Як режисерка Анастасія Фалілеєва врятувалась від окупації у Кременчуці та намалювала серіал про психологічну самодопомогу

Режисерка анімаційних фільмів Анастасія Фалілеєва на власному прикладі знає, як важливо дбати про власне психічне здоров’я. Ще до повномасштабної війни вона дізналась, що має тривожний розлад, і пройшла лікування депресії. Цей досвід став в пригоді, коли дівчина опинилась під окупацією.

Надалі 15 млн українців потребуватимуть професійної психологічної підтримки – такі прогнози на початку літа озвучив міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко. З них 3-4 млн потребуватимуть медикаментозного лікування. Крім того, негативні наслідки відчує вся система охорони здоров’я – через загострення хронічних захворювань, а також хвороб серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, органів дихання.

У багатьох випадках люди відчувають потребу у допомозі не одразу. Наприклад, так трапляється з тими особами, які довго жили під окупацією, вимушено покинули дім, зазнали психологічного чи фізичного насильства. Та навіть із тими, хто станом на 24 лютого були в безпеці й продовжують перебувати за територією України. Тобто фактично потребувати психологічної підтримки може кожен українець і українка.

Це розуміла й Анастасія Фалілеєва. Вибравшись з окупації, вона одразу звернулась до психотерапевта і за його порадою вирішила повернутись до створення мультфільмів. Так почалась історія анімаційного серіалу «Подбати про себе» від соціального проєкту «Твій сімейний лікар» за підтримки HealthLink. У цьому серіалі експерти й експертки діляться простими техніками психологічної самодопомоги.

Пані Фалілеєва переконана, що з багатьма проблемами й травмами війни можна розібратися за допомогою терапевтичних технік. Про свій досвід роботи з психотерапевтом, лікування депресії, анімацію та окупацію режисерка розповіла LB.ua.

Я з дитинства малюю етюди та захоплююсь анімацією. Після навчання на режисурі почала знімати авторське кіно, яке показували на фестивалях по всьому світу. Я мрію повернутись до свого кіно після війни, але зараз маю інші пріоритети.

Психічне здоров’я було наскрізною темою моїх робіт ще до повномасштабної війни. Всі свої травми я загортаю в гарну обгортку та показую глядачам і глядачкам, щоб вони теж трохи порефлексували, щось зрозуміли про себе. Мій попередній фільм «Тигр блукає поруч», що став найвідомішим, якраз зображає, як я пережила депресію й тривожний розлад. Його вже можна подивитись на Takflix.

Тема психічного здоров’я та поінформованість про нього мене дуже чіпляє, а з війною ця проблема стала масштабнішою, нагальнішою. Тому ми й робимо серіал «Подбати про себе».

Коли почалися розмови про можливе вторгнення росії, ми з хлопцем вирішили, що найкраще тікати від війни до його батьків в Ірпінь. І чого це нам вартувало: колективний ПТСР і згорілий будинок.

Дорогою до Ірпеня ми стояли у восьмигодинному заторі, бачили бій у Гостомелі, прильоти гелікоптерів, висадження російських десантників – весь цей жах. А в Ірпені почалися обстріли та ночівлі в підвалі. Я була в істериці, не хотіла помирати там, і вирішила: якщо вже вмирати, то поруч зі своїми батьками. Тож на десятий день ми домовилися виїхати в Кременчук до моїх рідних.

Того дня був сильний обстріл. Ми зібрали всі речі та поїхали в церкву забрати людей, бо мали три машини. Дуже вдячна цій церкві та волонтеру Степану, який координував нас по мобільному зв’язку. Через пів години після виїзду він зателефонував і спитав, чи ми проїхали Стоянку. Виявилось, що там вже замкнулося кільце й виїхати тією дорогою неможливо. Це було якесь благословення.

Обстрілювали дуже близько, аж вібрація йшла по землі. Я не релігійна людина, але вперше молилася. Дуже набожна подруга Настя надіслала мені молитву й сказала читати, якщо буде страшно. Я читала цю молитву про себе півтори години. Здається, що це зберегло мою «стріху».

Потім з’ясувалось, що будинок батьків мого хлопця Сергія Кіреєва згорів від ворожої міни. Зараз Сергій зробив проєкт, де за символічну плату продає свої фотографії української природи. Гроші йдуть на відновлення цього будинку.

Вже у домі моїх батьків у Кременчуці ми влаштували ретрит на два місяці. Чесати котів і собак, валятися в траві, пити каву в тому самому місці щодня, ходити на тренування щодня – ця рутина нас рятувала.

Одразу після виїзду з Ірпеня я зрозуміла, що мені терміново потрібен психотерапевт. Я звернулась до ізраїльського спеціаліста Пабло Скуршинського. Тоді я розповідала йому, що всі мої друзі й подруги волонтерять, постійно щось роблять, а я не роблю нічого. Психотерапевт сказав мені, якщо немає ні бажання, ні енергії волонтерити, по-перше, не картати себе за це. А по-друге, робити те, що я вмію. Тобто мультфільми.

Згодом моя подруга й колега Катя Воропай запропонувала створити з соціальним проєктом «Твій сімейний лікар» цілий серіал про психологічну самодопомогу. Так ми вигадали «Подбати про себе». У цьому серіалі досвідчені спеціалісти й спеціалістки з психології й психотерапії дають прості та дієві поради щодо того, як впоратися із психологічними травмами під час війни.

Я ілюструвала ці поради в анімації, а головного героя в кадрі змалювала з себе. Це абстрактний персонаж, але навіть вдягнений так, як я була вдягнена майже весь час в Ірпені.

В окупації я не відчувала себе собою. Не відчувала себе ні дівчинкою, ні хлопчиком, ні Настею. Тому це просто герой, у якого лишився тільки цей светрик з хмарками як надія, що він виживе.

Теми усіх восьми серій різні – наприклад, переживання втрати, стан тотальної розгубленості, почуття провини, емоційного вигорання, знецінення себе – мені дуже близькі. Є й те, шо я не переживала, проте розумію важливість проговорення різних досвідів.

Наприклад, в мене не буває стану, коли я не знаю, що робити. Ця тема мені не знайома, бо маю тривожний розлад. Люди з таким діагнозом добре адаптовуються в обставинах будь-якої складності. Тому саме я організовувала нашу евакуацію, шукала заправки, знала, куди і як їхати. Мій тривожний рюкзак був зібраний ідеально. Зараз поясню на прикладі, як це працює. У своєму звичайному житті до 24 лютого я постійно тривожилась, але незрозуміло, чому. Коли почалась повномасштабна війна, я тривожилася через конкретну ситуацію, але займалась пошуком рішень, тому переставала тривожитись. Це поширений феномен.

Одна з серій присвячена почуттю провини за нормальне життя, і це я часто відчуваю. Але й серйозно з цим працюю. У багатьох людей зараз немає роботи, помешкання, рутини, тоді як мені пощастило організувати в Кременчуці своє життя так, як до війни. А ще я давно і ретельно опікуюсь своїм психічним здоров’ям. І відчуваю провину, що маю всі ці привілеї.

Щодо роботи над серіалом, я дуже люблю працювати в середовищі довіри та спільного розуміння важливості результату. Також круто, що під час війни вдається знаходити ресурси для творчості, яка допомагає людям. Нас підтримав проєкт HealthLink, що реалізується USAID. Завдяки цьому вдалось залучити профі та зробити якісний, простий і зрозумілий посібник для українців і українок, які потребують психологічної допомоги.

Важливо навчитись зберігати функціональність навіть у складних ситуаціях. Розкисати будемо потім. Бо якщо всі розкиснуть зараз, то в нас нічого не вийде. Тому моя задача – працювати, заробляти гроші, витрачати ці гроші, донатити, підтримувати місцеві бізнеси. Це дуже важливо.

Звісно, різні люди по-різному справляються і в усіх різний досвід. Та в будь-якому разі варто прислухатися до себе й займатися своїм психічним здоров’ям, аби тримати «кабіну» зібраною й не картати себе за все. Я за те, щоб всі працювали над собою і будували майбутнє України здоровим та економічно потужним.