Підкорила поляків працьовитістю, українським борщем та пампушками з часником

13.07.2023, 09:03 Переглядів: 23 140

 

Наша землячка Наталія П. на початку війни разом із двома неповнолітніми дітьми поїхала шукати притулку до Польщі. Минуло півтора року і жінка приїхала у коротку відпустку до Кременчука. Вперше вона опинилася вдома, і каже, якби не діти, які залишилися у Польщі, то вже нікуди б не поїхала з рідного міста. Як то мовиться: у гостях гарно, але вдома набагато краще

Ми зустрілися з Наталею і вона розповіла про своє життя за кордоном. Почала з історії від’їзду.

— Мабуть, мало хто з нас думав, що буде змушений шукати притулку за кордоном. Але після вторгнення росіян я, як і багато інших українців, рятувала своїх дітей від війни. І хоч у нашому місті ще було тихо, ми з дітьми щойно пережили страшну трагедію — поховали нашого улюбленого татка, мого чоловіка, який помер від тяжкої хвороби. Тому, коли на початку березня покликали до себе родичі, які були у Польщі, сумнівів не залишилося. По-перше, поїздка відволікала від тяжких думок; по-друге, за кордоном було безпечніше;  по-третє, нам одразу допомогли з житлом і роботою, якої тут уже не було. Наш завод перестав працювати, — розповідає Наталя. 

Дорога до Польщі

15-річного сина і 12-річну доньку жінка посадила в машину до сестри, яка вивозила за кордон своїх дітей. Їм разом було весело і спокійно.

На той час ні доручень, ні інших документів на кордоні не просили, тому діти благополучно дісталися місця призначення.

Наталія виїжджала пізніше — вона закінчувала домашні справи й вирішувала питання зі звільненням.

— Можна було виїхати евакуаційним поїздом, але на них завжди було багато людей, тому за 1500 грн я взяла квиток на автобус, який довіз мене до кордону. На митниці на польському боці чекали волонтери, які нам дуже допомагали. І сумки носили, і підказували, кому куди треба пройти, і безкоштовно надавали телефонні картки. З нами їхали молоді дівчата, їх на кордоні зустрічали хлопці. І волонтери, доки не переконалися, що хлопці — знайомі дівчатам, що їм нічого не загрожує, не заспокоїлися.

Нас усіх нагодували: пригостили бутербродами, картоплею фрі, якимись млинцями, що приносили місцеві. Дали води. Також поляки приносили речі, взуття. Люди дуже співчували українцям і мали велике бажання допомогти. Багато місцевих пропонували житло. Від кордону в різні напрямки йшли автобуси, поїзди — все безкоштовно. Мені треба було їхати до центру країни, у місто Каліш. Волонтери допомогли туди дістатися. Коли ми зустрілися з дітьми, радості не було меж, — розповіла жінка.

 

Біда єднає

Коли я приїхала до Каліша, перше, що впало в очі, це чистота. Доглянуті будинки, чисті вулиці, багато зелені. Але ціни на продукти одразу неприємно здивували.

— Якщо перевести злоті у гривню, виходило, що хліб у них коштує майже 50 грн. Це дуже дорого! Вже потім я дізналася, що поляки хліб не їдять так, як ми. У них він — окрема страва, а не доповнення до основної. В цілому ж, продукти коштують дорожче, ніж в Україні. Ну, і наші, звісно, смачніші, — розповідає Наталія.

Оселилася родина в будинку у поляка, на ім’я Роберт. У нього вже жили українці. Одні приїжджали, інші від’їжджали. Найбільше одночасно було 16 осіб.

Перші чотири місяці Наталія з дітьми жили безкоштовно, а потім стали платити за оренду 400 євро на місяць.

У кожної родини — своя кімната. Кухня та душ спільні, туалети — один на дві родини. Всі подружилися, спілкувалися один з одним.

— Біда зблизила людей. У кожного була своя історія. У харків’ян найстрашніші й найсумніші. Вони часто згадували в розмовах про те, як під бомбардуваннями виїжджали з міста, як дивом залишилися живі. Часто діти плакали вночі — стіни тонкі, я чула. Всі вони дуже лякалися шуму і гучних звуків. Потім приїхала родина з Гостомеля. Жінка з трьома дітьми вирвалася з того пекла, а її чоловік загинув — його росіяни розстріляли в упор. Ніна (так звали жінку) постійно плакала, а ми її заспокоювали й намагалися допомогти, підтримати. Часто я плакала разом із нею — ті жахливі історії неможливо слухати спокійно, — каже Наталія.

 

У Каліші

Щойно трохи облаштувались, наша землячка пішла на курси польської мови. Бо без неї неможливо влаштуватися на роботу, та й спілкуватися з місцевими незручно. Польський хоч і схожий на український, але є багато слів незрозумілих.

Безкоштовні курси у Каліші є, але час їх проведення незручний, тому Наталія пішла на платні. 36 годин коштують 540 злотих.

— За цей час ми вивчили дієслова та основні слова, навчилися складати базові фрази. Я швидко почала у своє мовлення вставляти польські слова, а з часом стала говорити переважно польською. Діти ще швидше вивчають мову, їм вона легше дається, — каже Наталія.

Також вона розповідає про мешканців міста, з якими часто спілкується. Каже, що вони чуйні і сердечні люди, особливо літні жінки.

Коли сусіди побачили, що серед українців багато дітей, то самі принесли два велосипеди, конструктори Лего, машинки та ляльок. Діти дуже раділи таким подарункам.

Крім того, бабусі там добрі й всіх приїжджих діточок пригощають цукерками та різними солодощами.

— Літні польки дуже красиві, інтелігентні жіночки. Вони всі із зачісками, з манікюром. Люблять носити тоненькі плащі й туфлі на невеличких підборах. Їм дуже подобається, що наші діти зі всіма вітаються і бажають доброго здоров’я і гарного дня — це їх просто захоплює, — каже Наталія. — Але коли наші разом заспівали «Червону калину», то викликали цим нерозуміння і навіть агресію. Виявляється, поляки не люблять цю пісню, тому що у них гіркі асоціації з нею, пов’язані з трагедією на Волині. Ми були дуже здивовані тому факту.

Влаштуватися на роботу непросто

Знайти хорошу роботу непросто, але можна. Чоловіки в більшості працюють на фабриці й заробляють до 5000 злотих, жінки — на теплицях (3000 злотих). Багато хто з жінок пішов у сферу громадського харчування.

— З’ясувавши, що суші там готують несмачні, наші відкрили своє мінікафе, де крутять роли. Воно швидко стало популярним. Ще одні наші земляки відкрили кальянну, бо до цього у Каліші ніхто не курив кальян.

Сама Наталія зараз працює в місцевому кафе кухонним працівником, за що отримує 750 євро на місяць. Вона миє посуд, прибирає приміщення, а також іноді готує наші українські страви. Особливо полякам припав до душі наш борщ із пампушками з часником.

 

— Кажуть, що ніколи нічого смачнішого не їли. А ще просили, щоб я приготувала «зелений борщ», бо один із поляків колись їв його в Україні. Коли я його приготувала, багато людей приходило куштувати, — сміється жінка, і каже, що польська їжа їм зовсім не сподобалася. — Є деякі смачні страви, але основні страви, одного разу спробувавши, я б ніколи більше не захотіла.

Також Наталія балувала відвідувачів кафе варениками і пельменями. Одна жінка навідріз відмовилася від пельменів, мовляв, не визнає сире м’ясо — вони готують вареники і пельмені лише з вареною свининою.

До речі, м’ясо поляки дуже люблять: свинину, яловичину, курятину.

Про освіту та медицину

Наша землячка вже звикла до Польщі і її мешканців. Розповідає, що їй пощастило: багато з оточуючих її поляків із радістю допомагають, навіть грошима, підказують, як і де комфортніше жити. Але є багато інших історій, коли українці не знаходять спільної мови з поляками.

Ті, хто надає біженцям житло, отримують за це гроші від держави.

Наші ж не отримують ніякої допомоги, лише на дітей до 18 років їм платять по 500 злотих. Ці гроші більшість віддає за приватні дитячі садочки, бо в громадські — велика черга і туди дитину дуже важко влаштувати.

Школи безкоштовні. По приїзду молодших дітей об’єднували в українські класи, старші учні йшли у змішані класи. В цьому році старшокласники на закінчення навчального року навіть складали іспити на загальних підставах.

З медобслуговуванням важче. Ті, хто має статус тимчасового захисту, не мають проблем, бо у них є страховка. Також немає проблем у тих, хто працює на фабриці — їхня страховка поширюється на всю родину.

— Інші ходять до лікарів або безкоштовно, через велику чергу, яка буває і два, і три тижні, або за гроші. Найдорожчі послуги, від 250 злотих, у стоматолога, — каже Наталія.

 

Цікаві факти

У Польщі дуже тепло ставляться до тварин. Там багато притулків, але українцям та іншим приїжджим не дозволяють взяти собі кішку або собаку. Річ у тім, що такі люди автоматично вважаються неблагонадійними — у будь-який час вони можуть поїхати й кинути тварину напризволяще.

— Діти дуже хотіли взяти собачку. Нас довго перевіряли й у підсумку відмовили! — каже Наталія. — І не лише нам, більшості переселенців. Тому ми їздимо до притулку, беремо собаку, гуляємо з ним і потім повертаємо назад.

Ще кілька цікавих фактів:

  • вихідними з дитиною гуляє тато,
  • польки не люблять готувати,
  • місцеві дуже люблять фастфуд,
  • літні жінки відвідують Університет третього віку,
  • у Каліші не ставлять кондиціонери,
  • у дворах немає городів — усюди квіти й газонна трава,
  • комуналка дорога, багато сонячних батарей,
  • у місті багато велосипедистів,
  • у школах продовжені групи лише для дітей, чиї мами працюють,
  • кішки не відгукуються на «кис-кис», їх кличуть просто «кіт-кіт».

Багато чого цікавого ще розповіла наша землячка і підкреслила, що багатьом полякам наші працьовиті жінки — до душі.

— Коли я сказала, що їду в Україну, мої господарі дуже засмутилися і запитали: «Пані Наталька, ви ж повернетесь до нас? Хто ж нам такі смачні борщі готуватиме?», — сміється наша співрозмовниця, і сказала, що насправді дуже сумує за Україною і хоче повернутися додому якнайшвидше
Автор: Мирослава УКРАЇНСЬКА
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
Читайте також:
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 50 від 12 грудня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх