«Напившись крові шляхетних юнаків - фурія зменшувалася у розмірах»: містична історія про павука у Кременчуці

Керівник Кременчуцького краєзнавчого музею Алла Гайшинська в рамках циклу «Цікаві історії із запасників музею» розповіла кілька містичних історій.

Перед страшною історією про павуків, які царують в тих домівках, де немає злагоди, відбуваються сварки, люди не поважають одне одного, згадали пару містичних місць.

Про привида Іларію, яка живу в стінах музею та міст вірності. Згадали й про русалок, які мешкали у Дніпрі та Сухому Кагамлику. Алла Павлівка зауважила, що було б не погано, якби міська влада встановила попереджувальні знаки «Увага, русалки». І не лише для того, щоб хлопці напідпитку не блукали вночі берегом, а й шоб погані господар не викидали сміття у річки, бо можуть цим накликати біду не лише на себе, а й на своїх сусідів.

Історія про лютих павуків з Кременчука

Здавалося б, ну що страшного у тих малесеньких восьминогих істотах, які повзають у кутках і сплітають там свою павутину? У європейських народів є легенда про страшну істоту, яка мешкала у болотистих місцевостях Швеції та північної Німеччини, і чий укус викликав навіть смерть. Причому аж до 19 століття про нього писали у наукових дослідженнях. Називалася ця істота Furia infernalis, у дослівному перекладі «Відьма люта пекельна». Вона буцімто спочатку була крихітним павучком, але, щоб дати потомство, їй потрібна була кров чоловіка.

Скуштувавши людської крові, вона виростала до великих розмірів і робилася все більш лютою до чоловіків. Про це написав у своїй книзі любитель i збирач стародавніх легенд, переказів та побрехеньок про відьом німецький письменник 19 ст. Людвіг Бехштайн. В одній із книг Бехштайна, перевиданих у кінці 1990-х років Алла Гайшинська знайшла згадку і про наше місто.

У Кременчуці, місті, як пише автор, розташованому на вільних землях чорноморських козаків, мешкав багатий поміщик (у книзі написано «Barin») Полікарп Семенович, вдівець з двома дітками Василем та Агафією. Серед численної челяді була молода татарка, яка перед тим деякий час служила у родин німецьких переселенців.

- Управитель маєтку незлюбив Гульнару за те, що не відповіла на його «ніжні почуття», а з часом народила невідомо від кого русявого хлопчика. Управитель обзивав татарку не інакше, як Галька-чаклунка, прискіпувався до її сина, особливо коли не бачив господар. А той, навпаки, жалів покоївку, а його діти гралися з татарчуком разом училися грамоті, арифметиці та німецькій мові.

Якось, коли пан був гостях, управитель жорстоко відшмагав малого на стайні за вигадану провину - нібито Каміль відкрутив голівки улюбленим голубам панночки. Вже потім з'ясувалося, що управитель сам знищив пташок підкинув декілька пір’їн у кімнату, де жила Гульнара з хлопчиком. Після покарання непритомного Каміля відвезли до лікарні, звідки він вже не повернувся до маєтку. Осиротіла Гульнара затаїла на малу панночку злість, вважаючи винною у втраті сина.

Жорстокого управителя вигнали, сина відправили навчатися до Санкт-Петербургу, а донька виховувалася вдома. Василь зрідка приїздив погостювати, а Полікарп Семенович щороку їздив до Петербургу провідати сина.

Минули роки. Вродливій, розумній та лагідній Агафії Полікарпівні освідчився син відомого князя. З нагоди заручин нареченого та інших гостей запросили до мастку майбутнього тестя на полювання, де жених мав загнати звіра на честь своєї обраниці. Кімнати гостям підготувала Гульнара. Всі мисливці прокинулися дуже рано, помчали на ловитву, і лише у полі виявилося, що нареченого Агафії серед мисливців нема. Здивований і невдоволений такою неввічливою поведінкою господар прискакав додому I запитав про гостя. Гульнара відповіла, що він іще не виходив. Відчинили двері знайшли молодого князя у ліжку без ознак життя. Лікар не виявив жодних ушкоджень, - хіба що слід від комариного укусу на шиї.

Дізнавшись з листів батька про горе, що спіткало улюблену сестру, І про те, як вона сумує і тужить, до рідного приїхав у відпустку поручик Василь Полікарпович, а разом з ним його молодший товариш - прапорщик Микола. Гульнара приготувала дорогому гостю найкращу спальню, в якій нещодавно вибілили стіни, поміняли всі меблі, штори та інші речі - ту саму, де пише кілька місяців тому мешкав наречений Агафії. Дівчина спробувала заперечувати, але покоївка з дещо уїдливим здивуванням перепитала: «Невже й справді молодий пан боїться»? Звичайно ж, юнак розсміявся - мовляв, офіцери його величності не зважають на забобони.

Василь втішав сестру, розповідав про столицю, про офіцерське життя-буття, потім під великим секретом повідав, що його однокашник - це насправді син Гульнари. Коли батько відвозив його навчання, Каміля забрали прямо з кременчуцької лікарні. Полікарп Семенович взяв із сина слово честі, що той нікому нічого не розповість, а сам Каміль від побоїв утратив пам'ять і не знав, хто він є. У Петербурзі йому справили необхідні папери як сироті, охрестили Миколою і віддали на навчання. Микола став Василеві вірним другом і вони навіть побраталися обмінявшись хрестиками у соборі Петра і Павла.

Агафія дуже зраділа і водночас покартала брата: як можна було стільки років мовчати, не жаліючи згорьоване материнське cepце!

Василь погодився із сестрою і, провівши Агафію до її кімнати, одразу пішов до батька попрохати дозволу вce розповісти служниці. Під час тривалої відвертої розмови Полікарп Семенович зізнався, що Микола - не лише син Гульнари, він і його син, тобто брат Василя та Агафії.

Юнак був дуже вражений, але, як людина добра і шляхетна, сказав батькові, що слід негайно про все розповісти Агафії, Миколі та його матері. Полікарп Семенович почав умовляти сина: сьогодні вже пізно, ви з Колею втомилися з дороги, покоївка й сестра вже полягали, але завтра ж ми покличемо священика, знайомих і прилюдно визнаємо Миколу сином, братом і спадкоємцем. Так і вирішили.

Василь пішов спати, але, не міг витримати до ранку, покликав Миколу, щоб розповісти все знайденому молодшому брату.

Опівночі з кімнати сина господаря пролунав страшний крик…

Коли люди прибігли до темного покою із свічками, то побачили жахливу картину: на диванчику, де, очевидно, задрімали пліч-о-пліч щасливі брати, напівлежав мертвий панич Василь із залитим кров'ю обличчям, а до дверей повз Микола з глибоким слідом укусу на шиї. Згасаючий погляд був спрямований у темний куток. Туди нечутно шмигонув величезний волохатий павук розміром з тацю, пекельною люттю зблиснули зелені очі…

Згідно з легендою, напившись крові чистих і шляхетних юнаків, фурія інферналіс знову зменшуються у розмірах, виводить численне потомство і живе далі безневинним павучком, збираючи у темних кутках відлуння домашніх сварок і злих думок вистежуючи нову жертву.

Де саме знаходився заміський маєток - достеменно невідомо, знаємо лише, що на березі річки під горою, десь неподалік від «Міського саду». Як могло з'явитися чудовисько з німецьких легенд на берегах Дніпра; чи знала про павучиху Гульнара; чи вона була винуватою у бідах своїх господарів і у смерті власного сина - можна лише гадати.

Але корінні кременчужанки з самого малечку знали: не можна допускати, щоб у домівці заводилися павуки. I поки люта фурія не виросла, її можна побороти... звичайнісіньким віником. Тому ретельне обмітання усіх закутків не рідше одного разу на місяць та генеральні прибирання перед Великоднем, Успіням Пресвятої Богородиці та Різдвом Христовим були неписаним законом.

Причому перед прибиранням дорослі жінки із сусідніх будинків збиралися у чиємусь домі, пригощалися, ділилися способами боротьби з різними комахами, радилися, чим краще обмітати стіни та мити підлогу, вікна, двері. А головне - вислуховували розповідь про люту павучиху I традиційне напучування найстаршої жінки: «Пам'ятайте, молодиці, від вас залежить здоров'я та життя ваших чоловіків і синочків. Не дозволяйте лютій відьмі шмигати по ваших хатах та по нашому рідному Кременчуку. Не сваріться і не лайтеся вдома, особлива увечері, бо цим ви допомагаєте фурії швидше вирости, а вона ж як виросте - буде біда!»

Зараз поряд із віником у нас з'явився чудовий помічник - пилосос. І ми, кременчужанки, у своїх домівках точно вбережемо наших чоловіків від клятої фурії. Ех, якби ж то залежало лише від ретельного прибирання…