Лідер гурту «Kozak System» Іван Леньо: «Війна не тільки мілітаристичний шлях – це величезний рух спротиву»

До Кременчука завітав рок-гурт «Kozak System» у рамках благодійного туру містами України. Перед драйвовим виступом музикантів соліст гурту Іван Леньо поспілкувався з журналістами. Фронтмен «Kozak System» розповів про важливість кожного українця долучитися до руху опору, забезпечення армії та важливість продовження боротьби за військовополонених.

«Війна не тільки мілітаристичний шлях – це величезний рух спротиву»

- Іване, розкажи, будь ласка, що це за тур? Ви розпочинали у Польщі й далі виступаєте містами України.

- Взагалі, перший концерт ми зіграли у Львові. Це було три місяці по війні. Тому, що з перших днів війни я є в спецпідрозділі патрульної поліції, комбатом якого є Василь Коряк, який зараз, між іншим, разом із головою патрульної поліції Кременчука Сашком Борзенком на передовій. Три місяці ми з хлопцями не бачилися, три місяці були дуже гарячі події у Київській області, у Сумській, у Чернігівській. Я займався евакуацією, супроводом зброї, займався тими речами, якими на той момент необхідно було займатися. А хлопці волонтерили у Шаргороді.

Коли окупанта вигнали за межі Київської та Чернігівської областей — війна перемістилася на схід, на південь, то мій підрозділ пішов на передову, а мене не взяли. Сказали: «Ти зірка. Бери хлопців, грайте людям концерти, бо це дуже необхідно».

Ми, чесно кажучи, не розуміли, яким має бути формат наших  концертів під час війни, тому що розважальна складова точно зайва. Приїхавши у Львів, особливо поспілкувавшись з людьми після концерту, ми зрозуміли, що такий формат – без кордонів, без сцени, без світла, напряму з людьми.

Ми зрозуміли з того моменту, що ми будемо їхати Україною до того часу, поки не виграємо війну. Ті, хто вміли тримати зброю, вони її взяли й пішли на передову. Але залишилося дуже багато людей, які не знайомі з військовою справою. Мало того здебільшого це жінки, у яких на руках діти, або батьки, люди з інвалідністю, літні люди. Вони також хочуть бути дотичними до перемоги. Як їм себе знайти?

Ця війна не тільки мілітаристичний шлях – це величезний рух спротиву, який ділиться на різні фронти: культурний, економічний, гуманітарний, політичний, геополітичний, цифровий. Тобто, ми маємо здолати ворога не тільки фізично, вигнати його за межі наших кордонів.

Ми маємо виграти цю війну тотально... Необхідно розуміти, що забезпечення армії, це, як правило, 10 чоловік на одного солдата. 95 % тилу – це успіх перемоги, тому що солдат і його робота дуже вузька  і дуже чітка, але позаду нього іде величезна армія забезпечення.

Спілкуючись з людьми після концерту зрозумів, що людям необхідні ці знання. Бо люди бояться те чого не знають. Згадайте себе у третій день війни. Всі боялися. Чого боялися? А тому, що не знали, що нас чекає. Ми дійсно не зналися на війні, її стратегії, її засобах... Як себе вести? Куди бігти? За що хапатися?

«Проти нас величезна імперія, там 140 мільйонів неадекватних людей»

- Коли ти граєш такий концерт, а після того спілкуєшся... Ви маєте розуміти, що наш концерт триває близько години, а потім понад годину ми фотографуємося, обіймаємося, спілкуємося, передаємо вітання на передову. Як правило у кожної родини хтось воює. Дуже важливо, щоб вони передали це вітання, що ми тримаємося, що ми разом. Ми єдина родина, яка має прийти до певної перемоги.

Ця перемога не буде завтра чи післязавтра. Взагалі допускаю, що ця війна може бути безконечною, тому що проти нас величезна імперія. Там 140 мільйонів неадекватних людей, які задурманені пропагандою. Ви бачите їхню реакцію і їхнє відношення до України вони готові нас вбивати, готові нас знищувати, ґвалтувати, знущатися з нас. Вони – зомбі. І навіть, якщо наша армія, збройні сили, виженуть їх за межі наших кордонів, нам все одно доведеться жити поруч з неадекватами, з ґвалтівниками, найтемнішими силами на землі, тому кожен із нас має не чекати закінчення війни. Прокидаючись кожного ранку дивитися у телефон — коли закінчиться ця війна.

Не треба бути свідком – треба бути учасником війни, саме на тому фронті, на якому ти ефективний...

Ти зайнятий, у тебе троє дітей, яких ти виховуєш. Це нормально. Ти не маєш часу забезпечити дітей, ходити на роботу й ще якось допомагати фронту. Нічого... прийди на одну годинку у волонтерський штаб, включися у роботу, вив'яжи дві години сітку. Все, ти вже учасник руху спротиву.

Прийди на концерт «Kozak System». Кинь у скриньку 100 гривень, 10 або 50 гривень. Ми потім цю скриньку конвертуємо у дрони. Згодом ці дрони полетять у спецпідрозділи, вони будуть коригувати артилерію й артилерія дасть як треба. І ти також станеш учасником цієї перемоги.

Ця війна стосується кожного українця! Не залежно від професії та можливостей.

«Якщо його не буде — артилерія буде мовчати»

- У вас кілька десятків концертів по Україні. На своїх концертах ви збираєте кошти на дрони. Скільки загалом вдалося передати дронів?

- 20. Ми з «козаками» абсолютно автономні. Все, що у скриньку кинуть, це і є та база, на якій ми винаймаємо автобус, готель, звук, платимо технікам, нам ніхто не допомагає. Ми з народом одне ціле і скільки грошей нам накидають у скриньку, стільки дронів ми та купимо...

У кожному районному центрі та місті нас приймають плюс/мінус однаково й збираємо приблизно однаково суму грошей. Й приємно, що з кожного такого сету ми купуємо два дрони «Мавіки».

Наразі ті підрозділи, якими ми опікуємося, вони потребують дрони, тому що важку артилерія нам надає захід: у нас уже є 777, є HIMARS, важка артилерія, яка потребує коригування. А дронів та безпілотників власного виробництва у нас немає, а якщо є, то поодиноке. А буває, що ми пікап купуємо, бува, тепловізори, в залежності від того, з ким із підрозділів ми співпрацюємо.

Після концерту у Кременчуці, сподіваюся, купимо «Мавік» (Квадрокоптер DJI Mavic). Згадав Сашка Борзенка, керівника патрульної поліції Кременчука, ми з ним в одному підрозділі: я на культурному фронті, а він на буквальному фронті, на передовій. Дрони постійно губляться. Військові не винні, це глушать техніку або збивають. Це як розхідний матеріал. Він не дешевий, але дуже потрібний. Якщо його не буде — артилерія буде мовчати. Тому скоріш, що після концерту у Кременчуці ми купимо черговий Mavic.

«Це не пошук так званих «націоналістів» чи «нацистів», це конкретний геноцид»

- Як війна вплинула на вашу творчість? У вас буквально нещодавно вийшла пісня на текст Гліба Бабіча, який загинув. Також у Вас була нещодавно прем'єра.

- Війна не могла не вплинути. Війна вплинула на кожного українця. Єдине, ми плюс/мінус були готові до цієї війни. Ми у 2014 році познайомилися з 10 окремою гірсько-штурмовою бригадою. Ми їздили на передову, грали концерти для хлопців прямо на «передку» і дякуючи саме Глібу Бабічу (командир взводу 10 окремої гірсько-штурмової бригади Збройних сил України), поету, громадянину, генію, нашому другові, ми познайомили з війною близько. І у ті часи були написані такі пісні як: «Подай зброю», «Сила і зброя», «Досить сумних пісень», «Мольфар», «Свобода, наче любов», «Не покинь». Саме Гліб, як провідник, зробив дуже багато для нас, ці пісні зараз стали актуальними.

Наприклад, наш «Маніфест». На той момент, коли ми його заспівали й всі радіостанції України закрили двері. Це було для них радикально, майже кримінал музичний. Зараз нас усі просять співати «Маніфест», навіть попри те, що діти присутні, адже у ній є мати. Але ці мати, це наша чітка позиція проти російської імперії: «нах... пішли». Коли це ти говориш у 2014 році та зараз — це дві різні речі. Зараз всі так кажуть.

Всі бачили, що москалі зробили з кременчуцьким торговельним центром, це їхнє справжнє відношення до нас. Це ніяка не спецоперація, це не пошук так званих «націоналістів» чи «нацистів», це конкретний геноцид... І таких сакральних жертв Україною багато. Подивіться на Бучу, Ізюм...

Наші пісні отримали інший акцент, люди почали їх слухати. Й казати: «Чуваки, ви праві». Ми мали рацію ще з 2014 року, але ви не хотіли чути.

«Ми знали, що так буде. Просто хтось не хотів цього чути»: Іван Леньо про початок повномасштабної війни

- Очікували, що буде повномасштабний наступ росії?

- Звичайно знали. На відміну від інших громадян країни слідкуємо за геополітикою, політикою... Громадянство — це активна участь у житті держави. Ми слідкували за тим, що говорить Пентагон, ми слідкували за тим, що на білорусько-російсько-українському кордоні була вибудована ціла інфраструктура - 140-тисячна армія росіян. Вони що туди покурити вийшли? Очевидно ні. І ми були готові, і ми знали, що так буде. Просто хтось не хотів цього чути. А чув би — менше було жертв.

«На сцені ми знову будемо про це кричати»: про українських військовополонених

- Що відчували коли писали пісню «Азовсталь»? На сьогодні залишається багато полонених...

- Ми продовжуємо кричати про це з кожного концерту. Саме розголос про те, що більш ніж 2000 полонених залишається в російському полоні, це все-таки можливість їх звідти звільнити.

Зрозумійте, ми з такими акціями їздимо не лише Україною, а і Європою. Нещодавно ми повернулися з Польщі, з Німеччини та Чехії. І я вам скажу, що реакція європейців різна.

Чим ближче якась з країн Європи до українського кордону, то вони адекватніше розуміються. Полякам необхідно віддати належне — вони на 100% нас розуміють. Вони прийняли понад 2,5 мільйони біженців. Вони показали справжнє братерство, вони протягнули руку без жодних напівтонів. А ось вже німці, французи, австрійці, вони вже питають дві сторони в чому проблема конфлікту. З цим також треба боротися. Немає ніяких двох сторін конфлікту.

Якщо росія перестане стріляти – закінчиться війна, якщо українці перестануть стріляти — вони просто зникнуть.

І європейцям це треба доводити, бо вони не зовсім розуміють, що тут відбувається.

Повертаючись до питання про військовополонених... Піснею «Азовсталь» ми підіймаємо велику кількість людей, які починають розуміти трагедію. Адже це найкращі воїни України, які стояли до останнього, яким була обіцяна здача у полон з можливістю повернутися додому. І повернулося всього лиш 215 осіб, а ще 2000 залишається!

Й сьогодні на сцені ми знову будемо про це кричати. І ми кричимо. Ми були у Чернівцях з такою ж акцією. Вийшли на високу ратушу і разом з Сергієм удвох виконали пісню «Азовсталь» на всі Чернівці. І цей акт набрав 2 мільйони переглядів буквально за одну добу. Це значить, що в українців болить. А найголовніше, щоб боліло й у європейців, адже вони мають важелі тиску на путіна, для того, щоб повернути наших полонених.