Хто такий Шлапаковський, який відроджував Кременчук з руїн Першої та Другої світових воєн

Серед видатних особистостей Кременчука, які заслуговують на нашу вдячну пам’ять, не можна не згадати архітектора Льва Мироновича Шлапаковського, якому судилося відроджувати улюблене місто з руїн двох світових воєн. Інформацію про видатного кременчужанина підготувала Алла Лушакова з Кременчуцького краєзнавчого музею. 

Йшов 1889 рік. Світ готувався до відкриття Всесвітньої виставки в Парижі, інженер Ейфель закінчував будівництво вежі, що згодом отримає його ім’я і стане символом Парижа, а в повітовому наддніпрянському місті Кременчуці 26 лютого у небагатій міщанській родині народився хлопчик, якого назвали, за єврейським звичаєм, подвійним іменем Абрам-Лейб. Мати вела домашнє господарство, а батько – Мейєр Шлапаковський – все життя працював конторником на млинах Бєлаго, Сандомирського, Ейзлера. Батьки мріяли про те, щоб дати синові гарну освіту. То ж хлопчика віддають у громадське єврейське училище Талмуд-Тора, яке знаходилося на Павлівській вулиці.

Здібності до навчання і жадоба до знань у юного Шлапаковського були величезні; а ще з раннього дитинства він дуже полюбляв малювати, що й завадило йому стати священнослужителем. Одного чудового весняного дня під час нудного уроку хлопчик задивився у вікно, за яким у величезній калюжі посеред двору борсалася свиня з поросятами. І в зошиті учня з’являється «портрет» цієї тварини, до якої іудеї ставляться так само непоштиво, як і мусульмани. Побачивши «крамольний» малюнок, учитель страшенно розгнівався, а порушник був з ганьбою вигнаний з училища. Довелося 13-річному підлітку розпочинати трудове життя. Він наймається до місцевого художника Ходоса, у майстерні якого й провів кілька років.

У 1906 р. Шлапаковський вступає на архітектурний факультет Київського художнього училища. Київ початку ХХ ст., що поєднував велич сивої давнини й бурхливі ритми сучасності, назавжди полонив відкрите до краси серце юного художника. Київ своїм архітектурним багатством – розмаїттям стилів, напрямків, течій – пробуджував творчу уяву майбутнього зодчого. Тут пам’ятки давньоруської архітектури мирно співіснували зі спорудами українського бароко, колонними портиками класицизму, еклектичним нагромадженням деталей і форм у прибуткових будинках другої половини ХІХ ст., і, зрештою, з плинністю ліній і вишуканістю модерну.

Визначальну роль у творчому становленні молодого архітектора відіграло його перебування у майстерні відомого київського зодчого, академіка архітектури В. М. Ніколаєва, де Лев працював проєктувальником паралельно з навчанням у 1910–1913 рр. Ніколаєв був одним з найбільш популярних та плідних митців кінця ХІХ – поч. ХХ ст. За майже 40-річне життя у Києві за його планами та проєктами було побудовано 27 громадських будівель, 18 церков, численні притулки, навчальні заклади, житлові будинки та промислові підприємства.

Серед найбільш відомих робіт: керівництво спорудженням Володимирського собору, ансамбль Покровського монастиря, Троїцька церква та трапезна Києво-Печерської лаври, будинок купецького зібрання (зараз Київська філармонія) та багато інших.

 
Після закінчення училища в 1913 р. Л. Шлапаковський повертається до Кременчука. Упродовж 1913–1914 рр. працює викладачем графіки в єврейському ремісничому училищі (за радянських часів називалося єврейським електромеханічним технікумом) та в архітектурному бюро інженера Живова.

Перша світова війна, що вибухнула над Європою в 1914 р., ввірвалася в долі людей, держав і народів. Кременчук заполонили біженці та евакуйовані із західних областей, мобілізовані війська, що направлялися на фронт, в навчальних закладах розгорталися військові госпіталі. Згодом почалися перебої в роботі трамвая, в подачі світла та води, з’явилися черги за харчовими продуктами, різко впали обсяги будівництва. На початку 1915 р. Шлапаковського призивають у діючу армію, він потрапляє в гарнізон фортеці Модлін на правому березі річки Вісла. Це була могутня військова оборонна споруда, до складу якої входило 18 фортів, цитадель, численні каземати. Гарнізон нараховував близько 80 тисяч чоловік. Внаслідок невдалих дій російського командування, влітку 1915 р. розпочався відступ російської армії із Польщі. Модлін залишилася в тилу противника. 9 серпня почалася осада фортеці. А вже через 4 дні гарнізон фортеці здався. Шлапаковський разом з іншими захисниками, які залишилися живими, потрапив у полон, де він перебував до закінчення Першої світової війни.

Після звільнення з полону нетривалий час працював на Волині, а в грудні 1918 року повертається на батьківщину й стає заступником Кременчуцького міського архітектора А. Фішера. У 1918–1926 рр. він працював у Кременчуцькому губернському та міському відділах комунального господарства на різних технічних посадах: помічником міського архітектора, помічником та завідуючим будівельною секцією, архітектором. У зв’язку із хворобою дружини довелося переїхати до Харкова, де Лев Миронович з серпня 1926 р. до березня 1927 р. працював виконробом при будівельному управлінні Харківського відділу комунального господарства. Після одужання дружини Шлапаковський повертається до Кременчука на старе місце роботи й з 1.03.1927 до 1.05.1930 рр. працював на посаді інженера в Кременчуцькому відділі комунального господарства.

Серед перших значних робіт, виконаних Львом Мироновичем після революції, — відбудова і реконструкція зимового драматичного театру, в якому кайзерівські війська під час окупації Кременчука в 1918 р. влаштували стайню.

За цю роботу Кременчуцький губернський відділ комунального господарства 23 грудня 1922 р. визнав Шлапаковського Героєм праці з занесенням його імені на Дошку ударників.

 
Багато сил і часу приділяв архітектор створенню в місті культурно-просвітницьких установ. Так, у 1923 р. банківський будинок, розташований на розі вулиць Леніна й Червоноармійської, архітектор Шлапаковский разом з художником Владимировим переобладнують під клуб «Інтернаціонал»; в 1924 р. разом з художником Микинщовим перебудовують під клуб «Більшовик» колишній банківський будинок на розі вулиць Леніна й Радянської; у 1925 р. – під клуб комунальников пристосовується хоральна синагога (художник Костюковський).

З другої половини 1920-х років, коли економіка міста трохи зміцніла, з'явилася можливість не тільки ремонтувати і реконструювати старі споруди, але й будувати нові. В 1927 р. за проєктом Шлапаковского в Піонерському сквері споруджується літній кінотеатр на 600 місць.

У 1930–1933 рр. Шлапаковський за мобілізацією Наркомпраці працював на технічних посадах (від виконроба до старшого інженера) 8-го будівельного тресту в Харкові. Під час катастрофічної повені Дніпра в 1931 р. був відкликаний до Кременчука, де взяв активну участь у захисті міста від повені та боротьбі з ліквідацією її наслідків, за що отримав премію.

На прохання Кременчуцької міськради Наркомпраці повертає Шлапаковського до Кременчука, де він обіймає посаду головного інженера відділу комунального господарства до 1941 р. У цей час він готує матеріали до складання першого генерального плану соціалістичної реконструкції Кременчука [Іл. 11], приділяє велику увагу питанням благоустрою та озеленення міста, мріє про те, щоб перетворити курний, піщаний та заболочений Кременчук в одне із найбільш зелених та упорядкованих міст України.

За його ініціативи та під його керівництвом розбиваються сквери біля нового цирку, на набережній, на Жовтневій вулиці та в інших місцях. Він розробляє проєкт пропілеїв для центрального входу до нового скверу МЮД, розбитого на колишній Сінній площі у 1938–1939 рр.

Після закриття Успенського собору Шлапаковський складає проєкт його пристосування під будинок культури, у 1939 р. за його проєкт переобладнується під Будинок піонерів колишній Будинок мирових суддів на розі вулиць Пушкінської та Бутиріна (зараз 29 Вересня та Мазепи).

Шлапаковский був автором перших пам'ятників, що з'явилися в місті після революції. У 1922 р. він розробляє проєкт пам'ятника Т. Г. Шевченку. У 1926 р. став співавтором пам'ятника Леніну в Кременчуці, який був установлений на Біржовій площі поблизу міської ради (будинок колишньої думи). Він розробив проєкт постаменту (статуя була відлита в Ленінграді за проєкт скульптора В. В. Козлова) та благоустрою площі навколо пам’ятника. У 1938 р. за його проєкт встановлюється меморіальна дошка, присвячена пам'яті шести дівчат-підпільниць, котрі загинули в роки громадянської війни.

Було багато планів, але 22 червня 1941 р. принесло страшну звістку – війна, яка різко змінила життя кременчужан. Шлапаковський буде евакуйований у місто Пугачов Саратовської області, де стане працювати інженером технічного відділу однієї з військових частин; піде на фронт його єдиний син Олександр Львович; на фронті буде і його майбутня невістка, військовий лікар Софія Марківна Заславська.

У лютому 1944 р. Шлапаковский повернеться в зруйнований, спалений дощенту Кременчук і обійме посаду головного архітектора міста.

Під його безпосереднім керівництвом Кременчук стане підводитися з руїн, будуть споруджуватися нові житлові будинки, відновлюватися довоєнні й зводитися нові корпуси заводів і фабрик. Він буде протестувати проти знесення руїн будинків, сподіваючись відбудувати їх у первісному вигляді; не дозволить знищити статуї на костелі; намагатиметься відновити будинок Володарської у довоєнних формах; з року в рік буде вимагати відбудови Народної аудиторії, наполегливо втілюватиме у життя ідею створення парку навколо міста з боку Дніпра.

Попри величезну зайнятість професійною діяльністю, Шлапаковський буде брати активну участь у громадському житті як депутат міської Ради, як дописувач міської газети, як лектор.

А ще буде приватне життя з його радощами та болями. Закінчить інститут і буде працювати інженером на заводі шляхових машин Олександр Львович. З’явиться перший онук Анатолій. Буде горе: смерть молодої, у повному розквіті сил невістки; смерть його дружини, з якою в любові, мирі й злагоді прожили довгі роки. І увесь час залишалася робота. Лев Миронович пішов на пенсію у віці 77 років у 1961 р., та на прохання колег продовжував надавати консультації на громадських засадах. І коли вже, здавалося, залишалася попереду лише старість, входить у родину Шлапаковських, в життя сина інша жінка – Розалія Михайлівна, яка подарувала дідусеві молодшого внука Якова – маленького співрозмовника і друга. На жаль, довелося пережити Льву Мироновичу ще одне страшне горе – передчасну смерть сина Олександра Львовича, який залишив про себе теплі спогади у колег, у сусідів, у всіх, з ким доводилося зустрічатись, і двох чудових синів – Анатолія Олександровича, вченого-математика і Якова Олександровича, історика, який закінчив з відзнакою Дніпропетровський університет.
Лев Миронович Шлапаковський відійшов у Вічність у віці майже 90 років, проживши довге й важке, але водночас плідне й цікаве, змістовне життя.

На його долю випав нелегкий час. Його кращі проєкти не були реалізовані за браком коштів. Його довоєнні роботи загинули під час війни. Та завдяки його енергії й наполегливості, під його безпосереднім керівництвом місто заліковувало рани, завдані ворогом, і вже на початку 1960-х років змогло звестися з руїн.

Найбільшим святом він, як і більшість людей його покоління, що пережили війну, вважав День Перемоги. Щороку цього дня він дивився на своїх земляків, що йшли вулицями відбудованого рідного міста, і малював бузок, багато, багато букетів бузку, який асоціювався у нього із травневими переможними днями 1945 року.