Містичний Кременчук: про лютих павуків із Кременчука

В одній із книг Бехштайна, перевиданих у кінці 1990-х років, є згадка про наше місто. У Кременчуці мешкав багатий поміщик Полікарп Семенович, вдівець із двома дітками — Василем та Агафією.

Серед його численної челяді була молода татарка Гульнара. Управитель маєтку незлюбив Гульнару за те, що не відповіла на його «ніжні почуття», а з часом народила невідомо від кого русявого хлопчика. Господар, навпаки, жалів покоївку, а його діти гралися з татарчуком і разом училися грамоти, арифметики та німецької мови.

Якось, коли пан був у гостях, управитель жорстоко відшмагав малого за вигадану провину. Після покарання непритомного Каміля відвезли до лікарні, звідки він уже не повернувся до маєтку.

Жорстокого управителя вигнали, сина відправили навчатися до Санкт-Петербурга, а донька виховувалася вдома.

Минули роки. Вродливій, розумній та лагідній Агафії Полікарпівні освідчився син відомого князя. 3 нагоди заручин нареченого та інших гостей запросили до маєтку майбутнього тестя на полювання. Там хлопець мав загнати звіра на честь своєї обраниці.

Кімнати гостям підготувала Гульнара. Всі мисливці прокинулися дуже рано, помчали на ловитву, і лише у полі виявилося, що нареченого Агафії серед них немає.

Повернувшись до маєтку, молодого князя знайшли у ліжку без ознак життя.

Лікар не виявив жодних ушкоджень, — хіба що слід від комариного укусу на шиї.

Дізнавшись із листів батька про горе, що спіткало улюблену сестру, і про те, як вона сумує, до рідного міста приїхав у відпустку поручик Василь Полікарпович, а разом з ним його молодший товариш — прапорщик Микола.

Гульнара приготувала дорогому гостю ту саму спальню, де лише кілька місяців тому мешкав наречений Агафії.

Василь утішав сестру, розповідав про столицю, про офіцерське життя-буття, а потім під великим секретом повідав, що його однокашник — це насправді син Гульнари. Коли батько відвозив його на навчання, Каміля забрали прямо з кременчуцької лікарні.

Полікарп Семенович узяв із сина слово честі, що той нікому нічого не розповість, а сам Каміль від побоїв утратив пам’ять і не знав, хто він є.

У Петербурзі йому справили необхідні папери як сироті, охрестили Миколою і віддали на навчання. Микола став Василеві вірним другом і вони навіть побраталися, обмінявшись хрестиками у соборі Петра і Павла.

Агафія дуже зраділа і водночас покартала брата: як можна було стільки років мовчати, не жаліючи згорьоване материнське серце! Василь погодився із сестрою й одразу пішов до батька попрохати дозволу все розповісти служниці.

Під час тривалої відвертої розмови Полікарп Семенович зізнався, що Микола — не лише син Гульнари, він і його син, тобто брат Василя та Агафії.

Василь покликав Миколу, щоб розповісти все віднайденому молодшому брату.

Опівночі з кімнати сина господаря пролунав страшний крик.

Коли люди прибігли до темного покою зі свічками, то побачили жахливу картину: на диванчику, де, очевидно, задрімали пліч-о-пліч щасливі брати, напівлежав мертвий панич Василь із залитим кров’ю обличчям, а до дверей повз Микола з глибоким слідом укусу на шиї. Згасаючий погляд був спрямований у темний куток. Туди нечутно шмигонув величезний волохатий павук фурія розміром із тацю, пекельною люттю зблиснули зелені очі…

Де саме знаходився заміський маєток — достеменно невідомо. Знаємо лише, що на березі річки під горою, десь неподалік від Міського саду.

Як могло з’явитися чудовисько з німецьких легенд на берегах Дніпра; чи знала про павучиху фурію Гульнара; чи вона була винуватою у бідах своїх господарів і у смерті власного сина — можна лише гадати.