Я дуже довго думала, що все українське — «сільське» і «стрьомне» — блогерка з Кременчука Софія Безверха

Яким був її шлях до пізнання української культури? Чому сучасному поколінню важливо знати про Розстріляне відродження? Як соцмережі обмежують українських блогерів у правді про історію України? Про це «Українська правда» поговорила з культурною блогеркою Софією Безверхою.

«Я дуже довго була «вне политики» та історії»

– У тебе в Instagram написано, що ти — «амбасадорка всього українського». Утім, мені сподобався інший опис, який ти до себе використала, — «ластівка, яка нарешті повернулася у своє гніздо». 

Чому ластівка? І як довго тривав твій шлях до цього гнізда?

— Видно, хто читав дописи, а не тільки шапку профілю.Дитиною я проводила літо в селі Максимівка під Кременчуком у татової мами. Там було дуже багато ластівок, і вони були такі красиві! Я за ними спостерігала і сказала своє перше слово: «Пка» — тобто «Пташка».

Чому я говорю, що я — «ластівка, яка нарешті повернулася у своє гніздо»?

Я дуже довго — десь до 20 років — була «вне политики», не цікавилася історією. Попри те, що я склала ЗНО з історії на 197,5 балів із 200, у мене в голові не сформувалися причинно-наслідкові зв’язки, чому не варто ходити на концерти російських груп, чому не варто говорити російською мовою…

Тобто в мене не було цього стержня, який був, наприклад, у моєї мами, яка все життя говорила українською мовою в Кременчуці, будучи на держслужбі. Вона ніколи не переходила на російську, а я, намагаючись бути зручною, намагаючись вгодити людям, постійно це робила. 

Я не усвідомлювала сили мови, чому вона — наша зброя, наш кордон. Я не усвідомлювала, за що вбивали українців Розстріляного відродження, хоча знала про той період. Я приходила з пар і вмикала по приколу «Ранеток».

І коли в мене це усвідомлення виникло, я відчула, що повернулася в рідне гніздо, як пташки, яких я бачила у дитинстві в селі у бабусі. 

— Як твоє оточення сприйняло твій перехід на українську? І в чому для тебе різниця між спілкуванням російською і спілкуванням українською, окрім ідеологічного аспекту? 

— Одного дня я прокинулася і просто видалила російську розкладку з усіх своїх гаджетів, прийшла на роботу, де ще вчора говорила російською з деякими своїми колегами, і почала говорити тільки українською.

І ніхто мені не почав казати: «А що це ми такі патріоти стали? Що це ми перейшли на українську?». Не було такого. Дехто навіть почав потроху переходити у розмові зі мною на українську. І це було дуже класно!

Коли зараз я вмикаю якісь свої аудіо в Telegram чи відео п’ятирічної давнини, я себе слухаю і це не той голос, не той навіть темперамент. Це взагалі не я! Я цілком змінилася, стала іншою в плані характеру, більш свідомою, ніжнішою, перестала бути нарваною, перестала так багато матюкатися. І немає цієї якоїсь злоби, єхидності, токсичності. Тобто з українською мовою у мене просто все це зникло.

– Ти з Полтавщини – регіону, який має особливий діалект. Чи використовуєш ти у своєму спілкуванні, постах, виступах слова з полтавської говірки? 

— Дуже довго я думала, що слова, які я чула від мами в дитинстві — «вивірчуєшся», «цеберко», «пошаробуримось», — вона сама і придумала, бо вони звучали дивно, ти їх не зустрічав у літературній мові. 

Зараз, коли ми створили з моєю подругою Женею проєкт про Полтавщину «Тутечко», я відфоткала 450 сторінок рідкісного словника середньонаддніпрянської говірки, і читаю, згадую ті слова, які говорила моя прабаба.

Зараз ми намагаємося використовувати ці слова і у сторіс, і у відео, і в дописах і отримуємо дуже багато відгуків від людей, які кажуть: «Боже, я ніби повернулася додому, ніби знову біля своєї бабусі». 

І в мене самої ці слова зараз є і мені так любесенько. Я згадую, як казала прабаба моя мені оце «самий найлуччіший», «ти моя любісінька». Це настільки рідненьке, мені це додає якоїсь теплоти і згадки про тих людей, яких уже немає з нами.

«Українська культура «маленька», бо ви її не знаєте»

— Зараз у твоєму інстаграмі понад 200 тисяч підписників. Хто твоя аудиторія?

— Це — дуже різні люди. Мене може читати як підліток з якогось села чи маленького містечка, який не має доступу до музеїв-виставок, у якого зросійщене середовище, так і моя бабуся, якій 75 років і яку виростили «советским человеком».

Після моєї історії про депортацію кримських татар вона мені зателефонувала, плакала і казала: «Я не знала про це нічого». І в неї серце просто рвалося, коли вона дізналася історію про Василя Стуса, казала: «Якби я знала, що у 1985 році його вбили, я б викинула той партійний квиток». 

Тому аудиторія реально дуже різна. Це переважно 25–34-річні жінки. Багато з них — ті, хто зараз вимушено за кордоном. 

— Якось твоє відео поширив Алан Бадоєв, який ще донедавна був у максимально російському контексті. Якою була твоя перша думка, коли ти це побачила? 

— Алан Бадоєв поширив допис про те, як жили митці в будинку «Слово». Там було про Розстріляне відродження, про їхній побут і про те, що з ними зробили. У мене був шок, бо я знала, що він не славився своїми ультраукраїнськими поглядами до цього. Але тут я зрозуміла, що ці дописи допомагають зрозуміти людям те, яка українська культура крута і чому в нас її немає. 

Не слухати про те, що: «Украинская культура маленькая, мы ничего не можем без России». Вона «маленька», тому що ви її не знаєте, а, по-друге, її просто планомірно знищували століттями. Вона лежить у Сандармоху, вона лежить у Биківні, вона лежить у багатьох безіменних братських могилах в усіх містах України, де просто розстрілювали за те, що ти — українець. І мені хочеться зараз її підіймати і розповідати людям про неї.

— Багато блогерів зараз стикаються в соцмережах із блокуванням свого контенту через певні слова. Наприклад, «війна», «ракети», «обстріл», «вбили».

Наскільки часто це відбувається з твоїми дописами? І що ти робиш для того, щоб зменшити цю тенденцію?

— Якщо твій акаунт уже під прицілом, якщо вже там був видалений контент до цього, то достатньо декілька скарг, щоб знести його. 

Через це я постійно змушена змінювати певні слова. Наприклад, пишу «вони», «країна 404». Бачила, що зараз, намагаючись обманути алгоритми соцмереж, дехто пише «янсур», тобто «русня» задом наперед.

Коли я монтую відео і роблю до них субтитри, то постійно замінюю слова «розстріл», «смерть», «війна», «обстріл», «ракета». Бо за це як мінімум знижують охоплення, особливо в ТікТок. 

І ти реально живеш в якомусь сюрреалізмі, коли тебе вбивають кожен день ракетами, снарядами, а ти не можеш про це прямо писати. Тобі ще й можуть сказати: «Ваш контент видалений, бо у вас — мова ворожнечі». А коли м*скалі щось пишуть про нас, що ми — «нацисти», що нас «треба всіх убивати», то «баба не чує» і «баба не бачить». Настільки це сумно…

— Що українцям читати або дивитися, щоб краще пізнати українську культуру, окрім твого блогу?

— Я б точно порадила людям почитати книжку «Найдовша подорож» Оксани Забужко, книжки Віри Агеєвої, істориків Володимира В’ятровича, Ярослава Грицака.

Зараз, на щастя, є дуже-дуже багато книжок, де систематизовані наші певні історичні етапи.

Ну і читайте блоги. Наприклад, Ірини Побідаш, яка по-новому відкриває українську класику, Богдани Неборак, яка популяризує читання.

На YouTube це «Реальна історія», «Історія без міфів», «Загін кіноманів».

— А куди б ти порадила поїхати, щоб побачити Полтавщину нормальної людини?

— Я б порадила їхати в Опішне. Це прекрасне місце, колиска українського гончарства.

Там можна познайомитися з традиціями гончарства, піти в музей мистецької родини Кричевських, подивитися на колекцію сорочок, рушників, скринь, самому спробувати щось зліпити на гончарному крузі, поїсти страви з «Енеїди». 

Там є величезний скульптурний парк просто неба, де можна гуляти кілька годин поспіль.

Це — неймовірне місце, де можна відпочити тілом і душею, а ще дізнатися, що наша культура — це не шаровари — вареники — сало, а глибина, яку ще осягати й осягати.

Нагадаємо, наприкінці минулого року амбасадорка усього українського Софія Безверха в інтерв’ю «Кременчуцькому Телеграфу» розповіла про своє дитинство у Кременчуці, коли почала цікавитися історією та культурою, а також що думає про «лагідну українізацію».