Шістдесятників, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Батуринська: які вони, нові назви вулиць Кременчука

Інституті нацпам’яті розповіли про нові назви вулиць, які прийняли депутати на сесії Кременчуцької міської ради. Про це повідомляє пресслужба Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті. 

Вулиці Шістдесятників і В’ячеслава Чорновола

Зникла з топоніміки Кременчука вулиця російського комуністичного маршала, Говорова, а натомість у її новій назві увічнено В’ячеслава Чорновола — публіциста, політика, дисидента, політичного в’язня комуністичного режиму, Героя України, який став одним із символів боротьби за незалежність України.

Засновник та редактор «Українського вісника», в якому оприлюднювали матеріали самвидаву та хроніки національного спротиву. Член Української гельсінської групи, а згодом Української гельсінської Спілки. 1966-го написав дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору» – один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступного року уклав збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»). Тут оприлюднив матеріали про заарештованих 1965-го шістдесятників. Її видрукували за кордоном і заборонили в СРСР. В’ячеслав Чорновіл став лауреатом премії для кращих журналістів світу, що борються за права людини. Разом з Василем Стусом та Іваном Дзюбою узяв участь у прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у вересні 1965-го.За активну журналістську та правозахисну діяльність тричі був ув’язнений та відбув понад 15 років таборів. «Неугомонний» – під таким прізвиськом значиться Чорновіл у документах КГБ. Його відправили у найвіддаленішу табірну точку Якутії, далі на схід відправляли лише Василя Стуса. Очолив партію Народний Рух України. Під час якої відбулася акція протесту щодо незаконних арештів української інтелігенції. У 1991 році посів друге місце на виборах президента України.

25 березня 1999-го загинув у автокатастрофі на шосе біля Борисполя. Патріотична й інтелектуальна частина українського суспільства переконана, що це було чітко сплановане російськими спецслужбами та їх ставлениками в українській владі вбивство. Автівка політика врізалася у навантажений зерном «КамАЗ» із причепом, який почав розвертатися посеред траси. В’ячеслав Чорновіл загинув на місці разом зі своїм водієм. З того зерна, що було у вантажівці засіяли поле пшениці, яке назвали полем Чорновола. Після того як скосили колосся – його роздали по усіх областях України. Попрощатися з ним прийшло за найскромнішими підрахунками понад 200 тис. людей. Труна з тілом стояла в Київському будинку вчителя (колись там засідала Центральна Рада), а черга бажаючих вшанувати загиблого простяглася аж до Хрещатика. Поховали на Байковому кладовищі.

Вулиці Батуринська і Левка Лук’яненка

Вулицю, яка звеличувала російського пролетарського сталінського письменника, голову спілки письменників СРСР Максіма Горького перейменовано на честь Левка Лук’яненка – видатного борця за незалежність у 20 столітті, Героя України. Міг зробити блискучу компартійну кар’єру. Натомість обрав шлях свідомої боротьби за незалежність. На Львівщині, куди його направляють «на партійну роботу» він створює опозиційну до радянської влади Українську робітничо-селянську спілку, яка виступає за конституційне відокремлення України від СРСР. У січні 1961 р. Левка Лук’яненка засудили до розстрілу «за антирадянську агітацію та пропаганду». 72 доби він провів у камері смертників, доки не дізнався, що його вирок замінено 15-ма роками ув’язнення в таборі суворого режиму у мордовських таборах. Після звільнення у 1976 р. головою поринає в боротьбу. Він стає одним із засновників Української Гельсінської групи, яка доносила правду про ситуацію з правами людини у СРСР. Як наслідок – новий арешт і нове заслання. Доля його зводить з багатьма дисидентами. Зокрема, він стає свідком останніх днів Василя Стуса. У 1988 р. виходить на свободу і знову опиняється у вирі боротьби. У березні 1990 р. стає народним депутатом Верховної Ради, а 24 серпня 1991 р. – одним зі співавторів «Акту проголошення незалежності України». Тоді ж, у 1991 р., балотується в Президенти України, використовуючи свій статус для агітації за незалежність України на майбутньому референдумі. Засновник Української республіканської партії. З 1992 р. - Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді. Пізніше повернувся в українську політику, тричі обираючись депутатом ВР. В останні дні, попри поважний вік, Левко Лук’яненко брав активну участь у житті держави. Від початку російсько-української війни у 2014 році регулярно їздив на передову до наших захисників. Помер 7 липня 2018 р., не доживши півтора місяця до свого 90-річчя. Похований на Байковому кладовищі.

Перейменовано вулицю Декабристів. Вона прославляла російських дворян, які у грудні 1825 року за допомогою збройного виступу прагнули встановити в Російській імперії конституційний лад. Русифікаторська політика за режиму декабристів була б набагато інтенсивнішою, ніж за реакційної монархії. Бо абсолютна більшість заколотників національне розмаїття Російської імперії сприймали як серйозну проблему, котру будь-що треба вирішувати. Більшість декабристів бачили Росію жорсткою централізованою державою. Тепер ця вулиця носить назву Шістдесятників – на честь всіх діячів руху опору 1960-х років.

Вулицю Кронштадтську (позначала адміністративний район російського міста Санкт-Петербург) перейменували на Батуринську. Так пошанували жертв воєнного злочину росіян, який увійшов у історію як Батуринська трагедія. Тоді московські війська вчинили злочини, подібні до у Бучі й Ізюмі. В ході каральних дій московських військ із захоплення і знищення столиці гетьмана Івана Мазепи Батурина і його мешканців, що були проведені 2 листопада 1708 року, були вирізані всі мешканці міста, незалежно від віку і статі. Від рук московських варварів загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. Завдяки голові Народного Руху України В’ячеславу Чорноволу традицію вшановувати жертв Батурина започатковано відразу після відновлення незалежності — у 1992 році. Однак, на державному рівні заходи проводяться тільки після Помаранчевих подій — з 2005 року. «Батуринська трагедія» — офіційна, державна назва подій у Батурині, яка була встановлена з ініціативи третього Президента України Віктора Ющенка. У 2008 році у Батурині на державному рівні відбулися заходи з перепоховання жертв Батуринської трагедії. Останки були перепоховані у знову побудованій Замковій церкві Воскресіння Господнього, яку за наказом кривавого попередника Путіна-московського царя Пьотра I Меншикова спалили московські війська після взяття міста. Новий храм відновлений за зразком православних українських церков кінця XVII століття майстрами з Львівської області за сприяння Харківської облдержадміністрації. У 2005-10 рр. з ініціативи Віктора Ющенка у Батурині було розбудовано Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». Його відвідали протягом останніх десяти років сотні тисяч туристів з України та з-за кордону. У 2007 році Ющенко підписав Указ «Про деякі питання розвитку та селища Батурин». Згідно з ним спорудили у 2008 році Меморіальний комплекс пам'яті жертв взяття Батурина. 13 листопада 2008 Верховна Рада України вшанувала хвилиною мовчання пам'ять жертв Батуринської трагедії.