Корінна мешканка села Пригарівка (колишнього Козельщинського району, зараз – Кременчуцького) Клавдія Іванівна Гасан у травні цього року відсвяткувала свій 95-річний ювілей. Жінка прожила довге, непросте, але щасливе життя. Вона власними очима бачила війну 1941-1945 років, змогла пережити важкі голодні роки й сподівалася, що її діти й онуки ніколи не будуть знати жахіть війни. Але доля розпорядилася інакше. Її онуки боронять рідну землю на війні з російськими загарбниками, і бабуся дуже пишається їхнім героїзмом. Але вночі тихенько витирає сльози, які самі течуть з очей, коли жінка думає про те, якої біди натворили росіяни
Ми познайомилися з Клавдією Іванівною у неї вдома. Хоч час вже наклав відбиток прожитих років на обличчя жінки, розум у неї ясний.
Занурившись у спогади, вона почала розповідь про своє дитинство:
Маленька Клава навчалась дуже сумлінно. Особливо вона любила уроки математики, завжди підіймала руку, щоб отримати гарну оцінку.
Вона, як і інші діти, мріяла про світле майбутнє, але всі плани зруйнувала війна. Дівчинці було лише 12 років, коли напали фашисти.
— Як зараз пам’ятаю, що всі дорослі були дуже налякані війною. Всі готувалися до оборони – рили окопи, будували землянки. Але ми, діти, спочатку не розуміли їхніх хвилювань. І лише коли почали рватися снаряди, ми усвідомили весь жах війни.
До того ж померла мати, старші брати пішли на фронт, а батько залишився вдома з молодшими дітьми.
Коли перші снаряди долетіли до села, ми з батьком та всі інші мешканці побігли ховатися до школи, а коли повернулися до свого двору, побачили зруйнований будинок. Німці били по величезному явору, який ріс у нашому дворі – думали, що там ховається партизан.
Батько, побачивши розбиту хату, став на коліна і гірко заплакав. Але треба було жити далі. Насувалася зима, треба було щось робити. Всі разом ми розібрали землянку, яка була біля хати, цим матеріалом відремонтували дах та стіни і якось перезимували, — розповідає жінка.
Перемогу зустрічали всім селом – то була найвеличніша радість для всього народу.
Кохання на все життя
Попри війну, молоді люди знаходили час на кохання. Володимир Гасан – хлопець із цього ж села Пригарівка, повернувся додому без ноги.
Йому було 19 років, а Клавдії лише 15. Але ж почуття були такими міцними, що навіть інвалідність не була перешкодою для кохання. І хоч дівчину всі відмовляли, мовляв, як ти будеш жити з одноногим, вона була непохитна: кохаю і все тут.
У 1949 році молодята одружилися і прожили разом довге щасливе життя.
Після одруження молодята одразу приїхали до батьків чоловіка, і все життя, до самої їхньої смерті, Клавдія була поруч зі свекрами.
Це бажання здійснює молодша донька Люба, з якою вже багато років живе Клавдія Іванівна.
Важка робота
Привчена з дитинства до праці, все життя жінка працювала на різних роботах. Трудова книжка Клавдії Гасан датована 1945 роком. Саме відтоді вона працювала різноробочою, а з 1957-го протягом 16 років — дояркою.
— Тричі на день я вручну доїла до 20 корів. Було таке, що до вечора пальців не відчувала – так стомлювалися руки. А між доїнням удень доярки самі пасли череду, а ввечері накладали коровам свіжої трави. До речі, і косили траву ми теж самі.
З 1973 року я знов пішла працювати різноробочою. Ми і поля пололи, і буряки збирали, і багато чого робили. Робота важка була, але поратися допомагала пісня. Як стає тяжко, затягнемо народну українську. І здається, одразу легше стає, — згадує жінка.
Вона розповідає, а ми дивимось на неї, таку маленьку і тендітну, і намагаємось уявити, скільки ж сили було в неї у молоді роки.
За хорошу роботу Клавдію Гасан нагороджували. Вона була передовиком і має багато грамот, подяк. Її фото неодноразово прикрашало Дошку пошани.
А після роботи жінка пекла смачні пироги та варила борщі, управлялася з 80 сотками городу та декількома десятками голів худоби. І на все вистачало сил та часу.
Такими ж жінка виховала і своїх дітей – працьовитими й відповідальними. Цим же якостям вона навчала і своїх онуків, яких у Клавдії Іванівни десять! Стільки ж і правнуків уже є.
Приїжджаючи до бабусі у гості, вони завжди привозять подарунки – дуже вдячні їй за виховання і за те, що завжди знаходила час, щоб із ними позайматися. Казки читала, навчала вишивати та плести.
До речі, до рукоділля Клавдія Іванівна була дуже охочою. І картини вишивала, і візерунки на сорочках та спідницях. А як плести вміла! За день могла шкарпетки сплести та панчохи – вся сім’я в речах, створених її руками, ходила.
Гордість сім’ї
Попри шановний вік, Клавдія Іванівна цікавиться нинішніми подіями. Жінка досі не може повірити у віроломність росіян, хоча троє онуків: Леонід Глоба, Максим Гаврилюк і Олексій Чепак, боронять рідну землю.
Щоб рідні не хвилювалися, хлопці намагаються телефонувати кожного дня і завжди передають вітання бабусі та цікавляться її здоров’ям.
Вона ж молиться за те, щоб повернулися живими та здоровими, і за швидшу Перемогу.
Наша героїня дуже пишається своїми дітьми та онуками, і каже, що всі виросли справжніми людьми.
У день народження, який збігся зі святкуванням Дня матері, Клавдію Іванівну вітали всією Пригарівкою. З подарунками та квітами приходили голова сільради Євген Дубина та завідувачка місцевого клубу Ліна Глоба.
Ювілярці також подарували пісню «Рідна мати моя», яка дуже зворушила жіночку.
Дуже до душі припав подарунок, який організував онук Максим – разом зі своїми друзями-військовослужбовцями він приїхав до Клавдії Іванівни з великим букетом квітів і привітав із ювілеєм.
Ми прощалися з Клавдією Іванівною, а вона цікавилася, коли ж вийде стаття про неї. Жінка, хоч і погано бачить, але буде слухати, як донька вголос прочитає в газеті про її життєвий шлях довжиною в 95 років.
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.