Жінки у чорному та діти із зав'язаними очима: кременчужанка у Британії нагадала про війну

3-го вересня українці у Великій Британії організували захід про війну в Україні. Однією з організаторів заходу була кременчужанка Ірина Афоніна, яка розповіла про захід. 

Дві години в самому серці міста близько 70 українців зробили перформанс про ту війну, яку кожен воює у своєму серці. Кожні 15 хвилин під звук сирени 15 жінок з дітьми мали мовчазну ходу головною вулицею.

Чорний одяг та пов'язки на очах дітей — внутрішній стан жінок та те, що матері можуть зробити, щоб вберегти майбутнє нації від жахів війни.

У самому центрі ми зробили артвиставку зруйнованих будівель. 16 жінок тримали постери про своє місто і дві години мовчки плакали. Бо серце відключити не можна.

Поряд з ними підлітки тримали особисті історії про українців, які втратили своє здоров'я, дітей та життя через цю війну. Англійці починали читати та заклякали поруч, не маючи змоги навіть колихнутися.

- Ми мали метою прокричати про нашу війну. Про завелику ціну кожного дня нашої свободи. Про жертви. Про чоловіків на нулі. Про наших дітей не у своїх ліжках. Про наше сиве волосся, яке вже забив фарбувати. Про фашизм та геноцид. Про Україну, бо багато хто досі не дуже знається про той малий шматок землі — частинку СРСР.
Тепер знають. Знають думаю більш як 10 000 людей, які за дві години пройшли головною вулицею і потрапили у наш млин війни. Так, саме у серце мітила. Бо якщо через мозок — то клітка. А серце — воно одразу відчуває.

 
Знаєте, коли ми прописували особисті історії деяких людей, Наталія Керницька дала англійську версію на редакцію своїй подрузі англійці. Жінка реально закривала фото рукою, бо не могла дивитися на ті жахи, які там зображені. Ось так.... - розповіла Ірина. 

Разом з кременчужанкою організували захід киянка Марія Цедік та Наталя Керницька з Івано-Франківська. Жінки намагалися донести світу, що втратили та продовжують втрачати. Наші універи, садочки, школи, домівки, спорткомплекси та супермаркети. Багато хто стояв і читав, не маючи сил зупинитися. Бо коли то все наживо, в руках тих, хто тримає постер зі своїм театром, який розбомбили, і плаче.... То вже не можеш ігнорнути і йти у справах. Ти теж стоїш і плачеш. Обіймаєш. Знову обіймаєш...