«Під пострілами вивозив поранених»: Кременчук попрощався з десантником Василем Синьовичем

Сьогодні, 25 січня, у Міському палаці культури попрощалися із захисником України Василем Синьовичем. 44-річний десантник загинув 17 січня на Донеччині в районі села Терни Краматорського району під час мінометного обстрілу.

Прощання з Василем Синьовичем відбулося у Міському палаці культури. Величезна черга вишукувалася біля входу, щоб віддати останню шану воїну та захиснику України. Василь був відомим будівельником, тому з ним прийшли попрощатися не лише кременчужани, а й мешканці прилеглих сіл, а також представники міської влади Кременчука.

Синьович Василь Михайлович народився 29.05.1978 року в багатодітній родині у Львівській області. Потім всією родиною переїхав до Глобинського району, а звідти до Кривушів. Працював Василь будівельником на себе.

З початку російсько-української війни Василь Синьович став на захист держави, у 2014 році служив у лавах десантно-штурмової бригади. Повернувся до своїх братів по зброї з початку повномасштабної війни взимку 2022 року. Його призвали Кременчуцьким РТЦК та СП 25 лютого 2022 року. Василь був солдатом, водієм-електриком артилерійського взводу артилерійської батареї військової частини А-1910 (13 ОДШБ). Був учасником АТО. Загинув військовий 17 січня на Донеччині в районі села Терни Краматорського району.

— Василь Михайлович народився у Львівській області, потім вся родина переїхала в село Пустовійтове, Глобинського району. Пройшов АТО. Під час повномасштабного вторгнення росії в Україну Василь Синьович відразу був призваний на військову службу по мобілізації 25 лютого 2022 року. Служив солдатом водієм-електриком артилерійського взводу артилерійської батареї. У нього залишилась мати дружина та двоє дітей. Все місто співчуває рідним та близьким, також слова підтримки передають побратими, — розповів журналістам військовослужбовець із позивним «Зоряний».

Василь виріз у багатодітній дружній родині, де 6 братів та сестричка. Одразу двоє братів з родини Синьових стали на захист держави.

— Вони із західної України переїхали в село Пустовійтове, колишнього Глобинського району, де проживають мої батьки. Тому знаю цю родину. Василь працював у будівельній сфері, як і вся родина.

Знаю Василя як надзвичайно порядну людину, яка не стояла осторонь людських проблем. Тому сьогодні так багато людей проводжають його в останню путь. Він був надзвичайно порядним, добрим. До речі, він пішов добровольцем на фронт з 2014 року. І коли вже після контузії він приїхав додому, коли відпустили з армії, він не пошкодував сил і повернувся, не дивлячись на те, що втратив частково слух. Говорив: «Хто, як не я!». 

Впевнена, що Василь назавжди залишиться у серцях друзів, його родичів, адже в нього велика родина. Це найбільша та найпорядніша родина, яку я знаю. Впевнена, що вони і всі ми назавжди пам'ятатимемо проте, що він відав своє життя за Україну.

І саме ці хлопці вселяють віру, що ми незламні, що ми зможемо винести все, як не буде важко, — поділилася спогадами землячка Ірина Коваленко.

Василь був відомим будівельником, робив ремонти та будував будинки. По роботі з Василем познайомився і Володимир, й згодом стали добрими товаришами.

— Познайомилися у 2015 році, коли мені будував будинок. Був хорошою людиною, а потім став хорошим товаришем. Він об'єднував всіх людей. Ми теж на будівництві через нього з'єднались з тими ж поставниками. Він же був чесним і справедливим. Любив порадити. І по життю таким був справедливим.

Знав, що він захищає. Коли його перший раз поранило уламком, то був на початку літа деякий час вдома. Часто запрошував в гості поговорити.

Але потім знову повернувся на війну. Василь неохоче ділився про війну, але настрій був бойовий й говорив: «Ми поженемо їх на москву».

Про смерть Василя сказали колеги... Він найкраща людина. З нього приклад треба брати. Я завжди брав з нього приклад, й наводив приклад своїй сім'ї, бо він був хорошим товаришем. Таких людей рідко зустрінеш. Це дуже велика втрата для сім'ї, трьох братів.

Василя неможливо забути, вічна йому пам'ять, він Герой, людина з великої літери. Дуже сумуватиму за ним, — сказав друг Володимир.

Побратими ледь стримуючи сльози згадують, що хтось з ним познайомився ще у 2014 році, хтось з початку великої війни. Звали військового на ім'я — Вася, Василь. Він без вагань під обстрілами вивозив поранених, щоб врятувати їм життя.

— Василь був найдобрішою людиною. Щира, завжди позитивна людина, ніколи від нього не чули поганого. Людина яка завжди допоможе, справжній чоловік...

Йому на жаль не допомогли, було смертельне поранення. Василь загинув при виконанні бойової задачі, під час артилерійського обстрілу. Вони якраз були на передовій.

Василь неодноразово їздив рятувати хлопців. Це було навіть не 10 разів. Він був водієм, на евакуації їздив привозив поранених, часто робив евакуацію. Під пострілами вивозив поранених.

Хоч і поранений був, міг не повернутися на службу, але повернувся, — доповнюючи один одного, військові розповіли про свого бойового побратима Василя Синьовича.

Живим коридором кременчужани вишукувалися біля Міського палацу культури. Після панахиди у Свято-Миколаївському соборі автоколона вирушила до Свіштовського цвинтаря, де поховали військового на Алеї Слави.