Тетяна Андросова: «Психологічна підтримка потрібна кожній жінці, яка когось втратила»

23.09.2023, 16:07 Переглядів: 3 717

«Я — дружина військового». «Кременчуцький ТелеграфЪ» продовжує серію відеоінтерв’ю із  кременчужанками, чоловіки яких пішли на фронт — захищати Україну від росіян.

Це історії десяти жінок, які через війну залишилися без підтримки, та взяли на свої плечі й свої, і чоловічі справи та обов’язки. І це історії десяти чоловіків, яким стало сили залишити власний дім та сім'ю, аби виборювати нашу Перемогу. 

Перша наша героїня — Тетяна Андросова. Читайте текстову версію

«Це була моя перша така далека подорож»  

Пані Тетяна згадує страшний для всіх день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Кілька діб з чоловіком, Ігорем Андросовим, що загинув рік тому, були в напруженні. Тривожна валізка була зібрана, машини заправлені.

— Знайома мені 23 лютого о пів на десяту вечора телефонує — каже, Таня, росіяни завтра нападають. Я кажу, та ну! Я насправді не вірила. Я випила, заспокійливе, бо вже три ночі не спала, і заснула. Проснулася о 6 ранку з купою пропущених дзвінків.  Чоловік був на роботі, на другій зміні, на КВБЗ працював. Він прийшов — і стало питання виїхати. Я мала їхати у Львів на обстеження зі Святославом. У нас були квитки на поїзд на 24 лютого, тобто на цей день, на п’яту вечора. Питання стояло, чи мені їхати тільки зі Святославом, чи брати Ладу і їхати разом. Вирішили на сімейному, на сімейній нараді, що їдемо всі. Я взяла ще свою маму і машину, і це була для мене перша така далека подорож. 

Чоловіка Тетяни призвали до лав ЗСУ 17 березня. Старший син Тетяни, дізнавшися, що почалася війна, виїхав з Польщі, де працював. Проте — розминулися. Ще один син, Валентин, був призваний у квітні, екстерном випустившись з академії Третій син навчається у Львівському університеті на рятівника І щоразу каже: мама, я хочу піти воювати, брати захищають країну, а що я скажу своїм дітям? І коли на похованні Ігоря Тетяна запитала — чи не змінив він своєї думки — син відповів, що це не обговорюється.  

Оберіг та жетон Ігоря Андросова
Оберіг та жетон Ігоря Андросова

Він любив дітей. Старші хлопці нині кажуть, що слова батька згадують часто. І вдячні, що їх так виховали. Адже хлопці були непрості, проте  була дисципліна. Вони знали, що потрібно допомагати мамі, бо мама — одна, маленька, а вони — чоловіки. 

— Я приходила, в нас була ідеальна чистота завжди, і картопля начищена, я тільки готувала, а вони посуд мили, прибирали. Це Ігор їх так привчив.

Про сонце, що зустрічали разом, та про нездійснені мрії

— Це, мабуть, найболючіше питання.  Ми на місці народження чоловіка їздили відпочивати в Єгипет. Це 3 грудня було, 21-го року. Думали, 30 квітня, на чоловіка 55-річчя поїдемо з усією сім'єю в Єгипет, покажемо дітям. Але товариш Путін вирішив, що нам не світить… 

Тетяна Андросова каже, що Ігор був дуже творчою особистістю. Він писав вірші, писав пісні, він знімав та монтував документальні фільми. Все майстрував своїми руками.

— Усе, що зроблено у дворі, — зроблено ним самим, і в хаті також. Він  вважав, що краще самому зробити, ніж когось просити. Спрага до життя була велика. Кожен рік планував побудувати — ще це, ще баню. Я кажу йому: боже, коли ми жити будемо? Будемо жити, все буде добре, — відповідав.
Найменша донька Ігоря та Тетяни — Лада
Найменша донька Ігоря та Тетяни — Лада


Вона згадує, що коли  купила цей будинок, стояла стара вишня.  Він за ніч викопав ту вишню, посадив березу.  А я зранку прокидаюся — думаю, щось тут не так було, так багато гілочок — а зараз нічого немає. Виходжу — береза стоїть. І нині росте, вже років 20. 

А ще згадує про світанки, що зустрічали у горах Кавказу.

— Був такий «Караван сонячних бардів» — вони їздили вони по тодішньому СНД, пісні співали романтичні. Приїхав Ігор  з ними до Геленджика. І дзвонить мені, каже — я тут в Геленджику буду ще тиждень. Приїжджай, у морі покупаємося. Я й поїхала. Тиждень ще підійматися на Кавказькі гори, ночували там, зустрічали схід сонця. То, звісно, не передавано… А родиною потім якось на День Незалежності вирішили родиною піднятися на Говерлу — підкорили, і медальки собі купили, що підкорили.


«Це будинок вампіризму»

Коли ми повернулися з Польщі, в домі зламалось все. Через вимощення будинку вода пішла під фундамент, залило всю спальню. Такого не було ніколи. Піднявся ламінат, шпалери. Потім бойлер зламався, газова колонка зламалась, котел прогнив, протік, затопив кухню. Це все буквально в один тиждень. Від того, що протік котел, полетіла посудомийна машина, насосна станція, світло почало вимикатися. Вирите —  я сіла, плакати хотілося, бо я не знала, що мені робити.   Кажуть, будинок — місце сили, але на той момент я казала, це не місце сили, це місце вампіризму, бо я спустошена була вкрай. Зараз легше, десь місяць, як  все владналося. На це пішов майже рік…

Тетяна каже, що у них в родині були розподілені з чоловіком обов’язки: вона відповідала  за те, щоб приготувати їсти, купити продукти, дітей на гуртки відвезти, в школу. Він — за все інше. 

— А зараз я ходжу двором, дивлюся — і розумію, що я взагалі нічого не знаю. На що те робилось, на що так, а чому тут отак? Це він знав, він це робив, мене туди не підпускав, і це катастрофа. Спочатку хотілося просто кудись забігти, щоб нічого не бачити… 

Нині — каже дружина військового — потроху все владналося. Допомогли люди, друзі. Самі приходять, дивляться: ага, треба оте, давай оце зробимо, оце зробимо, оце зробимо.

Найстрашніше питання

— Найстрашніше питання, яке задають — дай Бог, щоб його ніколи нікому не задавали — це «Як ти»  Оце питання «Як ти?» — воно просто вбиває. Краще нічого не питати Бо як можна пояснити, як я? Після смерті чоловіка у мене була розмова зі страховою компанією. І працівниця мені в якийсь момент каже: «Ну, чого ви переймаєтесь, я вас розумію, ви втратили чоловіка». А я кажу:  «Ви мене не розумієте. Щоб мене зрозуміти, у вас має бути така сама втрата. Це може зрозуміти тільки жінка, яка так сама когось втратила. А так голослівно казати, що я вас розумію… 
Меморіальна дошка, встановлена на фасаді гімназії № 7
Меморіальна дошка, встановлена на фасаді гімназії № 7

Про підтримку

З Тетяною Андросовою ми поговорили про те, як суспільство має підтримувати жінок, що лишилися без чоловіків. На її думку, в місті, та й у країні у цілому, не вистачає психологічної підтримки. Та навела приклад своєї реабілітації.  

— Ми їздили в табір у квітні,  Це організовувала Маша Єфросиніна (громадська організація «Фонд Маша» — ред.) та єврейська громада в Британії. Це був шикарний готель, ми там проживали три тижні з дітьми. Там працювала група класних психологів. Вони справді повертали до життя жінок. Аби були такі центри в кожному місті, тому що психологічна підтримка потрібна кожній жінці, — матері, дружині, дитині, яка втратила. Бо втрата в нас забирає ресурсу десь на 80-90%. І поповнити цей ресурс немає чим. Всі кажуть — лікує час, треба почекати. А часу немає, є малі діти, їм потрібна мама. Якщо мама впадає в депресію, то  дитина — сама по собі.  Можливо, потрібно було громадську організацію створити, де були б оці мами, мами, дружини. У нас нижче вулицею живе Оля Гончарова, у якої теж  чоловік загинув — вони дружили, чоловіки наші. Ми коли зустрічаємося, подивилися один на одного, поплакали —  і вже легше стає. Можливо, треба такі якісь об'єднання зробить, щоб жінки могли там хоча б поспілкуватися, тому що вони зрозуміють один одного — в кого яка втрата, в кого яка біда… 

«Пану меру від родини Андросових»: дружина загиблого бійця повернула горілку, якою їх привітала кременчуцька влада із Днем пам’яті та примирення

Тетяна Андросова матір п’ятьох дітей та дружина військового. Її чоловік, кременчужанин Ігор Андросов, загинув, звільняючи Харківщину. Двоє її синів захищають країну на Донецькому та Мелітопольському напрямках. Третій вчиться на рятувальника та планує змінити свою форму на військову. 

Вже рік Тетяна вчиться жити без чоловіка. На її плечах — постійне хвилювання за синів, виховання ще двох дітей Святослава та Лади. А ще  великий дім, у якому колись жила велика дружна родина. 

Що тримає цю жінку? Як вдається долати виклики? Хто допомагає? Що рятує? 

І чим ми з вами можемо допомогти вдовам або жінкам, чиї чоловіки зараз на війні? Чи принаймні — не завдати їм зайвого болю. 




Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
Читайте також:
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 50 від 12 грудня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх