Павло Коба: «Я бачу пацанів, які борються. Пацани - це ЗСУ. ЗСУ - це держава»

Про Павла Кобу ми дізнались від відомої кременчуцької волонтерки Марини Пилипенко.  Сама вона скромно відмовилась від інтерв'ю та порекомендувала нам Павла. 

Вона каже, Павло евакуював з Харкова на власній машині десятки чи навіть сотні людей. А туди возив ліки та продукти. У той час місто було під постійними обстрілами. У людей не було змоги нічого купити. З Кременчука возив борошно, а його батьки у підвалі налагодили хлібне виробництво. Хліб роздавали людям у метро, волонтерам та бійцям, що захищали Харків. Возив паливо військовим та волонтерам.

З Павлом ми зустрілись у редакції. Простий, відкритий, веселий. Із безліччю історій з «нуля», з окупованих територій, з міст та селищ, що перебувають під обстрілами російської армії. Двічі на тиждень Павло сідає за кермо та особисто возить замовлення військовим та цивільним. Коли зрозумів, що власного авто не вистачає, аби доставляти необхідне військовим та цивільним, купив «буса», якого всі називають «крокодилом», бо зелений та гарчить)). Павло має багато друзів серед керменчуцьких військових, з багатьма потоваришував. Співпрацює з Володимиром Поляковим (голова ГО Координаційний центр об'єднань ветеранів АТО, керівник Музею військової історії Кременчука. До речі, значна частина експонатів міського музею поповнилась завдяки Павлу - він возить їх і того пекла, де наші стоять на захисті України. 

Павло - 39-річний батько трьох неповнолітніх дітей. Успішний IT-шник, має власний бізнес. Він - корінний харківянин. Проте з нашим містом добре знайомий, бо тут живуть   його родичі. У наше місто батьки відправляли Павла щоліта, до 11 класу. «25 травня -  щорічна «примусова депортація», - згадує Павло. Рідні живуть у Малій Кохнівці. Та й після того у Кременчук навідувався частенько. 

- Як ви зустріли велику війну?

- 24 лютого ми були вдома. Ми живемо на Олексіївці. Метрів 500-700 - і вже окружна. Годині о 4-й пішов на кухню перекусити. Почув вибухи. У вікні - спалахи. Стіни здригались. 

- Ви вірили в те, що почнеться війна?

- Відверто кажучи, у мене було відчуття. Коли Путін зробив свої заяви. За два тижні всі ми пам'ятаємо «процеси», які пішли на Донбасі з так званими ЛНР/ДНР. Тому ми готувались. У мене своя IT-компанія, не найбільша, але успішно працює. Ми з партнерами говорили, що якийсь прихисток заздалегідь треба заздалегідь організувати. Мене всерйоз не сприймали. Проте я мовчки зробив запас пального. Дружині сказав зібрати документи та найнеобхідніші речі. Проте все одно все пішло шкереберть - збирались як збирались. Паніка. Ніхто не розумів, що робити. Пішов на офіс, вирішували, що робити. Коли після обіду почалися нові залпи - стало зрозуміло, що ми їдемо. 

- Хто з вами вирушив? Чому вирішили, що Кременчук?

- Виїжджали всім офісом, хлопці займали черги на заправках, ми розуміли, що будемо їхати довго, кругом затори. Я сказав, що їдемо до Кременчука. Переночуємо, оговтаємось, потім видно буде. Виїхали чотирма машинами. У Кременчуці ми зустріли ще три. Евакуював весь свій офіс, їх родичів. Батьків, сестер, собак, котів.  За весь цей час я винайняв у Кременчуці шість квартир. Розселяли там по 2-3 родини. За цей час від ріелтора навіть дисконт отримав. Згадую перший тиждень тут - якесь марево. Сплю я чи не сплю. Хтось приїжджає, хтось від'їжджає. Пам’ятаю, заїхав у «Нову лінію» - скупив матраци надувні, подушки, постільну білизну. Найдешевше, зрозуміло, але щоб було, на чому дітям спати. 

«Мені здається, ти нормальний» 

Павло згадує, як між біганиною заглядав у телеграм-канали - новини з Харкова дивитись. Адже його батьки та батьки Аліни залишились там. 

- Накрутив себе, пішов прямо по Першотравневій, де жили тоді, у військкомат. Там не взяли. Кажуть, останній будеш у черзі, тут є кого брати. Питаю, чим допомогти можу. Мене відправили до організації АТО-Майдан-Кременчук.  Там - «мурашник» - хтось зварює, хтось коктейлі Молотова колотить, хтось пиляє. Питаю, що робити, що купити. Кажуть, іди на Фейсбук дивись список. Заходжу. А там - список: потрібно все. Від шкарпеток до автоматів. А тут саме мої друзі-туристи приїхали, хтось проїздом, хтось на кілька днів, якраз  Женя Попов  тут залишився. Йдемо у  «Нову лінію», купуємо «все». Підходимо до каси. Поруч жінка  стоїть із військовим. Теж повний кошик. Дивиться на мене, каже: «Що, волонтериш?» «Ну да, намагаюсь», - відповідаю. Стоп, каже. «Зараз найбільше військовим потрібна допомога, нацгвардійцям нашим». І я подивився на неї, зупинився - жінка маленька, але така вольова. Все, що я набрав, усі візки десь поїхали назад, на полиці. Нагріб на 30 тисяч, залишилось на 3. Машина є? - питає. Є. «На тобі оце, ось адреса - вези». А там дорогущі товари - бензопили на десятки тисяч». Питаю, може, хтось зі мною поїде?. Вона каже - ні, їдь. «Мені здається, ти нормальний». Так ми познайомилися з Мариною Пилипенко. І я зрозумів, коли побачив тих хлопців, що дійсно їм було тоді потрібніше за інших.  

Так і налагодили співпрацю з Мариною. Нині - мінімум два рейси на тиждень. Один - до військових. Другий - до населення. Як правило, у щойно деокуповані населені пункти. На Харківщині, мабуть немає села, у якому б з гуманітаркою не побував Павло.

- До цього часу займались волонтерством?

- Не буду брехати. У 14 році здавалось, що ця війна далеко. Хоча кум у мене - зенитник, офіцер, служив в АТО, ми допомогали йому.  Так, противно було, що ці каtsапи пришли. Але де той Донбас? Я не сприймав війну як особисту небезпеку.  Але коли ти бачиш вибухи поряд зі своїм будинком, у якому мої діти, одразу все розумієш. Або ти тікаєш на захід України чи дерешся через кордон, або залишаєшся та допомагаєш, чим можеш. Я свій вибір зробив. Насамперед я бачу пацанів, які борються. Пацани - це ЗСУ. ЗСУ - це держава. Доки держава мене захищає, я вірю своїй державі. Я сплачую податки, мій бізнес залишився тут, хоча він не прив'язаний до України.

- Чому дружину не відправили за кордон, як інші?

- Вона не захотіла, не поїхала. Залишилась зі мною, дуже мені допомагає. Всі побутові питання, догляд за дітьми взяла на себе. Постійно сидить на телефоні, шукає, що нам потрібно, координує нас із волонтерами. Вона знається на ліках (фахової освіти немає, але коли ти мати трьох дітей, доводиться розбиратись). У штабі у Марини Аліна розбирає гуманітарку з препаратами з-за кордону, які приходять із зовсім іншими назвами.

«Я не можу сидіти і чекати, поки за мене хтось щось зробить»

- Як ваші партнери по бізнесу ставляться до вашого волонтерства?

- Я налагодив тут свій бізнес, майже всі співробітники тут. У мене були кошти. Партнери сказали, що можуть також виділяти гроші з бізнесу на благодійність, щоб я не залишився без зарплати. 

- Але так чи інакше ви постійно витрачаєте власні гроші. Навіщо вам це потрібно?

- Навіщо потрібно? Я скажу, що кожен живе за своїми принципами і на тих основах, які заклали батьки. Я не ходжу до церкви, але думаю, що бог таки є. І  він бачить хороші справи і погані. І платити треба наперед. Бо за твої гріхи можуть покарати твоїх дітей. А гроші - їх усіх не заробиш. Проте найголовніше, чому я це роблю - я дуже хочу повернутись додому. Там залишилася моя родина. Я люблю Харків, я знаю там кожну вуличку. Це моє місто, місто моєї дружини, тут прошла моя юність. Кременчук мені теж подобається, але Харків - рідний. Я не можу сидіти і чекати, поки за мене хтось щось зробить. У мене є сили, у мене є гроші. Так, я люблю смачно поїсти, люблю подорожувати, люблю дорогі машини. Але я готовий жити на зйомній квартирі і їсти один борщ (до речі, найсмачніший варить моя дружина), аби перемога настала швидше. 

- Розкажіть про «крокодила»

- Буса купили, бо моя машина їсть як «кінь», а тут ще й паливна криза. Мені поїздка в Харків обходилась 5-6 тисяч гривень, а якщо ще по волонтерах поїздиш, борошно золоте виходило. Купили на початку квітня мерса, він був на ходу, але дуже «невпевненому». Вклали кошти, їздить. За 4,5 місяці наїздила 25 тисяч кілометрів. Машина була у Гуляйполі, Мар’янці, Новомихайлівці. Зїздила в Бучу, Ірпінь, Суми. Та й у бус більше гуманітарки входить. Зараз щотижня їджду в Сумську, Харківську, Донецьку та Сумську.

- Кому з цивільних зараз найбільше потрібна допомога?

- Це люди з деокупованих територій. Там розбита інфраструктура. Залишились літні люди, немає їжі, влада туди поки що недоїжджає.

- Звідки ви берете інформацію про те, що потрібно людям?

- До Марини у штаб ходять по гуманітарну допомогу переселенці з тих місць. І кожен розповідає свою історію - у когось залишились батьки, родичі. До них ніхто не їздить, транспорт не ходить. Возимо базові продукти, свічки часто, бо без світла. 

- Самі за кермом?

- Переважно так. Важко, до 700 км за день можу проїхати. На під'їзді ще жилет та шолом вдягаєш. Спорядження важке. 

- Плани які маєте?

- Буса ще одного купити. Я відкрив збір, та щось важко він іде. Поки що своїми коштами закрию, а потім, може, хтось допоможе. Треба ще один і більший. Щоб впхати більше, бо нині під зав'язку їдемо. І щоб можна було людей забирати, щоб із сидіннями був, багато просяться звідти. А ще хочемо з Мариною відкрити благодійний фонд. Зараз скрутно. Ці півроку ми «виїхали» на пожертвах людей, зараз все менше і менше, і це зрозуміло, гроші закінчуються. Хочемо спробувати працювати з фондами, у яких є бюджети. Думаємо про механізми.

«Остання передача для Санича була труна»

- Розкажіть про допомогу військовим. Куди їздите?

- Зараз - Донецький напрямок, Краматорськ, Харків, під Балаклеєю нещодавно були, там наші стоять. Возимо харчі, сітки, спорядження. Від Володимира Полякова передачі возимо. У мене дуже багато друзів зараз воює. Загибель Ігоря Пугача, Санича, - своя трагедія для мене. Познайомився з ним у березні, коли допомогу нацгвардійцям  возили. Памятаю, дрон попросив. Я давай думати, де той дрон взяти. Згадую, співробітник за два тижні до війни купив собі. Телефоную Боді: де ти? де ключі від квартири з дроном? У нас ціла спецоперація була, як дістати той дрон. Ключі від квартири знайшли, приїхали в Харків. Двері не відчиняються. Виявилось, сусідка закрила на нижній замок та поїхала до Греції. Дублікати - у Змійовому. Де я - де Змійове. А дрон потрібен. Коротше, довелось користуватись послугами справжнього «ведмежатника». Волонтери підказали, за «волонтерським тарифом». Таки дістали дрон, передали.

- Потоваришували з Ігорем Пугачем?

- Щотижня до Санича їздив з передачками, закривали багато питань, на зв'язку постійно були. Через нього і з Володимиром Юрійовичем познайомився, це його дядько. Остання передача для Санича була труна. Повіз у морг на Харківщину.

Військовий з Кременчука Ігор Пугач посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького

- Але ми не впадаємо у відчай, віримо у краще?

- Так. Але чому саме він? Це та дорога ціна, яку ми платимо за перемогу. Але ми вже перемогли. Просто це питання часу. Тому я вважаю, поки є сили, поки є кошти, треба допомагати. Через «не хочу». Бо руки опускаються. Але ми вистоїмо. Я не знаю, на що вони розраховують.

Дивіться більш емоційну розмову - у відео. Хочете долучитись до допомоги Павлу та Марині - йдіть до них на сторінки у Фейсбук, там є вся інформація (посилання - на початку тексту)