«Почитай, можливо, є новини про твого тата». Олександр Кобзистий про дебют у збірній, кар'єру в Сербії та як пережив загибель батька від російської ракети

«Природа відпочиває на дітях знаменитостей» — відомий вислів, з яким можна як погодитися, так і посперечатися. Діти часто йдуть відмінним від батьків шляхом, а іноді повторюють його — з меншим чи більшим успіхом. Олександр Кобзистий у свої 21 вже добився помітного прогресу. Він був одним з лідерів «молодіжки» в минулі роки і нарешті отримав шанс проявити себе в національній збірній, зрештою, ставши чи не найкращим серед дітей колишніх зірок українського баскетболу.

Свій виклик до «націоналки» 21-річний син Віктора Кобзистого, який загинув 29 грудня 2023 року під час ракеної атаки на Львів, виправдав на 100%. Турнір на Тайвані, де експериментальний склад збірної України зіграв вісім матчів (шість перемог і підсумкове третє місце), Кобзистий закінчив турнір із середнім показником 11,9 очок + 4,4 підбирання (найкращий командний показник). А в останньому товариському матчі збору проти Естонії за першу половину матчу він набрав 15 очок і зробив 5 підбирань.

Зусилля молодого форварда відзначив головний тренер збірної Віталій Степановський:

Також Степановський додав, що планує викликати Кобзистого у збірну в найближче кваліфікаційне «вікно» у листопаді.

Виступ Олександра за збірну виглядає ще яскравішим на тлі того, що минулий клубний сезон був для невдалим: він так і не отримав довіру від тренерського штабу третьої команди Сербії «Меги», а сезон закінчував, проходячи реабілітацію після травми.

В розмові з Олександром нас в першу чергу цікавив саме цей момент.

— Ні, я вже відновився повністю. Нічого не бентежило, тримаю себе в тонусі, — відрізав Олександр. — Хоча у зв’язку з відсутністю ігрової практики в клубі, очікувань жодних особливо і було. Не хотілося щось навигадувати собі, а потім якщо щось піде не так — розчаровуватися. Але вважаю, що показав себе добре.

— І все ж таки, після великої перерви, мабуть, було бажання знову відчути драйв перед матчем і від самої гри на майданчику.
— Звичайно, тим більше, я дуже люблю баскетбол — він приносить велике задоволення. Але завжди намагаюся не дати цьому бажанню взяти гору, якось стримуватися і бути більш сконцентрованим.

— Для нас тайванський баскетбол — це щось екзотичне, а тим більше — великі турніри там. Розкажіть про свої враження.
— Думаю, що турнір ми провели достатньо добре. Програли два перші матчі, можливо, тому що тільки-но почали грати разом. Плюс акліматизація і довгий переліт. З кожної грою ми додавали, так само й я — з кожним матчем діяв впевненіше, краще себе почував після достатньо великої перерви без баскетболу, якихось матчів.

В цілому турнір сподобався, було багато хороших команд і гравців. До речі, він проводиться дуже давно — це вже 43-й за ліком. На наші матчі приходило багато глядачів, коли грали домашні команди — взагалі повний зал. Хоча вхід був платний, що показує, наскільки на Тайвані люди люблять баскетбол. Там це — шоу: дві групи підтримки, постійні конкурси — кидають на трибуни майки, під час матчу грає музика.

На турнірі виступали дві тайванські команди — їх називали Рок А і Рок В. За них грали й американці, зокрема білий центровий, можливо, він з тайванським паспортом (Брендон Гілбек — прим. М.А.). За команду, яка стала переможцем турніру, виступали і баскетболісти з досвідом НБА — якраз MVP турніру (ним став важкий форвард Кріс Маккалог, який провів більше 50 матчів за «Вашингтон» і «Бруклін» — прим. М.А.).

— Як воно — грати проти таких американців?
— В мене вже був такий досвід — у тій же Адріатичній лізі. Хоча я там отримував і небагато часу. А тут…що я можу сказати: вони такі, як і ми — з крові та м’яса, і те, що вони колись там були в НБА — яка різниця? Зараз-то ми на одному турнірі, на одному паркеті, на одному рівні.

— В збірній дебютувало чимало гравців. Як почували себе партнери?
— Ну, для мене виступи за національну збірну теж в новинку. Взагалі — усі старалися по максимуму, слухали тренера, намагалися запам’ятовувати і реалізовувати його настанови — в принципі, все як і має бути на тренуваннях.

— Кажуть, ви стали чи не найбільшою зіркою нашої команди на Тайвані?
— Все почалося з мого інтерв’ю. На Тайвані є популярний баскетбольний тренер і вони знайшли якусь схожість мене з ним, показали його фотки і відзначили, що я зараз дуже популярний в медіа через це. Відео залетіло на 50 тисяч переглядів, і потім вже в останні дні багато людей хотіло зі мною сфотографуватися, взяти автограф. Навіть подарунки дарували. Було дуже приємно і несподівано, що люди так люблять баскетбол і слідкують за ним.

— Якось в кількості підписників в інстаграм ваша популярність відобразилась?
— За три-чотири дні підписалося 300-400 людей.

— Як взагалі обстановка на Тайвані, є напруга у зв’язку з загрозою від Китаю?
— Взагалі не відчували небезпеки. Люди усі привітні, доброзичливі й гостинні. Організатори, до речі, водили нас в декілька ресторанів: м’ясний — там було дуже смачно, потім в горах з дуже гарним видом на весь Тайбей і ще один, де прямо перед нами стояв стіл з плитою, на якій варилося м’ясо з овочами. Взагалі, їжа була дуже незвична й екзотична. Чесно кажучи, я намагався їсти те, що вже колись бачив чи куштував: нове перед іграми боявся брати — якийсь рис і акуратно щось до нього. А, ми ще ходили в будівлю Тайбей-101, де 101 поверх — а внизу торгівельний центр. Їздили в університет, де провели майстер-клас для дітей. Також я, Віталій Степановський, Олег — його помічник (Гончаров — прим. М.А.), Андрій Лебедєв (менеджер збірної — прим. М.А.) і Володимир Конєв ходили в гості до місцевого чиновника, який є ще й комісаром однієї з тайванських ліг. Посиділи в нього, він нас запросив на турнір наступний рік, сказав, що підтримує Україну і не любить росію, і хоче, щоб швидше все закінчилось. Розповідав, що коли почалася війна, то усім українцям на Тайвані продовжив візи на необмежений термін. Цікавий був візит.

— Слідкували за матчами молодіжної збірної, яка грала в Румунії?
— Через велику різницю у часі — п’ять чи шість годин — не виходило дивитися матчі, бо у нас була вже ніч. Вранці прокидалися — дивилися результати і статистику. Хотілося б привітати хлопців з другим місцем і виходом у дивізіон А. Минулого року ми були третіми і не вийшли через Польщу (ця команда мала вилетіти в дивізіон В, але залишилася там через те, що мала приймати чемпіонат у дивізоні А в 2024 році — прим. М.А.). Зараз же довели, що наше місце — все ж таки в першому дивізіоні.

— Які подальші кар’єрні плани?
— Поки без клубу — за «Мегу» точно не буду виступати в наступному сезоні. Тому шукаю нову команду.

— Була інформація, що є варіанти в NCAA.
— Так, це реально і я б хотів цього. Це хороша можливість, класний рівень баскетболу — плюс бути ближчим до родини (мама і молодший брат Олександра живуть в США — прим. М.А.).

— Більшу частину кар’єри ви провели у Сербії. Розкажіть, як виник цей варіант?
— Все почалося під час юнацького чемпіонату Європи (2019 року — прим. М.А). Мене там помітили, з батьками, які якраз були в Подгориці і дивилися наші матчі, зв’язалися представники «Меги». Ми все обговорили, я повернувся в Київ, а вони приїхали пізніше, бо заїжджали в Белград. Повернулися вже з підписаним контрактом — для мене все було несподіванкою, бо я ж і не планував переїзд. А так, ось тільки закінчився чемпіонат, пройшло п’ять днів — і я вже в Сербії. В перший сезон я грав за дві команди — свого віку і на рік старшій. Все було добре, мені довіряв тренер, я отримував багато хвилин. Але ми не дограли сезон через «корону». В наступному сезоні я вже виступав лише за свій вік і ми виграли молодіжну сербську лігу. Якраз у кінці сезону мені виповнилося 18 і запропонували вже професійний контракт. Я підписав його і перший сезон провів в оренді в другій команді «Меги», яка грає в сербському чемпіонаті. Мені знадобилося декілька матчів, щоб адаптуватися до нового баскетболу, адже до цього грав проти ровесників, а тут вже дорослі хлопці. Є і легіонери — інші швидкості, інший атлетизм, усі сильні такі. То ж було важко адаптуватися, але далі було легше і я грав добре. Ближче до кінця сезону у нас почалася війна, і я потрапив у якусь депресію, що позначилося на грі. Далі мене повернули з оренди в «Мегу» — я вже знав, що в мене буде менше хвилин, бо на моїй позиції велика конкуренція — а керівництво робить ставку на своїх: моя команда все ж більше орієнтована на продаж баскетболістів, в ту ж НБА. До того ж я травмувався, і якраз відновився ближче до молодіжного чемпіонату Європи. Після виступів за збірну U-20 мене викликали в національну команду, але «Мега» не відпустила. Мовляв, в тебе попереду важливий сезон, а я буду основним «третім номером», отримаю багато часу. Я повернувся, і зрештою вийшло якось інакше — сказали одно, але реально інше. Передсезонку я провів добре, виправдовував очікування, мене хвалили, а з початком сезону — все різко стало інакше, перестали випускати без причини. Я просидів до кінця року (2023-го — прим. М.А.), отримав травму плеча і до кінця сезону відновлювався.

Тож перші три роки в Сербії було добре — вигравали і сербську, і Адріатичну лігу серед юніорів, а потім після початку війни все пішло на спад. Тому був дуже радий отримати ігрову практику в збірній.

— Можливо, в Сербії не склалося через «ревнощі» місцевих? Все ж таки — сербська школа баскетболу, таланти, традиції, а ви — з іншої країни.
— Щось схоже відчував в останній рік. Мені казали вже потім, що я нічим не гірший за інших, але якось так. Не знаю, ніхто ніколи не пояснював реальної причини, чому не грав.

— Ситуацію вже відпустили?
— Так, я ж не поверну час назад, що поробиш. Життя продовжується, вся кар’єра попереду і треба сфокусуватися на майбутньому, щоб наступні сезони добре зіграти і проявити себе.

— Як пройшло «розлучення» з командою?
— В мене був ще один рік контракту, але я, звісно, залишатися не хотів. Бо як просидіти ще рік і потім знайти команду? Тож ми вирішили розірвати контракт за обопільною згодою.

— Коли почали тренуватися в Сербії, то відчули різницю з Україною?
— Так, коли приїхав, одразу побачив командний тренувальний центр з роздягальнями, тренажерним і гральним залом — все новеньке. До речі, там я вперше в тренажерку потрапив, до цього ніколи там не був. Інший рівень і в обслуговуючому персоналі — тренери і декілька помічників, фізіотерапевти. У нас в Україні цього не було, навіть качалці не приділяли уваги. Стало набагато більше навантажень, заняття довші за часом.

— А в чому ж секрет сербської, зокрема, і балканської взагалі школи? Адже у нас теж вистачає талантів, а вони їх прямо «штампують».
— Сербія сама по собі невелика країна — 6-7 мільйонів. Але вони люблять спорт. Коли проходять матчі «Партизана» і «Црвени Звезди», то всі кафешки забиті, усі дивляться баскетбол. Багато дітей на спортивних майданчиках, навіть маленькі бігають з м’ячем. Баскетбол у них дуже популярний, всі хочуть ним займатися, і при цьому в них дуже багато команд, навіть з дитячого віку. От я коли був маленький, то вибір був невеликий — команди три-чотири в усьому Києві, інші — просто шкільний рівень. А в Сербії — їх дуже багато — і в кожному районі. І найголовніше — самі діти хочуть займатися, особливо дивлячись на всяких йокичів і міцичів. Велику роль грає і приклад батьків — вони бачать повні зали, і це мотивує займатися і привчає до спорту. Багато залів, майданчиків. От лише в тому житловому комплексі, в якому я мешкав — три-чотири майданчики, хоча він і невеликий.

— А якщо порівняти з футболом за популярністю?
— Думаю, баскетбол виграє. Там же постійно є якісь медалі — на чемпіонатах світу, Європи, Олімпіаді. А в футболі що…ну, збірна на Євро навіть з групи не вийшла. А нещодавно «Динамо» двічі розгромило «Партизан». Зате фанати футбольні там точно кращі, ніж самі футболісти.

— У класичній сербській суперечці «Партизана» і «Звезди» — кого вибрали?
— Коли грав за «Мегу», то вболівав за своїх хлопців. А так, до сербських команд я байдужий. У них спонсори усілякі газпроми і лукойли — що за них вболівати?

— У «Меги», до речі, є фанати?
— Ну там більше вболівають діти, підлітки, які дивляться, як молоді потрапляють в НБА і стають зірками. А взагалі на наші матчі ходили в минулому сезоні по тисячі-дві глядачів. Але це більше батьки з дітьми.

— Вивчення сербської мови далося легко?
— Коли я приїхав — багато хлопців просто не знали англійську. Тренування проходили сербською — мені трохи перекладали. Вивчив мову я швидко, десь місяці за три-чотири — хлопці допомагали: наприклад, брали якийсь предмет і казали: це буде так, це — так. Насправді, було доволі легко вивчити — є багато схожих слів, плюс допомогло перебування у мовному середовищі.

— Є такий стереотип, який затвердився в останні роки: серби проти НАТО, за росію, православ’я — і тому не люблять українців. Як це виглядає «зсередини»?
— Насправді, багато простих сербів за росію і проти НАТО, і вони дійсно дуже віруючі. Можна йти по вулиці — і на кожному другому будинку побачити написи типу «F.k NATO», «Слава росії» чи «зетки» якісь. Мене постійно питали, як там в Україні справи, як війна. Але ніхто не висловлював свою політичну позицію, якщо вона не проукраїнська. Ніхто мені не казав, що вони за росію чи щось таке. Хоча, насправді, можливо, вони думають інакше.

— Як в клубі відреагували на загибель вашого батька від російської атаки?
— Вони самі дізналися про це і одразу. В той день вранці у нас було тренування. Після закінчення тренер каже мені: «Залишся, заб’єш 50 штрафних». Я забив, а тренер каже сісти поряд і тут в зал заходить Горан Чакич, він колись грав в Южному і Маріуполі, а зараз — генеральний директор «Меги». Він дає мені мій телефон і каже: «Подивись, чи немає в тебе якихось повідомлень». Я спочатку подумав, що він щось написав і я пропустив. Але ні… і він каже: «Почитай, можливо, є новини про твого тата». Я заходжу в якийсь інший месенджер чи інстаграм, а там — вже мільйон повідомлень зі співчуттями, і я вже зрозумів, що сталося. Тобто, керівництво клубу раніше за мене дізналося, бо Чакичу хтось зателефонував з українських друзів. Всі висловили підтримку, мені подзвонив Мішко Ражнатович (відомий агент і президент «Меги» — прим. М.А.), сказав, що можу не приходити декілька днів на тренування, якщо потрібно, можу до рідних поїхати чи в Україну. Я не поїхав, а 31 грудня у нас була гра. А до цього я не виходив на майданчик в декількох матчах. Я не спав майже дві доби і сказав докторам про це, тренеру. Отже, у нас о 12 ранку гра і тренер мене випускає. Думаю, ну окей. Вийшов, просто побігав, і в одному моменті хотів чи то вибити м’яч, чи що — і вибив плече. Все… Поїхав, зробив аналізи, мені сказали, що відновлення займе чотири місяці. Тиждень посидів у Белграді, почекав додаткового обстеження, коли зійде набряк, і полетів до Америки до мами з братом. Побув там трохи більше двох тижнів і потім повернувся, пройшов повністю реабілітацію, і вже було легше.

— Тобто вам, фактично, допомогло те, що ви отримали травму і поїхали до мами?
— Так, так — це дуже допомогло. Бо якби я продовжував просто ходити на тренування, було б набагато важче пережити це.

— Ви застали батька, хоч і в кінці його кар’єри баскетболіста, але все ж могли наживо побачити його гру. Що вам імпонувало і що взяли від нього?
— Ну мабуть в першу чергу його агресивну енергію. Що він боровся за кожний м’яч, стрибав, падав. Ще тато мене завжди вчив, що підбирання в нападі — дуже важливий аспект гри. І щоб я кожен раз йшов на підбирання, бо це легкі очки. Казав, що коли я йду в прохід, то шукати контакт і потім «відсунутися» від захисника і забити. Взагалі я з ним дуже багато індивідуально тренувався і він багато уваги приділяв кидку — і після дриблінгу, і після виходу з-під заслону.

— А молодший брат Ярослав хоче піти вашими стопами?
— Цього року він закінчив середню, вступив у старшу школу і там буде продовжувати грати. Але не знаю, наскільки багато, адже там розподіл йде не за класами, а одна команда на школу з 9-го по 12-й класи. Тобто, обирають найкращих, а в такому віці різниця в 3-4 роки — це важливий фактор. Але думаю, що він буде продовжувати тренування і намагатиметься попасти в шкільну команду. Якщо вийде, то в нього буде хороший стимул зв’язати своє життя з професійним баскетболом. А якщо запропонують стипендію у престижному університеті, то це безкоштовна освіта. Тут і без баскетболу можна знайти себе в житті. Тому зараз треба посилено тренуватися, щоб забезпечити собі майбутнє.

— А які у нього взагалі стосунки з однолітками в школі?
— Він вчився у безкоштовній і був взагалі одним білим на весь клас. Але поладнав з усіма, знайшов друзів — конфліктів не було. А зараз він вступив в приватну хай-скул при університеті Сейнт-Джонс у Нью-Йорку (престижний «виш», де тренером працює відомий спеціаліст Рік Пітіно — прим. М.А.).

— На Олімпіаді за кого будете вболівати?
— Мені цікаво подивитися на французів, як там Вембаньяма з Гобером будуть грати. Хотілося б, щоб європейська країна зупинила американців. Звісно, вони фаворити, хочеться, щоб хтось спростував це. Може, німці. Повболіваю за сербів, бо в мене там є пару друзів з «Меги» — Йович і Плавшич.

Максим АНАНЬЄВСЬКИЙ, спеціально для Sport.ua