«Золоте» подружжя Сидорових: наш головний скарб – діти та онуки

Якби треба було скласти родове дерево, його коріння починалося б тут, на Кременчуччині. Саме тут жили батьки наших ювілярів.

Жили й працювали. Наталії — у колгоспі та на воєнному складі, Олександра — на вагонобудівному заводі.

Люди вони працьовиті були й своїм дітям цю якість привили. Тому малими й Олександр, і Наталія встигали як погуляти, пограти й у річці покупатися, так і по господарству допомогти.

Навчалися наші герої у місцевій школі. Наталя дуже любила математику, і цю любов пронесла через усе життя, навіть улюбленці онуці допомагала розібратися з прикладами та задачками.

А ось до креслення у школі душа не лежала. Наталія навіть казала, що ніколи не буде працювати з кресленнями. Але у долі свої плани, і після закінчення машинобудівного технікуму прийшла жінка інженером-технологом з обробки металу тиском до ковальського цеху на вагонний завод. Ось тут змушена була змінити свою нелюбов на професійну симпатію і цікавість до всього нового. До речі, на підприємстві Наталія Іванівна відпрацювала 43 роки!

Олександр Павлович після школи також прийшов працювати на вагонзавод, спочатку токарем, а після служби в армії повернувся і пішов угору кар’єрними сходами.

Історія знайомства

Саме тут, на вагонобудівному, і познайомилося майбутнє подружжя.

Це був вересень 1972 року.

Юна Наталя була справжньою красунею: густе волосся, чудова посмішка і дуже доброзичлива — на неї багато хто звертав увагу, але своє серце дівчина віддала саме Олександру.

Кажуть, що дощ у дорогу — на щастя. Ось так після першого побачення під дощем Олександр Павлович і Наталія Іванівна пішли разом по життю.

Спочатку просто гуляли, у кіно ходили, на танці, а потім вирішили, що треба жити разом. Бо вже не хотіли розлучатися ні на хвилину, мріяли про спільне майбутнє. Це був липень 1973 року.

Весілля було великим. Гуляли на два доми: у батьків нареченого і нареченої окремо. Було понад 200 гостей. Усі бажали щастя на багато років, дітей і онуків, і обов’язково дожити разом у коханні та злагоді до золотого весілля. 

Усі накази подружжя Сидорових виконало!

Щастя — в дітях

Спільне життя почалося в батьківському домі. Молодята оселилися у батьків Наталії Іванівни.

Теща одразу сказала зятю, щоб хазяйнував і був надійною опорою для своєї сім’ї. Тесть також підтримав і допомагав і словом, і ділом.

Час минав, побут налагоджувався. Через рік, у 1974-му, сім’я поповнилася — народилася донечка.

Діти росли, тішили батьків своїми досягненнями.

Марина закінчила школу і пішла у педагогічний інститут іноземних мов. Максим вивчився на автомеханіка.

У грудні 2003 року у дім Сидорових знов завітало щастя. Донька подарувала батькам першого онука — Михайла.

Онуки люблять бабусю з дідусем не менше, ніж ті їх. Ліза навіть каже, що бабуся — то її найкраща подруга: й уроки допоможе вивчити, й усі секрети вислухає та пораду дасть.

Життя — в роботі

Все життя подружжя Сидорових працювало. Вони намагалися жити так, щоб у їхніх дітей та онуків було все необхідне. Свій город і сад мали — щоб фрукти та овочі найсвіжіші на столі. Протягом десяти років пасікою займалися — щоб корисний натуральний мед був. І весь цей час на вагонному заводі працювали.

Олександр Павлович прийшов токарем і швидко став спочатку очільником бюро, а потім і комерційним директором.

Зараз підприємство переживає дуже важкі часи: замовлень немає, працівників скорочують, і за все це дуже болить душа в Олександра Павловича.

Щоб відволіктися, він займається садом, городом, виноградником і, звісно ж, знаходить втіху в онуках. Дружина завжди поруч. Вони разом усі справи роблять, з усіма труднощами справляються.

«Золоте весілля»

22 липня вся родина Сидорових зібралася за сімейним столом, щоб відсвяткувати «золоте весілля». Прийшли діти, онуки, свати. Ювіляри згадували свою молодість, спільні роки. Розповідали, як працювали, дітей ростили, як із друзями зустрічалися й у відпустки їздили на березі моря відпочивати. А ще ділилися секретом сімейного щастя.

Чоловік її підтримує і додає, що їм ніколи було сваритися. Весь час працювали, дітей ростили, вчили, робили їх життя яскравим, комфортним. А зараз онукам радіють, намагаються допомогти й на своєму прикладі доводять, що головна цінність людини — то її родина.