Загинув кременчужанин Сергій Доновий: «30 серпня він вже слухавку не брав»

29 серпня Андрій востаннє почув голос молодшого брата солдата Сергія Донового, а вже наступного дня зв'язок зник. Лише згодом Андрій дізнався про смерть брата, який загинув поблизу села Опитне Покровського району Донецької області. «Кременчуцький ТелеграфЪ» попитав про життєвий шлях військових, як хлопці вирішили разом піти захищати Україну.

Народився Сергій Олександрович Доновий 15 березня 1986 року у Кременчуці. Після закінчення 31 школи навчався у ПТУ №22, за спеціальністю автослюсар, згодом працював на різних фірмах. З початку російсько-української війни Сергія мобілізували до лав 128 окремої гірсько-штурмової бригади, де захищав Донбас. Після початку повномасштабного наступу знову повернувся до лав Збройних Сил України.

- Сергій в дитинстві був веселим, безшабашним та жвавим. Постійно кудись влазив, то руку обшпарить, то собаки покусають. Не міг сидіти на одному місці.

В дитинстві називав його «Мальок», адже менший брат, тому «Мальок». 

- Андрію, розкажіть про початок військового шляху. У складі яких частин захищали країну на початку російсько-української війни?

- У 2015 році його призвав військкомат. Це вже я пішов за ним. У нього була спеціальність зв'язковий, він її отримав коли ще служив строкову службу. Коли я служив після університету, то я служив у Саках в авіаційній механіці, мене ніхто не кликав, бо на той час у нас не було майже авіації, тому я пішов добровольцем у 5 хвилю мобілізації. А ось Сергій пішов трохи раніше, якщо я 17 серпня, то він на початку літа 2015 року.

Він служив у 128 гірсько-штурмовій бригаді. Він був то зв'язковим, то помічником кулеметника/гранатометника. Ми з ним про війну майже не говорили, лише: «Привіт, як справи? Живий, все нормально, не вбили». Не обговорювали війну, по перше не можна телефоном, по друге, я чув його голос — цього було достатньо.

- Як ви зустріли початок повномасштабного наступу росії - 24 лютого?

- Я був за кордоном, працював у Словаччині, а що тут відбувалося — не знаю.

У нас на місцевості був відсутній інтернет. Мені словаки на початку березня показали й почали «підйобу***» та казати: «Ти ж такий воїн, що ти тут робиш, коли вже бомблять Київ?». У нас на той час не було Wi-Fi та інтернету, якраз працювали в такому місці. Коли вони показали, що дійсно бомблять Київ, то я зібрав речі й виїхав додому.

13 березня коли приїхав до України одразу набрав брата, то його вже не було. Я його вже не бачив. Він вже 3-5 днів тому вирушив на навчання.

- Чи підтримували зв'язок один з одним?

- Останнє те, що ми спілкувалися, то він був помічником гранатометника, то був помічник кулеметника, затуляли всі дірки. На якому направлені він не казав. Спочатку був мовчок, а потім казав, що все погано, багато стріляють та обстрілюють. Все було сумно, але всі сподівалися на краще.

Ми один одному майже не писали. Не варто... Я бачив ситуації, коли народ писав, а потім туди прилітало. Спілкувалися лише коротко: «Живий? Здоровий? Як справи? Куди хоч приблизно хочуть послати?». Все в загальних рисах.

Я лише у військкоматі дізнався в якій бригаді служив мій брат та де загинув.

- Андрію, Ви цього року вже не бачилися з Сергієм?

- Ні. У березні коли повернувся в Україну, Сергій вже поїхав на навчання.

- Коли Ви з ним спілкувалися востаннє?

- Не встигли ми з ним поспілкуватися. Коли він поїхав, то телефон не працював, то смс відправляєш, а відповіді немає, то відповідає, що все норм.

Буквально 29 серпня більш менш з ним поспілкувалися. Навіть інтернет з'явився на деякий час. А 30 серпня він вже слухавку не брав.