Від фронту до спортивних перемог: шлях і незламний дух ветерана Олега Сподіна

6.08.2024, 20:00 Переглядів: 595 Новини компаній Партнерський проєкт

Історія Олега надихає. Вона — про підтримку близьких, протезування і спорт

Олегу Сподіну — 31. Він ветеран. До великої війни працював маркшейдером (гірничий інженер — ред.) на Єристівському гірничо-збагачувальному комбінаті на Полтавщині, що входить до швейцарської гірничої групи Ferrexpo. Однак щойно Росія розпочала повномасштабне вторгнення, чоловік доєднався до місцевої самооборони.

Дещо згодом став військовослужбовцем 14 окремої механізованої бригади та виконував бойові завдання на Харківському напрямку під Куп’янськом. Там 15 лютого 2023 року отримав поранення коліна — ногу довелося ампутувати.

Однак про це ветеран розповідає спокійно: «Та яка там депресія? Це, може, цивільним так здається. Жоден військовий, із якими я мав нагоду поговорити, ще не впадав в депресію через втрату кінцівки».

Історія Олега надихає. Вона — про підтримку близьких, протезування і спорт.

Скриншот з відео

«Хлопці загинули. А мені тільки розтрощило колінний суглоб»

Як і для більшості українців початок повномасштабної війни для Олега був несподіваним. У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року він працював.

— О 4-й ранку по корпоративному радіозв’язку нам повідомили, що почалась [повномасштабна] війна. Звісно, робота відійшла на задній план. Ми почали моніторити новини, перші відео «прильотів» по аеродромах. Шок, — пригадує Сподін.

Тоді Олег вирішив, що хоче долучитись до Збройних сил України, однак через проблеми з пропискою його не взяли, тож він став самооборонцем. Дещо згодом чоловік отримав повістку.

— Я закінчив військову кафедру, маю офіцерське звання, тому спершу в травні мене відправили на навчання у Національну академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Через місяць потрапив до 14 окремої механізованої бригади, — розповідає ветеран.

Період служби в 14 окремій механізованій бригаді, до отримання поранення

Перші бойові завдання Олег виконував на Донбасі — недалеко від Соледару. Пізніше його перевели на Харківщину. Він розповідає, що компанія забезпечувала його необхідною формою та засобами захисту для виконання обов’язків.

Саме під Куп’янськом він отримав поранення. Це сталося під час евакуації поранених бійців.

Тренування зі стрільби з лука, фотограф Дмитро Купцов

— Було дві групи. Перша встигла добігти, а друга, якій я допомагав з евакуацією — ні. Над нами висіла «пташка» (ворожий дрон — ред.) і корегувала обстріли. Одна міна прилетіла прямо по хлопцях, які стояли біля мене. Вони загинули. А мені тільки розтрощило колінний суглоб, — пригадує Олег.

Свідомість не втратив, і це було, мабуть, найгірше, бо довелось їхати бездоріжжям з пораненою ногою, що стало справжнім випробуванням. Утім, евакуація була швидкою. Вже за півтори години Олег був у стабілізаційному пункті. Там медики намагалися врятувати колінний суглоб, але «скласти» його було нереально. Тоді стало зрозуміло: ногу таки доведеться ампутувати.

Олександра Кабанова та Олег Сподін у перерві між сеансами реабілітації, фотографиня Кася Стрек для The New York Times

«7 серпня я вперше став на протез»

Про поранення Олег наважився розповісти батькам майже відразу. Хоча, зізнається, хвилювався.

— Я вийшов з наркозу і відразу запитав хлопців про ногу. Вони сказали, що її немає, але найголовніше на місці (усміхається — ред.). Тоді подзвонив батькам і кажу: «Вибачте, не буде з мене капітана, я залишився без ноги», — пригадує Олег.

Батьки, продовжує Сподін, засмутились, але потім відповіли щось на кшталт: «Тепер на фронт не повернешся, будеш вдома». Так само відреагувала дружина Олега — Олександра.

Дружина Олега Олександра, скриншот відео

— Я не плакала. Взагалі. Зовсім. Бо коли твій чоловік на війні, ти розумієш всі варіанти, і цей був одним із них. Насправді я відчула полегшення, бо він залишився живим. І це найголовніше, — ділиться дружина.

Дізнавшись про поранення, Олександра відразу почала шукати шляхи допомоги. Очікування, каже, взагалі не про неї. Жінка писала в соціальних мережах буквально всім ветеранам і їхнім дружинам. Так натрапила на сторінку Олександра Будька (відомого громадського діяча, письменника, ветерана за позивним «Терен» — ред.), який порадив звернутися до Superhumans — медичного центру, що займається протезуванням та реабілітацією.

Тієї ж миті сім’я заповнила анкету і вже наступного дня отримала відповідь. Олега розпитали про травму, перенесену операцію і сказали, що чекатимуть на нього, щойно загоїться рана.

Олег із дружиною Олександрою на прогулянці в місті Горішні Плавні на Полтавщині, фотограф Дмитро Купцов

— Не буду брехати, ми розглядали варіант протезування за кордоном, але вирішили приїхати подивитись на центр «суперів» і вже тоді прийняти рішення. Після того, як ми переступили їхній поріг, зрозуміли, що це єдине місце, де ми б хотіли реабілітуватись. У центрі нам допомогли із придбанням більш функціонального протеза, за що ми щиро вдячні. Половину коштів на нього нам надав ветеран Олексій Притула, який також проходив реабілітацію у Superhumans. Згодом компанія Ferrexpo як працедавець чоловіка виділила на підтримку центру 1,4 млн грн, які покрили другу половину вартості протеза, — пригадує Олександра.

Про важливість підтримки з боку роботодавців говорить і CEO Superhumans Center Ольга Руднєва. За її словами, військовослужбовцям просто-таки необхідно відчувати, що вони гарантовано отримають нормальне медичне забезпечення.

Олег в період очікування електронного коліна в центрі Superhumans, джерело — сторінка Facebook Superhumans

— Є дослідження, які свідчать про те, що американські військові більш за все бояться загинути. Натомість наші військові найбільше бояться отримати інвалідність або травму, бо вони іноді не впевнені в якості медичних послуг, — розповідає Руднєва.

Окрім того, людям, які воюють, важливо відчувати, що їх «не кинуть», зокрема роботодавці.

— Ми щасливі, що Ferrexpo була однією з перших компаній, які долучилися, але також підкреслю, що вони не є єдиними, які покривають протезування. Це вже стає такою нормою для роботодавців в Україні, — додає Ольга.

Через два місяці Сподін уже був у центрі. Після огляду фахівців з’ясувалося, що треба робити корекцію — ще одну операцію.

— Треба, то треба. Зробили. Після операції відправили мене «загоюватися». А вже 28 липня, я запам’ятав цей день, поїхав на протезування. Зробили заміри, перші протези. 7 серпня я вперше став на протез. Такі відчуття були, наче палицю до ноги примотали. Дуже незвично, — ділиться Олег.

Однак до протеза звик швидко. Допомогли, каже, тренування і ходьба. Вже за тиждень Сподін з товаришем «намотав» майже 8 кілометрів.

З неприємного — нога постійно худне. Був випадок, коли вона просто «вилетіла». Але, на щастя, Олегу вдалось встояти.

— Трапляється різне, але фахівці допоможуть. Тут дуже вирішує мотивація. Якщо є бажання [заново] навчитись ходити, це відбудеться швидко. Загалом реабілітація мине швидко, — переконує ветеран.

«Я терпіти не можу, коли мене жаліють чи нав’язують допомогу»

Під час реабілітації психологічно Олег почувався добре. За це завдячує своїм близьким. Підтримувати, каже, теж треба вміти. Тож ділиться з нами негласними правилами.

Скриншот із відео

— Я терпіти не можу, коли мене жаліють чи нав’язують допомогу. Я за те, щоб люди питали, чи потрібно відчиняти двері, навіть якщо я йду на милицях. Ще у мене був випадок, коли дівчинка просто на вулиці запропонувала гроші. Це дуже незручно. Тим паче у мене є гроші. Задонатьте їх краще на ЗСУ, — розповідає Сподін.

Зичити одужання теж не варто. Те саме стосується і слова «тримайся».

— Я не хворий, щоб одужувати, у мене немає ноги. А якщо кажуть триматися, то це за кого чи за що? Найкраще бажати швидкої реабілітації. От це дійсно топ! — зауважує Олег.

Вдалих прикладів підтримки в Олега не менше. Якось був випадок у Львові, коли таксист скасував замовлення у застосунку, щоб безоплатно підвезти.

— Поїздка коштувала 400 гривень, а водію міг «прилетіти» штраф, а він такий: «Я скасую. Вас треба безоплатно возити». Це дуже приємно. Буває, що обіймають на вулиці, — розповідає Олег усміхаючись.

Вкрай важлива і віра найближчих — сім’ї.

Олег з дружиною Олександрою, скриншот із відео

— Я вірю у свого чоловіка з неймовірною силою. Він — моя гордість. Ми відзначаємо всі його перемоги: і малі, і великі. Я знаю, що він може все. Він — суперлюдина, — резюмує дружина Олександра.

«Ще раз переконався, що життя на травмі не зупиняється»

Знайомство зі стрільбою з лука в Олега відбулося в серпні 2023 року — під час реабілітації. Це ще одна сторінка з життя ветерана, яку не можна оминути.

Фотограф: Дмитро Купцов

— До нас приїхали декілька учасників з тренерами збірної з «Ігор нескорених 2023». Вони розповіли про стрільбу, загалом про змагання і сказали, що взяти участь у них може кожен охочий. Я зробив декілька пострілів і мені сподобалось, — пригадує Сподін.

Згодом, на початку жовтня, коли Олег приїхав на постреабілітацію, товариш запропонував взяти участь у змаганнях ветеранів «Кубок воїна». Сподін погодився без жодних вагань. Саме так, каже, і розпочалася спортивна кар’єра.

— Я тоді вперше стріляв на змаганнях. Ще раз переконався, що життя на травмі не зупиняється. Один зі спортсменів сказав, що у мене добре виходить, тому можу отримати гарний результат. Так я і вирішив продовжити займатися цим спортом. П’ять разів на тиждень їздив на тренування до Львова з Трускавця, де проходив реабілітацію, — розповідає ветеран.

Аби встигнути на тренування, Олег прокидався о шостій і майже три години добирався до місця тренувань: дві з них автобусом, потім пересадка на громадський транспорт і хвилин зо двадцять пішки. Однак, пояснює, воно того варте.

Вже в грудні Сподін взяв участь у відборі на United States Air Force Trials (змагання з адаптивних видів спорту для поранених військовослужбовців Повітряних сил та морської піхоти США — ред.). Ветеран не пройшов у збірну, та все ж результатом задоволений, бо «настріляв» на третє місце.

— Головне у стрільбі з лука — правильна техніка. Не треба ставити за мету влучити в десятку. І звісно, жодних нервів. Треба приборкати адреналін, завмерти, не дихати, відпустити стрілу, а вже потім дихати знову, — резюмує Олег усміхаючись.

Фотограф: Дмитро Купцов

Сьогодні ж Олег готується до повернення на роботу в компанію Ferrexpo. Він продовжує брати активну участь у ветеранському спорті і впевнений, що попереду ще багато перемог. А найголовніша з них — Перемога України.

Наразі понад 640 співробітників і співробітниць підприємств гірничої компанії Ferrexpo проходять службу в Збройних силах України. 140 вже демобілізовані і після проходження реабілітації повернулися на свої робочі місця. Ferrexpo постійно забезпечує мобілізованих засобами захисту, спецодягом та іншими речами першої необхідності. Працюючи з ветеранами, компанія використовує передовий досвід фізичної реабілітації та психологічної підтримки. Ветеранам, які не можуть повернутися до своїх попередніх обов’язків через такі виробничі фактори, як шум і вібрація, пропонується можливість пройти корпоративне навчання та отримати кваліфікацію для іншої професії.

Автор: За підтримки Ferrexpo

Теги: Ferrexpo

Читайте telegraf.in.ua в Google News

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.