«Не здаватися! Мати ціль і до неї йти!» – історії поранених українських воїнів з Одеси, Чернігова, Кременчука

Станислав Меладзе, поранений військовий, м. Одеса:

— 24-го почалося вторгнення, а 29-го вже принесли повістку в матері.  І вже в березні, 8-го, мабуть, 8-го чи 9-го вже заступив я на службу. Під Херсоном отримав поранення, це була міна, на яку я став. В момент поранення це було швидко і, як це пояснити… на автоматі: я наступив на цю міну, це була ПМН-2, стався вибух. Одразу, коли ми впали вдвох, я зрозумів, що щось не так, подивився, що ноги нема, взяв турнікет, одразу ж перетягнув, як потрібно. Другий, в мене було два турнікети, один я собі поставив, а другий кинув побратиму, він собі теж поставив.

— Коли я був у лікарні, я ж не один такий був, хлопців було багато дуже, і коли я дивився, як хлопці «падали духом», так сказати, то на їхньому фоні я повинен був цього не робити, тому, мабуть, це надало більше сил. І багато чого значила підтримка близьких, друзів, рідних.

— Спочатку я два місяці був вдома на милицях, це було насправді тяжко дуже, тому що звикнути потрібно було до цього. Але я скажу, що близькі люди не давали засумувати. Це дуже важливо не падати духом, це дуже важливо сприйняти себе таким, тому що назад вже не повернеш. Або іти вперед, або сидіти на місці. Це не кінець! Треба просто, мабуть, в голові собі це зафіксувати, що все буде добре, головне мати бажання ходити, далі жити і працювати. Я повернувся на свою роботу, я працював до війни банщиком.

— Мені здається, що таким людям, пораненим хлопцям, взагалі не хотілося б чути, що це було дарма. Мабуть, це саме важливе. Коли ти хлопцю кажеш, що «от ти отримав поранення, в тебе немає кінцівки, і навіщо воно тобі треба?» Ну якщо не я, не ти, не він, а хто тоді? Тоді той, хто це каже, задає. Давай тоді іди. Якщо цей хлопець отримав поранення, значить він за щось отримав. Він пішов, там доброволець — не доброволець, не важливо. Він пішов, він захищав, так, він отримав поранення, значить не дарма.

Роман Романов, поранений військовий, м. Кременчук:

— 24-го числа, коли почалась війна, вона мене застигла в м. Калинівка Житомирської обл. Приїхав я додому, дружина хотіла, щоб виїжджали, я сказав, що виїжджати я не можу, давайте я вас відвезу. Я давав присягу, і якщо всі поїдемо, то хто залишиться?

— З кінця лютого я потрапив в 71-шу єгерську, зараз вона називається 71-ша єгерська десантно-штурмова бригада спецпризначення. Був мінометний обстріл, біля мене розірвалася 152-го калібру «Акація». Після обстрілу мене підкинуло, впав на побратима. Коли відкрив очі, зверху стояв другий побратим, в нього позивний Грек, я його запитав: «Я цілий?» Він каже: «Так»  — «Тоді якого ми стоїм? Побігли!». Зранку не міг встати, бо ліва сторона була вся паралізована. Прийшов бойовий медик, наш Айболіт, подивився і сказав: «На шпиталь».

— Перші думки були, як все одно потрапити назад. Сказали: «Рома, на передок тебе не візьмуть, а в тилу поки роботи хватає». Я вибрав для себе плавання, суха гребля — це гребля на тренажерах, і зараз будемо ще активно займатися стрільбою з лука. Плавання — це такий вид спорту адаптивний, який навпаки допомагає, знімає втому, розпрацьовує м’язи, тримає їх в тонусі, тому що плавання — це вид спорту, в якому працюють всі групи м’язів. 

— Зайняв два других місця на відбіркових турах.  Також зайняв друге місце в стрільбі з луку і третє місце у веслуванні на змаганнях Василя Вірастюка «KYIV MILITARY GAMES». Після змагань, після того, що я там побачив, після того, як поспілкувався з побратимами, які в своїх містах розвивають цей вид допомоги, я замислився вдома. І зараз ми створюємо громадську організацію саме для підтримки ветеранів та інвалідів війни.

— Не потрібно питати «а ти вбивав?» Звичайно, на війні вбивають. Не треба цього питати… «А розкажи, як ти вбибав?». Не треба. Це досить неприємно, це не ті питання, які треба задавати. Людина, яка прийшла з війни, перші 2-3 місяці, вона попадає в таку ситуацію, коли для неї це взагалі все чуже, те, що тут. Головне — не жаліти. Коли жаліють, то починаються якісь там, не те щоб фантазії, а якісь там думки неправильні і все інше.

— Допустимо, хто не знав, що я був на війні кажуть: «Ось військкоматівські ходять, щимлять», типу «я не піду». А я кажу: «А чого ти не підеш?» — «Та що я там, я воювати не вмію. Що я там буду робити?» А я кажу: «А я воював, сам пішов». А вони дивляться, типу: «Ти що дурний, що ти там забув?». Ну, якось так. А потім починаєш людям пояснювати: «Розумієш, якщо не піду я, не підеш ти, то окопи будем рить отут-от по Кременчуцькому району, і будем тут сидіть. І тоді вже питати не будуть воював — не воював, вмієш — не вмієш. Якщо зараз можуть навчити, можуть дати обмундирування і озброєння, то потім дадуть палку і скажуть: «Відганяй, бо більш нема чим».

Євген Смага, поранений військовий, м. Чернігів:

— Боронив наше місто у 22-му році при початку повномасштабного вторгнення в напрямку Новоселівки. Чернігів з усіх сторін був оточений, були бої. Новоселівка не є винятком, і там дійсно були жорсткі бойові дії. Отримав поранення 14 березня 2022 року, це був приліт 120-ї міни, відразу я втратив кінцівку нижню ліву. Відчуття? Больові відчуття були — це перше, але вже після того, як я пройшов декілька операцій в лікарні, тоді вже я розумів, що маю ходити на протезі і вже тоді хотів займатися спортом.

— Я сильно навіть і не приділяв цьому уваги, розумів, що ноги немає, я активно себе показав ще навіть під час реабілітації. Їздимо з побратимами, з друзями на різні змагання, їздили на світові змагання в Іспанію, Мадрид, літав на марафон, який відбувався у Вашингтоні, ми протягнули фури, 4 фури масою 35 тонн 20 метрів за 30,69 секунди, і цим самим встановили світовий рекорд.

— Якщо ветеран чи поранена людина, скажімо так, людина з інвалідністю, не просить про допомогу, то нав’язувати цю допомогу не варто. По собі скажу, зараз сніг випав, то по снігу трошки важкувато ходити. Я розумію, що піднімуся по цих сходах, а жіночка до мене: «Ой, давайте я вам допоможу!», і трохи не під руки мене. Але я кажу: «Вибачте, я справлюсь сам. Дякую за допомогу!». Коли я прийшов сюди в спортзал вперше, жодна людина не подивилася на мене з таким, знаєте, відчуттям, щоб більше уваги, ніж іншим, приділяти. Я думаю, це основа, і якщо потрібна буде допомога людині, то вона сама про це попросить.

— Потрібно себе знайти в чомусь, в якійсь справі, щось потрібно робити, 100% не залишатися вдома наодинці, тому що тоді можуть відвідувати дурні думки нашу світлу голову. Спорт — це теж гарно, якщо комусь подобається, можна і спортом займатись, але крім спорту можна інші види діяльності знайти, проводити час в інших захопленнях. Можливо хтось рибалку любить. Я на протезі торік підкорив вперше найвищу точку України — Говерлу.

— Що ще пораджу: не здаватися! Мати якусь ціль і до неї йти. Я вважаю, що потрібно об’єднуватись в організації, створювати ветеранські місця, де люди можуть збиратися разом, один одному допомагати і порадою якоюсь, хтось може хоче просто зустрітися випити кави. Я вважаю, що краще тебе ніхто не зрозуміє, ніж такий самий побратим, який пройшов ту саму війну, і можливо, те саме поранення або схоже поранення.

Матеріал створений спільно редакціями трьох українських медіакомпаній: «Одеське життя», «Кременчуцький Телеграф» і «Чернігівська Медіа Група».