Уроки оборони Лисичанська та Сєвєродонецька від генерала Дмитра Красильникова

Заступник командувача військ оперативного командування «Північ» Сухопутних військ ЗСУ, бригадний генерал Дмитро Красильников розповів Центральному Громадському Телебаченню про співвідношення зброї на фронті, особливості застосування артилерії країн НАТО, про плани противника щодо просування вглиб території України на Донецькому та Луганському напрямках, а також пояснив, чому ЗСУ залишили Лисичанськ. 

- Невже ми за березень і за квітень втратили так багато техніки, що нам нічим воювати? У нас немає ствольної артилерії в наявності в нормальній кількості? У нас невистачає боєприпасів? Ми що, розстріляли склади боєприпасів?

- Скажімо так. Якщо брати по ствольній артилерії, що стосується кількості ствольної артилерії, у нас в кількості з Російською Федерацією в принципі зберігається паритет. Я не скажу, що нам потрібні… нам потрібні були стволи, якби у нас були до них набої. Річ у тому – чому нам потрібні американські засоби ураження типу 777, самохідні гармати і так далі? Тому що на них є боєприпаси в більшій кількості.

От у нас, наприклад, ми вимушені були два дивізіони виводити з бойових дій, відправляти їх на ремонт техніки, на перенавчання екіпажу, тому що просто закінчилися набої для даних систем. Да, можна гратися, 152-мм снаряди одних використовувати для інших, гратися цими снарядами, гільзами, всім іншим. Але все-таки, відверто кажучи, думаю, це ні для кого не таємниця, що боєприпасів радянських зразків озброєння у нас вже немає. Просто їх немає.

- Тобто стволи є.

- Стволи є, а боєприпасів немає. Є низка причин того, що їх немає. Це і вибухи на складах останніми роками. Це і безконтрольний розпродаж всіх озброєнь, які у нас були, залишилися з часів Радянського Союзу. Тобто у нас був серйозний арсенал озброєння і боєприпасів, який залишився після Радянського Союзу. Я скажу, ми по кількості… не те, що… не сильно ми відставали від Російської Федерації. Тому що дуже багато озброєнь і боєприпасів осідало саме в прикордонних округах, типу Одеського, Прикарпатського, на яких потім будувалися Збройні сили України.

Але маємо те, що маємо. На жаль, саме ці боєприпаси відсутні. І жодних виробництва цих боєприпасів, про які ми мільйон разів казали - патрони, снаряди і таке інше – ніхто не організував. На жаль. Тому що саме це, скажімо так, не на часі, або неперспективно, або не приносило бажаної ефективності.

Тому ми маємо безліч… не безліч, а велику кількість олігархів, велику кількість з дуже серйозним достатком людей. Але жоден з них не зміг організувати дане виробництво. І само собою держава теж за 8 років нашої боротьби і за 30 років Незалежності не змогла організувати будь-якого виробництва снарядів. Хоча я не вважаю, що це велика проблема у ХХІ столітті. У Першу світову у когось виходило робити стволи і боєприпаси, в Другу світову, а ми чомусь не можемо – ну, не знаю.

Тому нам необхідно озброєння натівського зразка. Тому що на них є ці боєприпаси. Знову ж таки скажемо, і на них боєприпаси – немає нескінченою кількості, тому що все ж таки країни НАТО рахують гроші. Тобто вони заздалегідь, як Радянський Союз, не робили боєприпасів на 8 років війни. Тобто вони зробили певну кількість, прораховуючи, що нам стільки-то потрібно для гарантованого відбиття рейсів, але – раз, два, три… там общитались, там прощиталось. Але, наскільки я знаю, зараз нарощується виробництво даних боєприпасів, робиться все, щоби підтримати цей потік боєприпасів на те озброєння, яке вже поставлене Україні.

Що стосується ефективності, такої дуже шаленої різниці між нашими зразками – нашими, Збройних сил України радянського виробництва - і натівськими, я поки що не бачу. Є дуже великий плюс у натівському озброєння – те, що постійно дотримуються стандарти. Наприклад, снаряд має однакову вагу, однакову вагу пороха, однакову конфігурацію, без усіляких заусенців і т.д. Тобто, якщо ми бачимо, як стріляє 777, то чітко, куди стріляєш. Допустимо, перший снаряд потрапляє радіус 15-20 метрів від того місця, куди ти цілишся. У нас, на жаль, так не виходить. Якщо у нас, наприклад, військовослужбовці, досвідчені командири батареї, коли отримують боєприпаси, то вони на склад приїжджають зі своїми терезами. Для чого? Щоби важити ті міни, щоб якимось чином….

Один командир батареї отримує міни 15100, 15800, 15900, 15850. Тобто у нас, на жаль, такого немає стандарту, щоб чітко… і за рахунок цього виходить у нас і разброс. Тобто виграємо за рахунок точності. Джерело: https://censor.net/ua/r3357636

- Те, що нам зараз передали, його на що вистачає Збройним силам України в плані гармат, в плані САУ, в плані кількості набоїв, боєприпасів?

- Його вистачає для того, щоби створити паритет на окремих ділянках фронту у вогневому ураженні противника і вести більш-менш успішно контрбатарейну боротьбу, знову ж таки застосовуючи всі ті засоби, які у нас є. Знову ж таки, у нас наше завдання – все, що приходить від наших партнерів, максимально ефективно застосовувати, тому що іноді ми не до кінця інструкцію читаємо, не до кінця враховуємо, наприклад, всі вимоги.

Просто наприклад, одна ремарка. Підключили замість дизельного генератора бензиновий електрогенератор. Здавалося б, дрібниця, струм все одно дає. Виявляється, ні. За рахунок свічі накалювання здійснюються поміхи, злітають налаштування. Довелося відправляти техніку на ремонт. Після цього – все, 100%. А це було написано в інструкції. Є такі.

Це не приклад саботажу, але нам потрібно все ж до кінця максимально ефективно використовувати. Коли це використовується – а я знаю вже дуже багато підрозділів і частин, які уміють це використовувати, цим досвідом діляться з іншими підрозділами і частинами – то виходить просто супер. Ми навіть за рахунок цих поставок, застосування цих контрбатарейних радарів, засобів розвідки, високоточних боєприпасів, ми перехоплюємо перевагу на себе. Тобто навіть при суцільній перевазі противника за кількістю боєприпасів. Нас життя примусить, наших військовослужбовців, застосовувати по максимуму все, що навчили наші партнери.

Самі розумієте, що ті самі партнери вони теж не всесильні, всезнаючі і таке інше. Вони теж можуть схалтурити, можуть щось забути сказати, тому що вони там начебто процес знають і таке інше. Є дуже багато моментів в тих самих гаубицях – там охолодження ствола потрібно чекати, а поки ствол не охолоне, кіл затвору не відкриється. А якби він відкривався, то він швидше б охолодився. А після певної кількості пострілів треба затвор прочищати, промивати спеціальною рідиною.

Тобто є дуже багато нюансів, яких в нашій радянській техніки немає. Ми повинні дотримуватися цих нюансів, щоб забезпечити надійність експлуатації озброєння НАТО, США, Європи. Тому нам потрібно не лізти зі своїм статутом в чужий город. Далі потрібно так користуватися, як навчили, як потрібно. Можете щось придумати – придумати і поділитися з іншими. Оце найголовніше в принципі.

Чому залишили Лисичанськ? 

- Про Лисичанськ. Я просто був буквально червень, ми це все переживали. У нас журналісти, коли ми включалися, нас завжди запитували: Тарас, так що ми? Сєверодонецьк – всі розуміли, так, це ми втягуємо противника, що позиції ці невигідні для нас, що вони внизу, бо я знаю, що таке Сєверодонецьк, а Лисичанськ – згори. І тут ріка перед Лисичанськом і ми ще можемо відійти на Лисичанськ і триматися там, все. І тут – Сєверодонецьк – бої-бої. А за Лисичанськ майже немає боїв. Суспільство почало запитувати: що ви розповідаєте нафіг? Чому так сталося?

- На жаль, вийшло так, що всі чомусь забувають, за Лисичанськ, я завжди казав, що основна проблема не верх-низ, не висота чи низина. Основна проблема – це логістика і забезпечення. Тому що можна бути дуже сміливим. Можна бути дуже хоробрим. Можна бути підготовленим супер, мати 3 глази нічного бачення і таке інше. Але що трапилося з Сєверодонецьком?

Були знищені 3 мости, які з’єднували Лисичанськ і Сєверодонецьк. Тобто будь-яке постачання могло вестися по чому? По переправі понтонній або на човнах. Навіть якщо можна було цей Сєверодонецьк наводнити, боєприпаси натягати заздалегідь туди, води, їжі – чого завгодно. То поранених ти заздалегідь не евакуюєш. Поранені з’являються під час бою.

Головна проблема – це евакуація поранених. Як тільки немає евакуації поранених, як тільки не надається вчасно допомога медична – все. Це рахуємо, підрозділ вже втрачений. Тому що вони поступово втрачають… кожен починає думати: ага, якщо мене поранять, що так само буду стікати кров’ю, чекати, коли хтось на лодці припливе чи ще щось?

Я скільки разів чув обґрунтування того Сєверодонецька, чому нам потрібний був Лисичанськ, не потрібний Сєверодонецьк, стояти насмерть і так далі – можна все робити. Тим більше, що на той час у Сєверодонецьку залишилися ті підрозділи ССО, Нацгвардія мотивовані, які нормально могли вести оборону. Але знову таки – для чого? Для того, щоб… вони могли вести оборону до тих пір, поки ця оборона не ставала більш коштовною, ніж відхід на раніше підготовлені позиції.

Всі сподівалися, що так воно станеться з Лисичанськом, але те, що трапилося з Лисичанськом – те, що противник пішов на Лисичанськ з іншого боку. Тобто ми резерви застосували на Сєверодонецьк, а противник пробився на Лисичанськ з південного боку через нафтопереробний завод і таке інше.

Як так вийшло? Ну, знову-таки, що всьому є межа терпіння, межа витримки і так далі. Тобто я там особисто бачив підрозділ, якій 3 місяці відбивав всі атаки, переходив в контратаки, гнав противника. А потім наступив такий момент, що – бах! І всі відмовилися виконувати завдання. Просто різко і все. Якийсь надлом відбувся.

Це трапляється тоді, коли оці маса критична військовослужбовців, яких гуртують колектив, нормальних військовослужбовців, досвідчених, вмотивованих, їх становиться дуже мало. Дуже мало. І вони вже не впливають на світогляд всього підрозділу. І коли приходить дуже багато мобілізованих військовослужбовців, які не мають ані досвіду, ані навичок, ані бажання – нічого, то вони своєю панікою перекривають будь-яке раціональне зерно тих людей, які становлять кістяк підрозділу.

На мою думку, потрібно чітко дивитися: як тільки в підрозділі стає десь 50% штатного підрозділу, його уже потрібно трошки виводити хоча б днів на 5, на 7 на відновлення. Навіть на другу лінію. Скажімо так, не на материкову частину країни, де не ведеться бойових дій, а навіть 20 км, 30 км від лінії фронту. Щоб вони хоча б не потрапляли під ствольну артилерію. Головне завдання – вивести їх з-під ствольної артилерії. І там, щоб вони спокійно переформатувалися і трошки провели окучування тих підрозділів, які надходять на доукомплектування.

Тобто в чому проблема? Навіть якби хотів цей військовослужбовець, цей сержант комусь щось передати, тому же військовослужбовцю новоприбулому якийсь свій досвід, він не може його передати. Чому? Тому що він знаходиться тут, той – на іншій позиції. Ведеться постійний бій. Неможливо просто ні про щось поговорити, когось чогось навчити. Просто мізки на місце йому поставити. Нема часу. І немає просто якоїсь можливості. Чітко витримувати межу втоми, грань тієї втоми. Все.

Втрата Бахмута - це загроза Краматорську, Слов'янську і донецькому угрупованню 

По Бахмуту – я боюсь давати якісь оцінки, але вважаю, що все ж таки Бахмут і Соледар, да і Сіверськ потрібно утримувати. Все, що зараз там відбувається, в принципі це, мабуть, дало можливість нашим військовослужбовцям, нашим підрозділам провести певні перегрупування і посилити оборону на даних напрямках. І враховуючи, що все ж таки, хоч трошки, але вогнева перевага уже не така панівна у противника, як вона була раніше, то є у мене велика доля надії, що все ж таки нам вдається утримати і Бахмут, і Соледар, і Сіверськ. Тому що захоплення будь-якого міста з цих трьох названих, ну, скажімо так, Бахмут і Сіверськ – це відкриває дорогу на Слов’янськ, Краматорськ противнику досить серйозну. І знову ж таки захоплення Бахмуту уже створює загрозу для нашого Донецького угруповання, тому що потім їхня атака на Костянтинівку уже таке вийде охоплення таких підрозділів, як наше Торецьке угруповання і так далі.