Як люди перетворюються на казкових героїв: історія одного волонтера

Те, що робить Яків, інакше як чаклунством і не назвеш. Він може знайти майже будь-що і доставити куди завгодно. Пляшка джину перетворюється на купу спальників, цигарок та військового спорядження, а в розграбованому магазині з’являється пара бронежилетів, котрі якраз шукають хлопці на передовій!..

- Почнемо спочатку. Розкажи, як ти зрозумів, що почалося вторгнення? Що ти відчув тоді, які були перші дії?

- Дізнався про напад орди, мабуть, як і всі кияни. Була четверта ранку, я прокинувся від вибухів. Одразу зрозумів, що це війна – адже було три вибухи поспіль. Моя дівчина спала поруч, тож встав тихесенько, аби не потурбувати її, і пішов на кухню. На той момент я давно кинув палити, але тут знайшов десь цигарку, закурив, перевірив месенджери. Поглянув у вікно –  всюди горіло світло, люди прокинулись, хтось вже сідав у машини, кудись їхав… Буквально за пів години місто вже стояло у пробках.

Що відчував? Страх, розгубленість, не розумів, що робити та куди бігти. Перші п’ять хвилин реально панікував, а коли докурив – зібрав до купи думки, почитав, що пишуть в інтернеті. Дуже допомогло одне відео від Євгена Карася, завдяки якому зміг сконцентруватися і мислити ясно. Він чітко розклав усе по полицям: нічого неочікуваного не сталося, тож просто треба згуртуватися і бити ворога.

Щойно підвернулася нагода, я пішов у магазин, закупив продуктів. У перший день просто сиділи вдома, думали, як бути, збирали речі. Наступного дня я відправив дівчину в Рівне. До Академмістечка їхали дуже довго – пробки були нереальні, кажуть, що на виїзді з Києва люди стояли по 8 годин. Посадив її у машину, і пішов додому. Дійшов години за дві.

Зранку одразу вирушив у ЦНАП на Севастопольській площі – адже саме там записували в тероборону. Всюди – і у центрі комплектування, і у ЦНАПі були величезні черги, але брали лише людей з досвідом. Тобто, не брали вже майже нікого – лише добирали досвідчених фахівців.

Пам’ятаю, в той день приїхала якась фура з мішками для облаштування укріплень, її взялися розвантажити п’ятеро чоловіків у формі. А навколо – купа людей, стоять, дивляться. Довелося брати справу в свої руки. Прикрикнув на них, організував, і за пару хвилин фуру розвантажили! Простояв там до вечора, мене так і не взяли до тероборони. А ввечері ворожі ДРГ почали обстріл будівлі ЦНАПу. Ховався всередині. Звісно, було страшно, був шалений адреналін – але все обійшлося.

Вранці забіг додому поїсти – і назад, стояти в черзі з надією, що кудись мене все ж таки візьмуть. Скажу чесно, надія та вже почала згасати. Аж тут мені зателефонував друг і сказав, що він неподалік, везе теплі речі військовим в аеропорт. Я застрибнув до нього у машину, і ми рушили разом. Коли приїхали, хлопці сказали, що є потреба в магазинах та певних речах, написали список… Гроші були, тож ми поїхали те все шукати. Так і почалося моє волонтерство.

- Розкажи детальніше, чим займався в наступні місяці, як допомагав військовим?

- Перші два місяці були просто шалені! Ми діставали все, що завгодно і так, як і уявити собі не могли. Приміром, допомогли знайомому перевезти речі з-під Бучі – і він подарував нам пляшку класного джину. Пляшку ми обміняли у воєнторзі на 15% знижки, за рахунок якої змогли купити додаткові магазини для військових. За це хлопці з ЗСУ подарували нам кілька блоків цигарок (мали зайві). Цигарки не лише роздавали на блокпостах прямо з вікна, а й поміняли на карімати, спальники та їжу… Так одну пляшку елітного алкоголю ми перетворили на купу корисних речей!

Запам’ятався ще один випадок: за слушної нагоди купили ящик теплих шапок – хоча планували взяти лише 7 штук. Тож ми  їхали через блокпости, і на кожному питали: «Шапки треба?»

…Якось їдемо через міст на Лепса, там стоять пацани у кедах, одягнені дуже легко. Дивлюся – а один просто синій вже. У нас в машині лежала зайва фліска, тож зупинились, одягли хлопця. Таких вдячних очей я в житті не бачив! Він був у шоці: абсолютно незнайомі люди приїхали, вдягнули, дали цигарок, їжі – і поїхали собі далі.

Загалом, так воно й було в перші дні: роздавали все, що мали зайвого, на блокпостах питали, що потрібно – і намагалися це знайти. Здебільшого люди потребували теплих речей і цигарок.

- Я так розумію, ти скооперувався з друзями? Хто ще допомагав?

- Так, спочатку каталися разом з Бісом місяць-другий, а далі з Дімоном. Це мої братюні (посміхається – ред.)! У Діми з самого початку була машина. Ну як, насправді вона належала нашому другу, котрий застряг у Бучі. Він встиг віддати Дімону ключі і дозволив нам користуватися автівкою. Протягом місяця з другом не було зв’язку, але на щастя він зміг вибратися. Забрав машину і сам почав волонтерити. Здебільшого він займався їжею – адже до війни його фірма надавала послуги з кейтерингу, тож мав певний досвід. Але ми залишилися без автівки!

Діма засумував. Ми подумали, скинулися, і купили джип, поки можна було зробити це без розтаможки. Старенький, звісно, але на ходу. А нам більшого й не треба було – аби тільки по лісу та бездоріжжю проїхати міг.

Під Бучу їздили… Були тоді на вантажівці червоного коліру. Зліва – наші, справа – не наші. А нам треба в госпіталь їхати. Що робити, увімкнули максимальну швидкість – і вперед! Того разу були дійсно великі шанси, що по нам прилетить.

Одного разу, дорогою до Миколаєва, за 300 метрів від нас триповерхівку просто вщент рознесло. Страшно це було. То такий страх на межі істерики, коли реально тішить розуміння, що якщо прилетить, все, принаймні, станеться швидко.

Взагалі, часто возили медикаменти, гуманітарку. У перші ж дні знайомі зконтактували мене з італійськими волонтерками з фонду Bonjorno.UA. Вони конкретно питали, що потрібно нашим бійцям, адже хотіли працювати з людьми напряму. Мене їм порекомендували надійні люди, а я вже давав контакти окремих військових частин, підрозділів. Потім вони передавали замовлене – а я усе те розвозив. Часто це були величезні об’єми, цілі фури. Перші тижні майже не спав, схуд кілограмів на шість.

Бувало так, що потрібний магазин вже закритий, то ми телефонували власнику, їхали машиною, забирали продавця, той відчиняв магазин, ми по спискам купували усе необхідне – а потім завозили продавця додому і починали розвозити товари. Спочатку витрачали свої кошти, потім вони закінчилися. Почали писати в чатах – і люди, які ще мали роботу, допомагали. Скидались на светри, куртки, термобілизну…

На початку війни майже не було шоломів і броників. Одного разу я зайшов у магазин, з якого мародери винесли найцінніше – і якимось дивом знайшов те, про що навіть продавці не знали! Підходжу до продавця, кажу, продайте мені бронь. Він відповідає: «Ні, не продам – усе ж покрали!» А я йому радісно: «Ні, не все! Я знайшов!» Смішно було.

- До війни ти захоплювався історичною реконструкцією. Скажи, чи стали в нагоді здобуті навички?

- Так, була й реконструкція, і фехтування – але здебільшого рольові ігри за творами Толкієна і не тільки. Звісно, це допомогло – адже знав, що таке дисципліна, знав, що потрібно, аби не лише вижити надворі тривалий час, а й нормально себе почувати. Також було розуміння, що ні в якому разі не можна вживати алкоголь. А ще завдяки хоббі маю багато знайомих – і комунікація стала вирішальним фактором. Багато хто з друзів пішов у тероборону, в ЗСУ, волонтерили. У нас було кілька чатів – всеукраїнський чат ролевиків, окремий волонтерський чат, тож могли дізнаватися потреби військових у різних куточках країни і оперативно їх закривати.

- Чи було бажання вступити в лави ЗСУ?

- Звісно. Але мене нікуди не берали, бо мав проблеми зі здоров’ям, була й контузія з частковою втратою пам’яті. Таких як я будуть набирати в третю-четверту чергу, коли вже не зважатимуть на стан здоров’я. Тому зараз і займаюся волонтерством. А ще ходжу на стрільби, на заняття з тактичної медицини. Та й друзі, що служать в ЗСУ, за кожної нагоди діляться знаннями.

- Що вразило тебе найбільше у цей непростий період?

- Мабуть, ставлення орди до нас, до людей. Були такі випадки - сумні, шокуючі, мерзенні… таке, що не розкажеш, що краще не згадувати. А з хорошого – нарешті люди стали Людьми. Людьми з великої літери! Усі зрозуміли, що якщо не об’єднатися, дуже швидко настане кінець. І люди згуртувалися - як в книжках - і перетворилися на казкових героїв! Допомагали хто чим міг, усе працювало просто на довірі, на чесному слові. Насправді, дуже багато хороших, добрих історій, які я запам’ятаю на все життя.

- Як святкуватимеш перемогу?

- Посплю… На пару днів піду у ліс, вимкну телефон… Сходжу на всі концерти улюблених виконавців! А загалом усе не так просто, адже ця війна ще довго не скінчиться – навіть після нашої перемоги.