Сталева «Зоряна». Історія полтавки Наталії Стребкової з «Азову», чоловік якої повернувся з полону

Сержантка Наталія Стребкова тричі поверталася до Маріуполя. Навіть коли росіяни уже бомбардували його на повну силу. Її чоловік, побратими й посестри залишалися боронити місто, а «Зоряна» не могла їх залишити. Вона лікувала, підтримувала, захищала й подавала патрони українським богам війни до останнього подиху.

«Зоряна» вела справи «Азову». Документація на базі полку в Маріуполі з 2017 року була її відповідальністю. Кожен, хто приєднувався до полку, однією з першим бачив саме її, тому Наталію знали чимало людей. Вважали мамою, посестрою, подругою.

Ірина Шматко поділилася зі ЗМІСТом історією мами. На честь неї планують назвати одну з полтавських вулиць. Також Наталія Стребкова посмертно удостоєна ордену «За мужність» III ступеня.

Ця історія про героїню з Полтави, яка стала сталевою жінкою й захищала Україну у самісінькому пеклі війни.

Усе почалося з війни

Ірина Шматко з 2014 року була військовою волонтеркою. Коли українське військо ще не було готовим протистояти російській агресії на повну силу, волонтери й тил стали для них опорою.

Разом з іншими волонтерами Ірина везла хлопцям на фронт амуніцію, їжу, одяг. Загалом усе, що на той момент допомагало стримувати ворога:

Саме в «Азові» Ірина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який служив в «Азові» й сьогодні продовжує боронити Україну.

Натомість Наталія Стребкова шалено хвилювалася за доньку, бо на сході України було небезпечно, а Ірина бувала там дуже часто. Завдяки цьому вона познайомилася зі своїм майбутнім вітчимом навіть раніше за маму:

Коли Наталія Стребкова почала їздити у Маріуполь до коханого, донька жартувала: «Мамо, а що це ти на схід їдеш? Там же так небезпечно, ти ж сама казала». Але війна її не зупинила.

9 березня 2016 року вони одружилися у Полтаві. Весілля було лаконічним – молодята й фотограф. Після нього стався остаточний переїзд до Маріуполя. Наталія ще понад рік працювала там перукаркою, але їхній заклад знаходився неподалік бази «Азову», тому вона частіше бачилася з військовими з цього полку, аніж з цивільними. І рішення не забарилося – жінка вирішила стати до лав «Азову» й взяла позивний «Зоряна».

Сталева полтавка

«Азов» знав, що насувається нова фаза війни. Наталія Стребкова почала завчасно готувати рідних, а сама вивезла з Маріуполя собаку й документи у місця, що здавалися більш безпечними.

Ірина Шматко згадує, що всі у їхній військовій родині розуміли, що це буде, але ніхто з них не поїхав у безпечні місця:

Наталія Стребкова володіла знаннями про основи медицини, але глобально не могла змінити хід війни, тому просто допомагала «Азову» втримувати ворога. Про ситуацію довкола жінка розповіла доньці. Яким було їхнє бомбосховище, скільки вони спали і що з’їли – про усі ці моменти життя у Маріуполі Ірина Шматко дізнавалася з коротких повідомлень матері, яка намагалася якомога частіше виходити на зв’язок.

Останній раз Наталія Стребкова мала можливість виїхати з Маріуполя 3-4 квітня. Тоді гелікоптером евакуювали її хрещеника, який мав тяжкі поранення. Вона вимагала його евакуації разом з іншими хлопцями. Коли залишалося ще одне місце для евакуації, замість себе «Зоряна» відправила молоду дівчину.

Після цього з донькою героїня спілкувалася у фейсбуці, бо на інші застосунки було шалене навантаження й передати та отримати бодай якусь звістку було складно. Завдяки зв’язку Наталія Стребкова розповідала про будні у місті, що цілодобово нищив ворог з різних видів зброї:

Навіть у найскладніших умовах «Зоряна» підтримувала чоловіка-азовця. Навіть жартувала, що коли він не почне частіше виходити на зв’язок, то їй доведеться діяти кардинально. Ірина Шматко каже, що її чоловік теж воює, тому сварити їх за відсутність зв’язку у них з мамою сімейне:

Ще кілька днів Ірина не знала, що з її мамою. У телеграмі виднілося «була в мережі о 1.32» й жодних нових повідомлень. Потім написав батько, який тоді вже був на «Азовсталі», й попросив вибачення за те, що не вберіг «Зоряну»:

Після загибелі «Зоряни» Ірина продовжувала підтримувати батька, спілкувалася з ним. Після загибелі мами в Ірини та її вітчима стан був критичний. Він хотів вийти і загинути, щоб бути поряд з коханою, тому Ірині довелося швидко привести його до тями. Вона щодня говорила з ним у перерві між бойовими завданнями і поверталася. Він писав і ховався. Ірина надсилала фото дітей, а він писав, що довкола нього запах пороху і трупів.

А потім українські військові вийшли з «Азовсталі» за наказом командування.

Їхня родина з нетерпінням чекає повернення чоловіка «Зоряни» з полону, бо це – одна з частинок, що свідчитиме для них, що перемога поряд:

Увічнення пам’яті Наталії Стребкової

Після загибелі «Зоряни» Президент нагородив її орденом «За мужність» III ступеня. Наступний крок вшанування її подвигу – перейменування вулиці. Нині робоча група з питань перейменування вирішила винести на голосування перейменування вулиці Роз’їзної на вулицю Наталії Стребкової «Зоряни».

Перейменувати вулицю на честь «Зоряни» планують за результатами голосування за назви вулиць у межах першого етапу. Якщо більше полтавців підтримають цю пропозицію, то Полтава матиме вулицю, що названа на честь Героїні. Завдяки цьому Полтава покаже підтримку наших Героїв та збереження пам’яті про тих, хто загинув.

Перейменування вулиць на честь тих, хто боронив Україну від окупантів – один зі способів вшанувати їхній подвиг, адже хто зможе зробити це крім нас?