«ДДС» шукає відповідь: як правильно сповідатися та які ікони вішати вдома

— Як правильно сповідатися? Як часто це треба робити?

— Сповідь — це одне із семи Таїнств Церкви. У ній людина кається у своїх гріхах не просто перед священником — вона це робить перед Богом.

Часто запитують: «Навіщо йти каятися до храму? Я ж можу спокійно це зробити і вдома». Проте, люди так просто виправдовують свій сором. Адже легше у порожній кімнаті сказати вголос про те, що ти робив погане, ніж засвідчити це ще перед кимось.

Однак, треба пам’ятати, що потрібно соромитися робити гріх, а не каятися у ньому (навіть і привселюдно).

У перших християн Таїнство покаяння взагалі було перед цілою християнською громадою.

До Сповіді потрібно готуватися перш за все внутрішньо: аналізувати період свого життя від моменту останньої Сповіді (а якщо це перша Сповідь у зрілому віці — то усе своє життя до неї). Більше уваги треба звертати на так звані «повсякденні» гріхи (наскільки часто я не стримуюсь і впускаю темряву у своє життя), ставати зранку та ввечері до молитви вдома (навіть якщо одразу вдасться помолитися не усіма молитвами з молитовника; хай краще усвідомлено буде прочитано 5 молитов, аніж не усвідомлено усе молитовне правило. Якість — краще ніж кількість).

Перед Сповіддю краще прийти на особисту духовну розмову зі священником, аби якісніше приступити до цього Таїнства.

Сповідатися потрібно за внутрішньою потребою, за відчуттям того, що «цей гріх став мені огидним і я, усвідомлюючи це, хочу викинути його з мого життя».

Не треба під час Сповіді розповідати, за яких обставин ви вчинили той чи інший гріх, деталізувати, розповідати історії (це усе краще зробити на розмові перед Сповіддю). Сповідь — то конкретика. Також не треба казати: «Грішний, у всьому каюся». Адже гріхів є багато і про багато з них ви навіть не знаєте.

Сповідь — то має бути трепетно і результативно, а не профанація цього Таїнства, як це часто буває у нас.
— Людина тяжко хворіє. Що треба робити родичам?

— Молитися, молитися і ще раз молитися. За цю людину, за лікарів, котрі її лікують. Підтримувати хворого, проявляти максимальну увагу до нього. І пам’ятати, що усе в цьому земному світі — тимчасове. Мета нашого життя — підготувати свою душу до зустрічі з Небесним Отцем. І будь-які хвороби — то наслідок недосконалого тіла (правильніше — гріха, після якого це недосконале тіло людина отримала), яке також є тимчасовим. Головне — не впадати надмірно у відчай. Бо користі це точно не принесе.

— Які ікони треба вішати у домі? Як правильно це робити? Чи можна вішати багато ікон?
— Щодо ікон — то треба пам’ятати: ікона — це не елемент декору у квартирі чи будинку. Ікона — це засіб концентрації під час молитви. І якщо вона для молитви не використовується, то сенсу від неї у помешканні не буде. Дуже сумно, коли заходиш у житло і бачиш ікони, які або стоять на поличках в оточенні фігурок Будди, різних «жабок і слоників», або у сервантах серед пляшок з елітним алкоголем. Тоді мені як священнику хочеться просто витягти ту ікону звідти і забрати. Тому що розумієш, наскільки нівелюється сама суть ікони у такому випадку.
Ікону треба вішати туди, де ви молитеся. Якщо ви звикли робити це у спальні — значить, десь у спальні, якщо ви молитеся перед та після їди, то на кухні чи в залі.

Найчастіше в оселях люди мають ікони Ісуса Христа, Божої Матері та святителя Миколая. У місцях прийому їжі доречною буде ікона Таємної вечері. Також може бути ікона Ангела-охоронця чи свого небесного покровителя (ім’ям якого ви названі).

Проте, повторюсь, неважливо яка ікона, головне, аби вона використовувалася за своїм призначенням.