Сталева «Зоряна». Історія полтавки Наталії Стребкової з «Азову», чоловік якої повернувся з полону

22.09.2022, 13:01 Переглядів: 1 838

 

Сержантка Наталія Стребкова тричі поверталася до Маріуполя

Сержантка Наталія Стребкова тричі поверталася до Маріуполя. Навіть коли росіяни уже бомбардували його на повну силу. Її чоловік, побратими й посестри залишалися боронити місто, а «Зоряна» не могла їх залишити. Вона лікувала, підтримувала, захищала й подавала патрони українським богам війни до останнього подиху.

- Я тут маю бути, я тут потрібніша, аніж там. Ти все одно впораєшся. Я знаю, бо ти така, як і я, – сказала Наталія Стребкова доньці Ірині Шматко, коли востаннє поверталася до Маріуполя.

«Зоряна» вела справи «Азову». Документація на базі полку в Маріуполі з 2017 року була її відповідальністю. Кожен, хто приєднувався до полку, однією з першим бачив саме її, тому Наталію знали чимало людей. Вважали мамою, посестрою, подругою.

Ірина Шматко поділилася зі ЗМІСТом історією мами. На честь неї планують назвати одну з полтавських вулиць. Також Наталія Стребкова посмертно удостоєна ордену «За мужність» III ступеня.

Ця історія про героїню з Полтави, яка стала сталевою жінкою й захищала Україну у самісінькому пеклі війни.

Усе почалося з війни

Ірина Шматко з 2014 року була військовою волонтеркою. Коли українське військо ще не було готовим протистояти російській агресії на повну силу, волонтери й тил стали для них опорою.

Разом з іншими волонтерами Ірина везла хлопцям на фронт амуніцію, їжу, одяг. Загалом усе, що на той момент допомагало стримувати ворога:

- У нас була учебка «Азову», були скриньки азовські. Я стояла з хлопцями й розповідала, чому ми стоїмо, що всі ці гроші підуть на забезпечення захисників. Також на схід відправляли спорядження нашим захисникам, які вже воювали, бо у 2014 з військом було усе складно.

Саме в «Азові» Ірина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, який служив в «Азові» й сьогодні продовжує боронити Україну.

Натомість Наталія Стребкова шалено хвилювалася за доньку, бо на сході України було небезпечно, а Ірина бувала там дуже часто. Завдяки цьому вона познайомилася зі своїм майбутнім вітчимом навіть раніше за маму:

- Мама була відомою перукаркою, працювала у полтавському салоні. Усе, що стосувалося війни, викликало у неї страх. Так склалося, що до Маріуполя вона переїхала після знайомства з моїм вітчимом. Вони на рік пізніше познайомилися, аніж я з ним. Їхні стосунки зав’язалися у липні 2015 році. Він не знав, хто вона, які у неї зв’язки з «Азовом», і тільки розповіла, що коли будуть якісь відносини, то він буде дідусем.

Коли Наталія Стребкова почала їздити у Маріуполь до коханого, донька жартувала: «Мамо, а що це ти на схід їдеш? Там же так небезпечно, ти ж сама казала». Але війна її не зупинила.

9 березня 2016 року вони одружилися у Полтаві. Весілля було лаконічним – молодята й фотограф. Після нього стався остаточний переїзд до Маріуполя. Наталія ще понад рік працювала там перукаркою, але їхній заклад знаходився неподалік бази «Азову», тому вона частіше бачилася з військовими з цього полку, аніж з цивільними. І рішення не забарилося – жінка вирішила стати до лав «Азову» й взяла позивний «Зоряна».

- Вона побачила, що військові – це родина, якої не вистачає, бо ми опинилися далеко від мами. Вона спілкувалася з азовською родиною і зрозуміла, що це надалі буде її професія, тому почала дізнаватися, як їй вступити. Побачила себе як діловода. Її призначили у військову частину 3057 з трансформуванням в діловода «Азова». Усі хлопці і дівчата, які приїжджають туди, маму бачать однією з перших. Вона ніжністю давала впевненість, що вони в безпеці. Усі були поруч з нею. Її багато людей знали.

Сталева полтавка

«Азов» знав, що насувається нова фаза війни. Наталія Стребкова почала завчасно готувати рідних, а сама вивезла з Маріуполя собаку й документи у місця, що здавалися більш безпечними.

Ірина Шматко згадує, що всі у їхній військовій родині розуміли, що це буде, але ніхто з них не поїхав у безпечні місця:

- Батьки поїхали у відпустку і за тиждень повернулися. З моїм чоловіком спілкувалися, казали, що не треба їхати на схід, робили усе, щоб тільки він не приїхав. Вони знали про наслідки. Мама до початку війни вивозила друзів, батько сказав їй сидіти вдома, коли вивіз уже її, але вона за ним поїхала. Потім він її вивіз знову уже після 24 лютого. Вона ж поїхала назад. На третій раз був наказ вивезти дівчат-діловодів, але вона знала, що її допомога потрібна у бомбосховищах Маріуполя. 

Наталія Стребкова володіла знаннями про основи медицини, але глобально не могла змінити хід війни, тому просто допомагала «Азову» втримувати ворога. Про ситуацію довкола жінка розповіла доньці. Яким було їхнє бомбосховище, скільки вони спали і що з’їли – про усі ці моменти життя у Маріуполі Ірина Шматко дізнавалася з коротких повідомлень матері, яка намагалася якомога частіше виходити на зв’язок.

- Вона була зламана й фізично виснажена, але удавала, що цього не відбувається, бо перетворилася на сталь. Мама дуже змінилася. Коли у 2014 році була Широкинська наступальна операція, у мене чоловік там був. Ми домовилися, що 20 лютого він подзвонить на мами День народження. Тоді ми її так привітали. Вона присіла, бо страшенно боялася війни. І тепер людина, яка в 2014 році боялася всього, що пов’язане з війною, опинилася у самому пеклі й щоразу туди поверталася. Це однозначно була трансформація.

Останній раз Наталія Стребкова мала можливість виїхати з Маріуполя 3-4 квітня. Тоді гелікоптером евакуювали її хрещеника, який мав тяжкі поранення. Вона вимагала його евакуації разом з іншими хлопцями. Коли залишалося ще одне місце для евакуації, замість себе «Зоряна» відправила молоду дівчину.

Після цього з донькою героїня спілкувалася у фейсбуці, бо на інші застосунки було шалене навантаження й передати та отримати бодай якусь звістку було складно. Завдяки зв’язку Наталія Стребкова розповідала про будні у місті, що цілодобово нищив ворог з різних видів зброї:

- Вона розповідала про свої жахи. Як вона за тиждень поспала 4 години. Вона казала, що неможливо спати через постійні літаки. Показувала їхнє бомбосховище з дівчатами. Вона була і кухаркою, і медикинею, і патрони подавала нашим. Дівчата робили взагалі все, хоча навіть їхнє сховище було уже пошкоджене. У мене досі є те коротке відео про їхнє бомбосховище.

Навіть у найскладніших умовах «Зоряна» підтримувала чоловіка-азовця. Навіть жартувала, що коли він не почне частіше виходити на зв’язок, то їй доведеться діяти кардинально. Ірина Шматко каже, що її чоловік теж воює, тому сварити їх за відсутність зв’язку у них з мамою сімейне:

- Це важко знати, але ще важче усвідомлювати, що мама там, але вона трималася. Навіть жартувала про це. Ми спілкувалися про тата, сміялися. У ніч з 14 на 15 квітня спілкувалися у телеграмі. Вона записала голосове, воно виявилося останнім. Я не знала, але з відеозаписів Дмитра Козацького я розуміла, що того дня їх бомбили з 9 вечора увесь час. Вони знали, де ховаються дівчата «Азову», і били туди. Ми з мамою поговорили тоді як в останнє. Уже зранку я відчула, що з мамою щось сталося, бо не було почуття, що вона поряд.

Ще кілька днів Ірина не знала, що з її мамою. У телеграмі виднілося «була в мережі о 1.32» й жодних нових повідомлень. Потім написав батько, який тоді вже був на «Азовсталі», й попросив вибачення за те, що не вберіг «Зоряну»:

- Мені 20 числа батько сказав: «Доню, аби ж я був батьком від початку. Я хотів бути рідним». Він зник і годину не відповідав. Я розуміла, що мами немає, й просто чекала доказ цього. Він першу частину повідомлення казав, як він нас любить, що він не хоче йти, а другим написав, що мами більше немає. Це важко, але у полон вона потрапити боялася ще більше.

Після загибелі «Зоряни» Ірина продовжувала підтримувати батька, спілкувалася з ним. Після загибелі мами в Ірини та її вітчима стан був критичний. Він хотів вийти і загинути, щоб бути поряд з коханою, тому Ірині довелося швидко привести його до тями. Вона щодня говорила з ним у перерві між бойовими завданнями і поверталася. Він писав і ховався. Ірина надсилала фото дітей, а він писав, що довкола нього запах пороху і трупів.

А потім українські військові вийшли з «Азовсталі» за наказом командування.

- Я бачила фото батька з полону. Він схуд. У його очах зараз щось страшне. Пустота в Маріуполі, виявляється, була не пустотою. За 3 місяці полону було 1 повідомлення. Він офіцер, у березні отримав звання майора, і це ускладнює обмін та його перебування там. Головне, що після теракту в Оленівці він мені написав, що живий. Потім нічого не було, але й досі він в Оленівці.

Їхня родина з нетерпінням чекає повернення чоловіка «Зоряни» з полону, бо це – одна з частинок, що свідчитиме для них, що перемога поряд:

- Перемога – це кордони 1991 року, коли усе це задокументовано, як має бути. Коли останній наш військовий повернеться додому. Коли ми спокійно спатимемо, не боятимемося тривог і не бачитимемо повідомлення, що когось вбили. Перемога складається з багатьох частинок. Є цивільна, військова і та, що в серці. А в серці буде, коли усі ці частинки стануть єдиними.

Увічнення пам’яті Наталії Стребкової

Після загибелі «Зоряни» Президент нагородив її орденом «За мужність» III ступеня. Наступний крок вшанування її подвигу – перейменування вулиці. Нині робоча група з питань перейменування вирішила винести на голосування перейменування вулиці Роз’їзної на вулицю Наталії Стребкової «Зоряни».

- Моя мама заслуговує увіковічнення її імені на вулицях Полтави. Це сталева жінка. Наші військові заслуговують бути на вулицях міст, і я хочу, щоб мої діти їздили по вулиці Зоряни, Коряка, Грицаєнка. Щоб вулиці назвали на честь Героїв, які билися за цю країну, а не ленінів-ватутіних. Оці всі люди зробили так, щоб зараз була війна. Вони навчали моїх батьків російській мові, а мене навіть в Полтаві могли назвати бандерівкою. Я донька своєї матері, тому пам’ять берегтиму, хоч би що мені там не говорили.

Перейменувати вулицю на честь «Зоряни» планують за результатами голосування за назви вулиць у межах першого етапу. Якщо більше полтавців підтримають цю пропозицію, то Полтава матиме вулицю, що названа на честь Героїні. Завдяки цьому Полтава покаже підтримку наших Героїв та збереження пам’яті про тих, хто загинув.

Перейменування вулиць на честь тих, хто боронив Україну від окупантів – один зі способів вшанувати їхній подвиг, адже хто зможе зробити це крім нас?

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 32 від 8 серпня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх