЗСУ, привозила мамі подарунки, продукти та найкращі ліки. Після смерті дівчини залишився її мобільний телефон, завдяки якому мама змогла попередити її друзів про загибель доньки. Цікаво, що пароль до телефону це дата, яка об'єднує маму з донькою та є знаковою для них.

- Як Крістіна вирішила стати військовою?

- Коли почалася війна... так вона й стала. Всі її друзі пішли і вона пішла. У неї більшість знайомих військові. У неї оточення все таке, дівчата й хлопці, які воюють.

Служба їй подобалася. Дівчинка була спортивна, дисциплінована та серйозна. Легку атлетику вона самостійно обрала, ще зі школи. Бігала... їй це подобалося.

У листопаді перед війною (повномасштабним наступом рф 24 лютого - ред.) вона знову вступила до армії. Вночі 24-го їх підняли по тривозі, добре, що рюкзак був зібраний. Бігом, бігом з рюкзаками...

Коли наші вибили орків з Сумщини, то вона сказала: «Мамо, не дивись телевізор, не слухай радіо... вони тут таке наробили». Моя дитина стільки бачила смертей та знущань з людей, що це неможливо передати. Страшне.

Добре, що зберігся її мобільний телефон. Я його змогла розблокувати та набрати її друзів. Спочатку ввела 4 цифри, щоб розблокувати телефон. Думала, що вона могла туди ввести. Ввела 4 цифри, а вони не підходять. Сиджу й думаю, залишилися дві спроби, якщо я зараз не вгадаю, то мені заблокує телефон. І я подумала, те що вона могла зробити як я. І що ви думаєте? Співпало. Обрала дату спільну для нас обох, наскільки вона була розумною.

- Катерино Василівно, коли Ви з нею востаннє спілкувалися?

- 18 липня ближче до вечора. Вона мені сказала: «Мамо, починається обстріл, я пішла». Я так зрозуміла, що вона після цього загинула. Єдине, що вона сказала, що від неї до цих «тварей» 500 метрів. Це зовсім поруч.

Її мали через два тижні виводити. Вона сказала: «Мамо, почекай... мамо, бережи себе».

Я й досі не можу повірити. Вона три роки служила на Донбасі й завжди мені казала: «Мама, Донбас мене любить, мене захищає... У мене стільки друзів та знайомих. Мамо, ти не хвилюйся».

Вона в мене одна. Дитина хороша. Мені так шкода, що вона загинула. Я навіть не уявляю як мені далі жити.