«Мамочко, у мене все добре, не голодний та у шапці», - останнє, що сказав своїй мамі Герой України Максим Кагал

Максим Кагал – перший чемпіон світу з кікбоксингу з України. Кременчужанин на початку російсько-української війни вирішив стати на захист рідної України. Хлопець захоплювався спортом, ні - він ним жив: бокс, кікбоксинг, регбі, футбол, кросфіт… не уявляв своє життя без бігу, навіть приїжджаючи додому з Маріуполя, бігав вулицями Третього Занасипу або зранку, або ввечері. Навчався у школі №3, закінчив Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського. Навіть диплом захищав у вишиванці.

Максим з дитинства був сонячним, зі світлорусявим волоссям, щирою посмішкою та веселою вдачею. Він ніколи нікого не ображав. Таким же сонячним вийшов день змагань, які відбулися на його честь.

«Максим взагалі сонячна дитина»

Мама захисника Тетяна Кагал розповіла «Кременчуцькому Телеграфу», що випадково дізналася, що Максим пішов служити в «Азов». Він нікому не сказав, що вирішив стати на захист України. Наприкінці квітня жінка дізналася страшну звістку про загибель свого синочка, який захищав Маріуполь. Зараз родина чекає повернення тіла, щоб мати можливість востаннє обійняти Максима. Мама Максима підтримує побратимів Максима й за можливості намагається їм допомогти.

- Зателефонував батько й запитав чи я вдома.

- Вдома.

- Вийди, будь ласка, там діти приїхали.

Я вибігаю.. приїхав Артем, приїхала Маша – дівчина нашого Макса, приїхали друзі. Й друзі сповістили. Пізніше нам сповістили «Янголи Азову», зателефонувала Наталя. Я дуже довго не вірила. Я й по цей день не вірю. Він з нами, він живий.

- Яким Максим був у дитинстві?

- Він був дуже сонячною дитиною. Максим взагалі сонячна дитина. Він за всіх заступався. Він був справедливий. Максим – справедлива дитина. Він завжди намагався бути першим, але ніколи нікого не ображав. Він справедливий й справедливо до всіх відносився.

Максим був вимогливим хлопчиком, перш за все до себе. Коли він ставив якусь мету, завжди намагався її виконати, якби тяжко не було.
Зовсім випадково він почав займатися кікбоксингом у свого тренера Олега Скирти. Він на початку не намагався чогось досягти, лише займався, проте у цьому виді спорту досяг найвищого – став чемпіоном світу. Він продовжував займатися кікбоксингом, але завжди мені казав: «Мамо, вище ж не буде ніж чемпіон світу».

Я йому кажу; «Ти так холодно говориш, не хочеш займатися?»

- Ні, хочу, але більше ніж чемпіон світу не буду, відповідав Максим.

- Максим жив спортом…

- Так, - посміхається мама Максима. – І кікбоксинг, і регбі, і біг, і кросфіт… Він навіть намалював мені картину. І подарував на День народження.

Він дуже любив Україну і нас. Мабуть, я щось зробила не правильно, що не вберегла… Думаю, що дивлячись на усіх нас зараз, він поряд з нами, - сказала мама Героя дивлячись на банер, де зображено улюблене фото Максима. Вона ледь стримувала сльози, адже обіцяла синочку ніколи не плакати, – Такі люди не зникають. Вони надихають нас на краще життя. Сьогодні, синочку, як ніяк я брала участь у змаганнях. І в чомусь себе перемогла, зайчику. Сама себе, для тебе мій рідний.

З бусинками пробігли «кілометр волі», а ти синочку за нами спостерігав і я думаю, що ти був радий. За тебе мій хороший. Дистанцію бігли з племінничками Максима. Він їх дуже любив і вони його дуже люблять.

Сповістили, що Максима немає 25 квітня, а 23 він мені телефонував. Ми так швидко побалакали. Він каже: «Мамочко, у мене все добре, не голодний та у шапці». І зараз ти у шапці мій хороший, і не голодний.

Мурахоїд був як тотемна тварина у Максима – невелика, спритна, сильна, яку не брали укуси змій

Ольга – подруга Максима Кагала, познайомилися у Маріуполі. Вона його ласкаво називала мурахоїдом, навіть футболки розробили з улюбленим фото Максима та його тотемною тваринкою.

- Познайомилися з Максимом через інших друзів з «Азову». Так ми почали спілкуватися й стали найкращими друзями. Максим – найсильніша, найвольовитіша, найдобріша людина, яку я знаю. Він завжди усіх підтримував та в усіх вірив, навіть коли ми здавалися у чомусь. Він зажди у нас вірив й казав, що ви зможете, треба йти, робити і досягати.

- Існує легенда, що Максима не брали кулі… Про старшого лейтенанта Кагала серед загарбників поповзли чутки, що нібито його не беруть кулі, а тих, хто стає на його шляху - чекає неминуча смерть…

- Насправді, ми не росія і нам не потрібно казати такі казки. Не треба використовувати такі слова, нам друзям не дуже подобається цей вираз. Максим був дуже сильним, спритним, за часів його військової служби та військових досягнень, він показував дійсно класні результати. В принципі не потребує якихось додаткових міфів та казок. Він був людиною.

- Оль, розкажи про його бойовий шлях?

- Максим був у Широкине, на Світлодарській дузі, а потім у Маріуполі. Колись у Максима було кульове поранення. Куля пройшла біля шиї та залишився слід в пам'ять про це. Це було здається на Світлодарській дузі.

Максим, до речі, першим хто отримав краповий берет з відзнакою від полку «Азов». Це дуже елітна нагорода Національної гвардії України. Він як старший сержант давав приклад, дуже багато бійців за ним йшло, слідувало гаслу: «Дивись на мене – слідуй за мною». І це повністю його описувало.

- На вас сьогодні незвичні футболки із фотографією Максима та незвичною твариною. Розкажи про це детальніше?

- Це улюблена бойова фотографія Максима та медоїд. Ми колись сиділи з Максимом і я йому кажу: «Ти знаєш хто такий медоїд? Ти мені схожий на нього». Він сказав, що не знає. Я йому показала й розповіла, що це безстрашна тварина, яку не беруть укуси змій. Змія коли його кусає, він засинає на 20-30 хвилин, встає і знову у бойовій готовності. Він невеликого розміру, але може битися з левами, будь з ким. Це як ти, малий, спритний, але бойовий. І він взяв собі як тотемну тварину.

Він мені казав, що пообіцяй мені, якщо я загину, то ти почнеш бігати. А я ненавиджу біг. Тепер ось доводиться починати це робити. Важко… Колись казала йому, давай проїду на велосипеді 100 км, все завгодно, але не біг. «Ні, пообіцяй, що будеш бігати», - знову повторив Максим.

«Давай ти будеш «Бетон», я «Патрон», а ти будеш «Пістон».

- Чому у Максима позивний Пістон?

- Це взагалі смішна історія. Вони колись з хлопцями їхали у потязі й вирішували у кого який буде позивний. Один хлопець каже: «Давай ти будеш «Бетон», я «Патрон», а ти будеш «Пістон». Так і вийшло. Це взагалі ось так якось вирішилось. Бо колись його питала, чому саме «Пістон», бо у Кременчуці його в основному знали як «Моня», бо він любив молоко. А тут «Пістон», чого? І він розповів цю історію.

«Не потрібно плакати коли я загину»

- На похоронах нашого друга, який загинув на Світлодарській дузі. І він почав співати сумних пісень. Я йому кажу: «Пістон, ти навіть не думай загинути». А він відповів: «Якщо я загину, то так і буде. Посадите дуб, мій прах поховаєте й посадите там дерево, щоб дуб з нього ріс». Я почала бити, як завжди, коли він почав таке казати.

- Я буду плакати дуже сильно.

- Не потрібно плакати коли я загину. Зараз мене цінуйте поки живий. Потім вже не треба плакати.
Томи ми стараємося триматися і не плакати. Тому що він завжди був таким дуже сонячним Й треба і нам залишатися такими сонячними.

«Зробили пальцями маршрут й вирушили по Європі»

Артем Свергун товариш Максима. Разом з Максимом вони подорожували разом на велосипедах Європою, будували плани та мріяли.
- Ми разом з ним товаришували з 14-15 років. Познайомилися у цирковій студії в Міському палаці культури, ще тоді Петровського. З того часу наш шлях іноді розходився, то сходився. До 2015 року ми разом з ним ходили займалися у Олега Скирти на тренуваннях. І взагалі проводили вільний час разом: велосипеди, пробіжки, спорт. Цей шлях завжди був веселий. Ми завжди у вихідні намагалися собі щось знайти якусь пригоду.

- Артеме, ви разом подорожували Європою на велосипедах. Розкажи про це детальніше.

- Ми розуміли, що у нас відпустка й сидіти десь на морі, на базі чи летіти кудись не дуже хочеться. Хочеться покататися на велосипеді по Європі. Й ми за кілька днів зробили пальцями маршрут, де хочемо побувати. Доїхали потягом до Ужгорода, а звідти велосипедом поїхали до Будапешту, до Відня, далі до Братислави й назад. Подорож була цікавою.

Максим був хлопцем легким на підйом. Досить було зранку прокинутися й напрати: «Побігли 21?», й ми бігли 21 кілометр. Ніколи не треба було домовлятися завчасно.

«25 квітня я йому також написав: «Жив?», але плюса більше не прийшло»

- У нього був такий стержень. Ми коли були по молодше, то Максим був худорлявим, маленьким й на вигляд не скажеш, що у такої компактної людини, такий величезний стержень. Навіть на змаганнях з кікбоксингу чи забігу, в його очах горіло полум’я. Він міг лише програти, якщо його засудять або виключать, інакшого не може бути. Він б’ється до останнього. Це така риса характеру, яка надихає.

У 2014 році я його супроводжував на змагання, завжди підтримував, давали спортивне харчування на підготовках. І коли вони вперше з тренером Олегом Скиртою та Богданом Копкіним поїхали на змагання, то у Кременчуці всі друзі та знайом спали зі схрещеними пальцями. Коли Максим приїхав із золотом, то я навіть не сумнівався, що він приїде із золотом. Іншого варіанту не було. Перемога, або смерть. Так він і прожив своє життя борючись до останнього.

Коли почався повномасштабний наступ, то Артем з Максимом коротко списувалися у телеграмі.

- Я йому писав: «Жив?». Він ставив «+». 25 квітня я йому також написав: «Жив?», але плюса більше не прийшло.