«Треба любити футбол, і, безперечно, любити дітей», — тренер МФК «Кремінь» Олександр Янковський

Експівзахисник «Кременя», «Ворскли» про свою відданість футболу, про сприятливу до нього спортивну долю.

…Наступне кардинальне рішення оформилося в літаку, який повітряними трасами з рідних місць на тисячі кілометрів переносив його на Захід, в Україну. В невідому країну, де до цього наш герой не був жодного разу.

— Слухай, Саша, ми  їдемо в Черкаси, але є пропозиція одразу помандрувати в інше місце.

— Куди? В яке?

— Кілометрів за 200  вниз по Дніпру є Кременчук. Там  команда у вищій лізі грає. Сам розумієш, перспективи кращі, та й з фінансами картинка буде ліпшою.

— Сєня, ну тепер вже так — куди ти, туди й я.

… Ні,  вони таки прибули в Черкаси. Наш герой встиг навіть отримати підйомні — 10 тисяч невідомих і незнайомих для нього  купонів, як викликає до себе головний тренер «Дніпра» Борис Стрельцова, і говорить, що його запросили  прийняти кременчуцький «Кремінь»,  і він пропонує  йому, прибульцю з далекого Киргизстану, їхати туди разом.

Зрештою, сіли в автомобіль, і — в невідомість, у Кременчук. Кілька днів тренувань, знайомство з командою, керівниками, і він повертається до Черкас уже з твердим рішенням поїхати в інше наддніпрянське місто — Кременчук.

10 тисяч купонів він здав у касу черкаського клубу, який для нього так і не став своїм, а вже згодом диктор по стадіону, який є автором і цих рядків,  оголошував: «Під номером 8 грає Олександр Янковський». То був 1992 рік.

Так, завдяки наполегливості, менеджерській інтуїції  «Сєні» — а це не хто інший, як надалі відомий в українському футбольному  світі фахівець Семен Осиновський, талановитий хлопець із киргизького села Біловодське, що в 40 км від столиці Киргизстану Бішкеку, стає гравцем основи команди вищої ліги «Кремінь», улюбленцем місцевої публіки, згодом полтавської, Олександр Янковський. Котрий, можна і так сказати, назавжди  прикипів до Кременчука, до Полтавщини.

Янковський, Фрунзе і … Кличко

…Олександр Янковський народився у 1969 році у селі Біловодське поблизу Фрунзе (потім Бішкек). Село у 40 км від столиці знамените ще кількома фактами. Тут народився революціонер Михайло Фрунзе, іменем якого назвали столицю Киргизії, а у 1971 році тут з’ явився на світ майбутній чемпіон світу, майбутній столичний голова Віталій Кличко. Передбачаючи цілком логічний інтерес у читачів — ні, там вони не пересікалися. Принаймні, Саша подібного не пам’ятає.

Біловодське знане й тим, що тут була своя ДЮСШ. Правда, відділення футболу відкрилося, коли Саші виповнилося 11 років. Хлопець одразу записався до першого тренера Василя Чмиря. Зробив це з радістю,  ніби чекав. Бо, хоч пробував свої дитячі сили у волейболі, гандболі, ходив навіть на боротьбу, все ж душа лежала до футболу. Адже кожну  вільну хвилину віддавав дворовим баталіям, ганяючи з односельцями  шкіряного м'яча.

Оскільки село розташовувалося поблизу столиці, то малий Олександр, який вже тоді відрізнявся від однолітків помітно кращою технікою, непоступливістю в боротьбі, витривалістю швидко прогресував,  потрапляв  у записники дитячих тренерів. Його постійно запрошували до спортінтернату у тодішній ще Фрунзе.

Мама не хотіла відпускати сина у такому малому віці фактично в самостійне життя. Вона померла, на жаль, рано. Батько,  напевно, подумав, що в інтернаті він буде під постійним наглядом тренера, дає добро на навчання у спортивному закладі, тим самим свідомо чи підсвідомо практично допомагає визначитись з майбутнім свого сина — бути йому футболістом.

Третього запрошення вже не було…

Саша навчається в спортінтернаті, і вже починає бути в  списках найкращої команди Киргизії — столичної «Алги». 16-річним він  навіть виходить  на кілька хвилин в основі «Алги», у матча другої ліги.

Олександр  потрапляє у збірну СДЮШОР Киргизії, котра бере участь у  всесоюзних змаганнях. У їхній зоні також грають в тім числі сильні команди Мінська, Москви. Саша Янковський вдало зіграв на цьому турнірі. Він стає кращим бомбардиром. Мало того — його визнають кращим футболістом.

»Наслідки» не змушують довго чекати. До Бішкека летить запрошення направити Олександра Янковського   на тренувальний збір юнацької збірної  СРСР. Нею тоді керував Борис Ігнатьєв, а збори проходитимуть в Леселідзе.

Напередодні відльоту  на тренуванні Олександр дряпнув ногу. Не надав цьому значення. Вже в аеропорту Мінеральних Вод, де робили пересадку, він зрозумів — сталося небажане, нога розпухла. Зрештою, він вирішує стерпіти. Вже в Леселідзе вирок лікаря в присутності старшого тренера звучить невмолимо — ліжко, лікування.

Борис Петрович заспокоює:

— Нічого, не хвилюйся, синку. Приїдеш на наступний збір.

До нього в лікарняну палату  час від часу приходять збірники — підтримати, провідати. Серед них Віктор Онопко, Олег Саленко.

Ігнатьєв слова дотримав. Олександр Янковський отримує запрошення ще раз прибути до збірної. Тепер вже в Новогірськ. Команда готувалася до якогось турніру. Напередодні грали  контрольний матч з  командою з ФРН. Все ніби добре, але  Олександр, приймаючи м’яч на бедро, невдало падає й отримує травму. Все. На турнір він вже не їде.  І сам прекрасно розуміє, що третього разу, тобто ще одного запрошення  до збірної, вже не буде. Так і сталося.

— Але я ні про що не жалкую, — каже Олександр. — Сталося як сталося. Так тому мало бути.

Він продовжує  все частіше виходити на поле у складі «Алги», стає гравцем основи, провідним футболістом центральної лінії півзахисту, не тільки відбирає, пасує, виводить на ударні позиції партнерів, але й сам забиває. Відзначається ударами з обох ніг.

— У нас тоді дуже пристойна команда була, — розповідає. — Ми постійно боролися за вихід до першої ліги. У нашій зоні головним суперником у цьому була ашхабадська команда. Матчі з ними перетворювалися у якесь просто  неймовірне протистояння. Якось грали в Ашхабаді й зрештою поступилися. Але пам’ятаю й до сьогодні, якими шаленими були очі наших суперників. Мені здалося навіть, а  чи не вкололи їх чимось перед матчем. Та ще й місцеві протягом матчу підливали масла у вогонь. Диктор постійно нагнітав обстановку — така-то чайхана кращому дарує такий-то подарунок, якась меблева фабрика — гарнітур. І так постійно! Звісно, всі подарунки тільки своїм… Неймовірною була обстановка!

1992  рік. Розігрується перший чемпіонат з футболу у Киргизстані. Чемпіонське звання завойовує «Алга».  У її складі просто феноменально проводить десять стартових поєдинків півзахисник Олександр Янковський. Він грає  десять матчів, у кожному з яких неодмінно забиває — 10 ігор, 10 голів.

Тренер був учнем Лобановського…

Щодо пристойного рівня гри  «Алги», то одним з пояснень Саша знаходить роботу головного тренера в «Алзі» Максима Бічуцького. Наш герой згадує його часто, називаючи унікальним спеціалістом:

— Він був напевно яскравим представником радянської школи тренерів. Це коли на одне з чільних місць ставилася фізична підготовка, витривалість, вміння застосовувати пресинг. Так у нас, з огляду на це, і тренування проходили. «Фізика» на першому місці. Ось чому ми рідко не забивали нашим суперникам практично  у перші 20 хвилин гри. Вони потрапляли на нашому полі у штормову ситуацію — високий темп, пресинг по всьому полю, і суперник не витримував, захист давав тріщину. До речі, Бічуцький навчався у Лобановського.

— Саша, а ти одразу став грати центральним півзахисником?

— Та ні. Нема такого амплуа, де б я не пробувався. І нападником, і крайнім півзахисником, і центральним захисником. А деякий період навіть воротарську форму одягав. Все було. Тому своїм теперішнім вихованцям я  і говорю — для мене практично ніяких секретів у футболі немає, бо я спробував все. А у центрі став грати вже постійно, напевно, коли  регулярно виходив  за «Алгу»…

Не дивлячись, що все складалося того сезону благополучно для «Алги», але саме цього  року талановитий футболіст приймає перше кардинальне рішення — він  залишає батьківщину…

— Взагалі-то я дуже домашня людина. Аби все було нормально, аби була стабільність, то я би  грав за одну команду і нікуди не тикався  б, — ділиться Олександр.

Але про категорію «все нормально» тоді можна було забути. На початку 90-х років в країні почалася справжня криза, Союз розвалився, люди не живуть, а практично виживають  в умовах дуже серйозних  економічних негараздів.

— Футболісти теж почали відчувати все це на своїй шкірі. Все більше дошкуляла фінансова нестабільність. Мало того, що я так і не дочекався  обіцяної керівництвом клубу квартири, мали місце серйозні затримки із заробітної плати. Тому я зрештою й прислухався до пропозиції Семена Осиновського їхати в далеку для мене Україну…

Семен, з яким Саші довелося чимало матчів провести пліч-о-пліч за «Алгу», був дуже переконливим, а головне — шалено  наполегливим. Ні, він не змальовував якихось повітряних палаців, але говорив твердо — буде краще, буде стабільніше. Власне, так зрештою і сталося.

Остаточне рішення далося Олександру дуже непросто. Вранці він твердо  говорить сам собі — так, їду, а вже увечері ухвалює протилежне рішення.  Та все ж сідає в літак, і опиняється не в Черкасах, куди направлялися за першочерговим планом, а  зрештою в Кременчуці.

»Ні-ні, Саша, давай швиденько у Черкаси за речами, і — до нас!»

Він взяв  участь у кількох тренуваннях команди, за якими спостерігав тодішній один з керівників «Кременя» Віталій Дмитренко. На жаль, нині покійний. Він опісля занять підійшов і з долею притаманної йому безапеляційності сказав: «Думати довго   нема коли. Давай, Саша,  швиденько в Черкаси, забирай свої речі й так само швиденько сюди, в «Кремінь».

— Власне, так і сталося, — говорить Олександр. — Так я почав грати за «Кремінь» у вищій лізі українського футболу. Так я почав жити у Кременчуці. Місто, до речі, сподобалося одразу. Я ж хлопець із села, тому до мегаполісів ставлення  було обережним. А тут — порівняно невелике місто, компактне,  комфортне, і порівняно з іншими дуже чисте. Це вже не кажучи про охайність міста в останні роки. Це викликає просто захоплення. Особливо це відзначають гості міста. Словом, закохався у місто можна сказати  з першого погляду.

Саша додає — його тоді здивували ще принаймні три речі, які вже ближче безпосередньо до футболу. Перше — у місті завжди любили і люблять футбол. І то було видно неозброєним оком.  Тоді на стадіон «Дніпро», де свої матчі грав вищолігівський «Кремінь», приходили по 5-6 тисяч вболівальників. Себто, стадіон був заповнений, а дуже часто і навіть вщерть. Саша продовжує:

— І нехай сам стадіон досить старенький, нехай трибуни дерев’яні, але ж яка там була поляна тоді, який килим. У Киргизії теж поля були доброї якості. Однак тут — це була просто фантастика.  А ще — атмосфера шикарна!

Продовжуючи про вболівальників, Саша наголошує на їхній відданості, прихильності і гарному ставленні.

— Навіть якщо ми не дуже добре зіграли, а проте нас постійно вітали. А де це ще можна було зустріти, аби у такому місті як Кременчук, тільки на тренування приходили по 200-300 чоловік?!  Ну хіба можна не любити  місто, де такі щирі, віддані, доброзичливі вболівальники?

А ще, додає, наскільки він зрозумів тоді, у Кременчуці намагалися дотримуватися сказаного слова.

— Я приїхав у місто у 92-му, і того ж року отримав своє перше житло, двокімнатну квартиру поблизу стадіону. Обіцяли — слово  на вітер не викинули. Вже згодом отримав іншу, нову на Петровського. До речі, поруч квартира мого друга і кума Володимира Коновальчука.

— І з усім тим, провівши три сезони у Кременчуці, тобі, Саша,  довелося пробувати українського футбольного хліба в іншому місті.

— Звісно, Кременчук міг би зберегти ту досить міцну команду, яка була. Однак, не вдалося. З різних причин. Фінансова стабільність похитнулася. Футболісти стали залишати команду. Хочу, щоб всі правильно зрозуміли гравців. Вік футболіста досить короткий. І от з’ясувалося тоді, що я давно вже у блокноті відомого українського спеціаліста Івана Терлецького. Він мене й запросив до «Борисфена». Я відгукнувся.  Подумав, а чом би й ні. Клуб фінансово ніби міцніший, у ньому зібрали потужних, майстровитих футболістів. Та й Київ. Треба спробувати.

А далі супутником стали травми

Але поїздка до «Борисфена»  виявилася невдалою. Фактично на одному з перших тренувань він не вберігся, та й недооцінив фактору внутрішньокомандної боротьби за місце в основному складі.

— Я не хочу сказати, що хтось це зробив зумисне, однак і відкидати цього не можу. Словом, в’їхали мені в ахілл. Добряче в’їхали. Практично з того часу і почалися, чи продовжилися мої взаємостосунки з травмами, через що проходить практично кожен футболіст, — розповідає Саша. — До того ж в команду прийшов Михайло Фоменко. Прийшов зі своїми виконавцями. Склалася традиційна ситуація. Тренер не бачив мене в команді, а я вже себе не бачив в колективі з цим тренером.

Розлучилися з «Борисфеном» цивілізовано. Олександр Янковський із задоволенням приймає запрошення Віктора Пожечевського. Два роки він відіграє у «Ворсклі». Два, як він сам вважає, а з цим погодяться і полтавські вболівальники, вдалі роки за команду біло-зелених.

— Чому не залишився далі? — перепитує Саша. — А у нас була така джентльменська  домовленість. Виконуємо завдання, і я йду з команди. Всі сторони дотрималися попередньої угоди. Так що тут все нормально.

Саша надалі ще виступає за кілька клубів, двічі чи тричі  повертається у «Кремінь», три сезони проводить у Кропивницькому, тоді — Кіровоград.

— От ми з вами говорили, що благополуччя команди залежить багато в чому від того, чи є перша особа в місті, чи в регіоні  щирим прихильником футболу. Якщо так — буде діло, якщо ні — виникають проблеми. Тут і яскравий приклад Кременчука, і той же Кропивницький теж підходить. Був час, коли Григорович (Янковський має  на увазі Юрія Коваля, тренера «Зірки» — авт.), навіть давав гроші  на бензин, щоб ми автомобілем  добиралися на матчі. Коштів на автобус не було. Як і на зарплати, особливо для місцевих. Харчувалися лише двічі на день. Словом, ситуація, наближена до катастрофи. Але так було рівно до того часу, доки не прийшов новий голова облдержадміністрації, який був активним прихильником розвитку спорту взагалі й футболу зокрема. Взявся за справу, і вони пішли на лад.

Олександр Янковський згадує, що принаймні три колективи, де він виступав тоді, виконували завдання підвищення. Так трапилося з «Борисфеном», з «Ворсклою» та «Зіркою»…

— Жаль, — каже він, — що так і не вдалося продовжити прописку у вищій лізі для «Кременя». Місто ж тут, повторю,  футбольне.

У Олександра Янковського є й останнє, четверте повернення до вже рідного для нього Кременчука. Каже, що ніби й залишалися в нього ще сили для продовження кар’єри футболіста.

— Однак, коли практично в останній грі я намагався підстрибнути й дотягнутися до м’яча, але не зміг навіть відірватися від землі, зрозумів — все, пора. Такий же вердикт зробив і лікар. Причому, це трапилося вже  після того, як зробили операцію на ахіллі, після відновлення. Словом, прийшов час — бутси на цвях.

Рішення остаточно визріло в автомобілі — дитячим тренером…

Керівництво «Зірки», точніше — був це Юрій Коваль,  пропонував  йому залишитися в клубі та розпочати роботу з дітьми.

Остаточне рішення прийшло в автомобілі дорогою від Кропивницького до Кременчука. «То навіщо ж я їздитиму сюди, десь житиму в якихось гуртожитках, коли дітей можу тренувати й вдома, в Кременчуці, де родина, діти, своє житло?». У Кременчук заїхав вже з твердим наміром — йду дитячим тренером.

Практичного наступного дня він взяв три групи хлопчиків.  Тоді Олександру Янковському виповнилося 33 роки. І це був черговий переломний момент у житті.

— А не приходила думка зайнятися взагалі чимось іншим? Не хотілося взяти паузу, відпочити від футболу?

— Ні, однозначно ні. Як і типу відпочити. Я залишився таким чином у футболі. Іншої долі для себе не бачив.  

— А тренером дорослої команди?

— Якось одразу була налаштованість працювати з дітьми. Скажу так, аби ще років навіть 10 назад запропонували змінити, так би мовити, тренерське амплуа — може ще б і задумався. Тепер — вже ні. Цього року я прийняв вже третій набір. З дітьми нелегко. Особливо з найменшими. Але вже буквально через рік приходять перші успіхи, ти помічаєш, як дітки підростають, і в футбольному плані теж. Тренер отримує задоволення від роботи, коли твої діти вже щось вміють, коли вони змінюються фактично на очах. Це й приносить задоволення.

— Чому головному ти навчаєш своїх юних вихованців?

— Напевно отримувати задоволення від гри. Це в першу чергу. Від прийому м’яча, від гарного обіграшу чи просто хорошої передачі, підкату тощо. Знаєш, для мене  практично з дитинства було найголовнішим — грати у футбол. Неважливо за великим рахунком,  в якій команді, на якому місті. Головне — грати, грати й ще раз грати.  І отримувати задоволення від  цього.

— Важливо, щоб дитячий тренер і сам умів якусь вправу показати?

— Однозначно. Для дітей це важливо. Наприклад, щоб тренер набивав не менше ніж вони. Мої діти спочатку трохи дивуються, коли Олександр Леонідович набиває  і лівою, і  правою ногою. Вони ж бачать, що я правша. «Так, говорю я їм, моя робоча нога права. Але ще в дитинстві, в юності розумів, що особливо  півзахисник має володіти обома ногами, має  не тільки точний пас віддати і правою, і лівою, але і вдарити по воротах. Тому, продовжую я їм розповідати,  приходив з тренування додому і на  піщаному майданчику продовжував сам займатися». Такі розповіді допомагають.

— А що тобі як діючому футболісту подобалося робити  на футбольному полі? Що приносило найбільше задоволення?

— Та багато чого. Бо мені завжди подобався процес гри. Вдало забраний у суперника м’яч, технічно зроблений підкат, точна передача, котра починає гарну атаку, яка завершується ударом по воротах.

—  Ти ж сам теж досить часто точно завершував атаки?

— Я забивав, але не так часто. Але гарна взаємодія з партнерами приносила не менше задоволення.

— З ким взаємодіялось тобі найкраще, найефективніше?

— Часто згадую Адальберта Корпоная. Ми з ним навіть статурою були схожі, практично одного зросту, грали у півзахисті. Дуже добре розуміли один одного. І наші з ним спільні дії приносили «Кременю» чимало позитивного. Були гарно організовані атаки, які часто завершував ще один Корпонай — Іван, який грав нападником. Та й інші футболісти теж. Дуже добре, коли поруч з тобою, молодим, грає досвідчений футболіст. От в Кременчуці таким для мене був Валєра Алістаров. Він казав так: «Саша, ти головне забери м’яч,  мені віддай, я вже придумаю, що з ним робити». Так дуже часто і відбувалося. Придумував він справді класно.  

«Треба любити футбол, і, безперечно, любити дітей»

— Ваші вихованці — успішні?

— Загалом — так. Не всі стовідсотково, бо так не може бути. Ось тільки останні приклади. Кошман, наприклад, перебуває  на оглядинах в Сумах, двоє мають шанси закріпитися в Нідерландах, ще двоє на оглядинах в Олександрії. А ще ж багато наших хлопчиків у зв’язку з війною десь за кордоном.

— Що треба, аби бути успішним дитячим тренером?

— Насамперед, любити дітей. Це апріорі. Як і любити власне і футбол. От ці дві речі навіть не обговорюються. Мати неабияке терпіння. І вміти пояснити дітям, показати їм хоча б те, що ти сам вмієш. Ще — дотримуватися потрібного балансу між загальною демократизацією  у стосунках з дітьми, у важливій справі їхнього виховання,  і необхідністю бути вимогливим, вимагати від дітей дисципліни. Бо без цього не може бути результату. Тим паче про вимогливість і певну жорсткість просять і самі батьки. Тому ось цей баланс треба відчувати.

— Чи можна вважати, що твоя кар’єра футболіста і вже дитячого тренера склалася вдало?

— Безперечно. Звісно, все могло відбутися  дещо за іншим сценарієм. Коли, наприклад, не було би травми і мені б вдалося закріпитися в союзній юнацькій збірній. А шанс такий був. Коли б дав згоду поїхати в мінське «Динамо», а один з тренерів приїздив за мною навіть в Бішкек. Але, якщо аналізувати все спокійно і зважено, то загалом я приймав у житті за великим рахунком правильні рішення.

Тож своїм футбольним життям я задоволений. Та й не тільки футбольним.  Маю улюблене заняття — футбол. Маю родину, двох самостійних  і успішних дітей. Живу загалом у чудовому місті. Маю багато друзів, які мене розуміють, а я їх. Все добре. І я вірю — буде ще краще. Нам би дочекатися лише закінчення війни, наближаючи нашу перемогу!