Сьогодні, 1-го травня, у Кременчуці попрощалися з військовим Миколою Савінковим, який загинув 10 березня на Луганщині. Довгий час Микола вважався безвісти зниклим, проте під час одного з обмінів його тіло повернули на батьківщину.
Прощання з військовим відбулося у Палаці культури, де вшанувати його пам'ять прийшли рідні, знайомі, побратими та представники міської влади.
Савінков Микола Володимирович народився 30 липня 1976 року у Кременчуці, навчався і проживав тут. У 1994 році закінчив ПТУ №19 за професією слюсар електрозварник. З 1994 року до 1996 року проходив службу у Національній гвардії України.
Микола був призваний на військову службу під час мобілізації 9 квітня 2022 року нашим Кременчуцьким РТЦК та СП до військової частини А4020. Мав звання молодший сержант, був на посаді стрільця-санітара, але на жаль 10 березня 2023 року у віці 46 років, загинув в районі населеного пункту Діброва Сєвєродонецького району Луганської області.
Знайомий Миколи Іван Малик розповів, що його донька ходила у садочок разом з Миколою, згодом навчалися у школі №18, проте продовжували підтримували зв'язок.
— Він завжди був людиною від душі й до душі. Він був хлопець совісний. Знаю його ще з такого маленького віку. Скільки його не зустрічав — завжди питав за життя, за здоров'я. Ми знали, що він пішов на війну. Вони з моєю донькою підтримували зв’язок… — сказав Іван.
З початку повномасштабного наступу України Микола одразу повернувся до Кременчука з-за кордону, навіть не зайшов додому. Про це журналістам розповіли побратими Ларік, Танчик та Дед.
— Він на війні з перших днів. Приїхав з Польщі — й одразу до військкомату. І 27 лютого ми познайомилися у частині... Знаємо його 14 місяців. Він був позитивним, завжди нас підтримував, не давав сумувати. Разом відпочивали й разом спали.
У Миколи був позивний Мікоян. Його в дитинстві так називали Коля... Мікоян. Псевдонім так і залишився.
Ми ніколи з ним не сварилися. Він завжди був з гумором. Разом ходили на позиції, завжди нас підтримував до останнього...
Іноді, як скаже щось по-польськи, то ми не завжди розуміли, але він нас вчив… Він до повномасштабної війни працював у Польщі. 24 він ще був там, а вже 25 — у військкоматі. Він коли приїхав з Польщі, навіть додому не заходив й одразу пішов до військкомату. Він з перших днів, з перших обстрілів.
— Розпочали з Харкова, пройшли всю Харківську область, зайшли потім у Луганську, а далі Донецьку.
Його понад місяць розшукували... він вважався безвісти зниклим. Захопили їх позицію, хлопці пішли відбивати, а потім через півтора місяця нам сказали, що він загинув. Ми до останнього сподівалися, що він живий. Думали, що він поранений. Або контужений до іншої частини прибився, або у нього втрата пам'яті — амнезія.
10 березня це трапилося о 9.47... Вічна пам'ять йому. Й досі не віриться.
Після війни планували зустрітися у лісі, але не копати. Казав, що в нього алергія на лопату. Й обіцяв до кожного в гості приїхати, взяти онука й дружину, — розповіли військові.
Схилившись на коліно, кременчужани утворили живий коридор та віддали шану загиблому захиснику України. Панахиду відслужили у Свято-Миколаївському соборі. Поховали військового на Алеї Слави Свіштовського кладовища поряд з іншими захисниками України.
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.