«Це реальні концтабори» — командир морпіхів Сергій Волинський про умови полону в Росії

Представники України та Росії розпочали переговори про обмін полоненими після взяття в полон російських бійців під час українського наступу в Курській області РФ, підтвердив 15 серпня український омбудсмен Дмитро Лубінець.

Видання Financial Times у своїй статті щодо ймовірного обміну вказало, що хоча Київ не розголошує точну кількість російських військових, яких ЗСУ взяли в полон, але може йтися про «сотні» росіян.

Голосу Америки вдалося поспілкуватися з одним із командирів оборони Азовсталі Сергієм Волинським («Волина»), який виконував обовʼязки командира 36-ї окремої бригади морської піхоти на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Він став одним із п’ятьох командирів оборони Азовсталі, яких вдалося повернути з російського полону внаслідок обміну у вересні 2022 р. Тоді Україна повернула з російського полону 215 військових, 108 із них — бійці полку «Азов». Київ віддав Москві звинуваченого в колабораціонізмі кума Володимира Путіна Віктора Медведчука і ще 55 російських полонених.

Після звільнення з Росії, за домовленостями, командири близько дев’яти місяців перебували в Туреччині, а в Україну повернулися 8 липня 2023 року.

Після повернення в Україну Сергій Волинський практично не давав інтервʼю медіа. Хоча під час перебування на Азовсталі був одним із найпублічніших.

Саме Сергій Волинський, як командир морпіхів, записував звернення до світових лідерів, зокрема президента США Джо Байдена, папи Римського, а також до бізнесмена Ілона Маска, з проханням застосувати процедуру екстракції, яка б передбачала перевезення оточених військових із Азовсталі на територію третьої країни.

На початку серпня він із кількома іншими морпіхами зі своєї бригади побував у Вашингтоні. Зокрема, 9 серпня виступив в Українському домі у столиці США перед американськими ветеранами, військовими, дипломатами і діаспорою. Коротко, не виказуючи емоцій, розповів про події в Маріуполі на початку 2022 року:

«Повномасштабне вторнення в Україну я зустрів на околицях Маріуполя. Під потужним натиском ворога, який переважав нас в десятки разів та використовував усі вогневі засоби ураження, ми відступали вглиб міста».

Морські піхотинці розділилися і саме під командуванням Волинського 13 квітня 2022 року частина військовослужбовців 36-ї окремої бригади морпіхів з оточення на комбінаті імені Ілліча прорвалася до Азовсталі.

За час ведення бойових дій на Азовсталі, пригадав він, загинули 18 морпіхів. А коли стало зрозуміло, що заклики до процедури екстракції були марними, військових чекав російський полон:

«Нас очікував пекельний полон, тортури, допити, катування, жахливе харчування та нелюдські умови перебування. Для мене це тривало 4 місяці, три з яких я провів у дисциплінарному ізоляторі».

Ірина Шинкаренко, Голос Америки: Сергію, з якою метою ви відвідували Вашингтон, із ким зустрічалися?

Сергій Волинський, колишній в. о. командира 36-ї окремої бригади морської піхоти: По-перше, мене запросили на щорічний симпозіум ветеранів, де я мав честь виступити перед міжнародною спільнотою, щоб розповісти правду про те, через що проходять наші хлопці та дівчата після повернення з фронту.

Я підняв болючі питання адаптації українських ветеранів, з якими більшість із них стикається щодня. Вони не просто повертаються додому — вони повертаються у світ, який часто не розуміє їхньої жертви. І я тут, щоб цей світ почув нас. Я не можу мовчати про те, що наші військовополонені зазнають жахливих знущань, які порушують всі норми міжнародного права.

Світ повинен знати про катування та вбивства в полоні! Ми не можемо стояти осторонь, коли порушується Женевська конвенція, коли наших людей позбавляють базових прав на життя і гідність.

На цьому симпозіумі я також представив перше в Україні масштабне дослідження щодо адаптації ветеранів, яке показує, наскільки важливо підтримувати наших героїв після повернення додому.

По-друге, я мав заплановану зустріч в Українському домі, де презентував результати роботи благодійного фонду «Сталеві». Це фонд створений за моєю ініціативою, він підтримує наших захисників та їхні родини. Я вдячний за можливість поділитися нашими досягненнями з міжнародною спільнотою та залучити ще більше підтримки для наших героїв.

І.Ш.: Від моменту вашого звільнення з полону минуло майже два роки. Чим ви займаєтеся зараз?

С.В.: Після повернення з Туреччини я пройшов реабілітацію і став до служби. Сьогодні я ветеран морської піхоти,

але колишніх морпіхів не буває. Служба — це частина мене, і вона ніколи не залишиться в минулому.

Сьогодні мої зусилля спрямовані на допомогу моїм побратимам. Для цього був створений благодійний фонд «Сталеві».

Також є проєкти, над якими я зараз працюю, але про них я поки не можу говорити. Час покаже, і світ дізнається про них, коли настане момент.

І.Ш.: Тож у вас була реабілітація, як ви самі оцінюєте свій стан?

С.В.: Так, після полону реабілітація була необхідна. Ще в Туреччині виявили кілька серйозних проблем зі здоров’ям, які потребували втручання. Але після повернення в Україну я зміг приділити час вирішенню цих питань.

Зараз, не вдаючись у деталі, можу сказати, що серйозних проблем зі здоров’ям більше немає.

«Ти не повертаєшся таким, яким був раніше. Люди не завжди це розуміють»

І.Ш.: Які головні виклики перед військовими після повернення з полону? Що найскладніше в мирному житті? Як може допомогти держава?

С.В.: Найперше, звичайно, це якісна медична реабілітація. Хлопці та дівчата, які так довго знаходяться в полоні мають безліч серйозних проблем зі здоров’ям. Я знаю, що держава планує створення сучасного реабілітаційного центру для звільнених з полону, в України є все необхідне, для того щоб віддячити своїм захисникам турботою та повагою.

Також вкрай важливою є соціальна адаптація, і тут держава має діяти рішуче. Потрібно розробити програми адаптації не лише для військових, а й для їхніх родин. Близькі люди і суспільство часто навіть не уявляють собі, через що проходять полонені.

Полон — гірше, ніж пекло, і коли ти виходиш із цього пекла, ти не повертаєшся таким, яким був раніше. Люди не завжди це розуміють.

Держава має створити чіткий механізм дій, який допоможе звільненим з полону швидко і результативно адаптуватися до мирного життя. Це не просто про підтримку, це про повернення до життя, яке вони захищали з усіх сил.

І.Ш.: Що особисто вам допомогло відновлюватися після полону, а чого, можливо, не вистачало? Хто вас підтримував?

С.В.: Найбільша підтримка, без сумніву, була від родини та друзів. Їхня віра і любов давали мені сили продовжувати боротьбу навіть у найтемніші моменти.

Але що мене найбільше вразило — це підтримка простих українців. Кожне слово, кожне повідомлення, кожна усмішка на вулиці — це були справжні промені світла в моєму житті.

Люди писали, підходили, дякували — це було неймовірно, і я не можу знайти слів, щоб висловити свою вдячність.

Із психологом я мав лише дві розмови, і це було досить цікаво та корисно, на мою думку. Але до серйозної терапії руки просто не доходять. Немає часу на це зараз.

Чого мені не вистачало? Як військова людина, я звик до різних обставин, і можу адаптуватися до будь-яких умов. Щодо медичної допомоги, в моєму випадку мене все влаштовує. Але для заспокоєння серця мені не вистачає моїх побратимів на волі. Проблеми з фізичним здоров’ям втрачають сенс, коли кожного разу перед сном ти не можеш заснути, бо знаєш, як важко їм там…

«Я сам собі віддавав накази триматися»

І.Ш.: Скільки морпіхів, які перебували з вами на Азовсталі, досі перебувають у полоні? Що вам відомо про умови їхнього утримання?

С.В.: На сьогоднішній день 95 морпіхів, які були зі мною на Азовсталі, досі перебувають у полоні. Але це лише частина з тих, хто відважно захищав Маріуполь та Україну. Є ще мої побратими, які потрапили в полон під час прориву з заводу імені Ілліча, і про них теж не можна забувати. Кожен із них заслуговує на обмін.

Щодо умов утримання, то я скажу прямо: російський полон — це справжнє пекло. Там нічого не змінюється на жаль.

Умови залишаються нелюдськими, і з кожним днем це пекло стає все більш нестерпним. Ці люди щодня борються не лише за життя, а й за збереження людської гідності в таких умовах. І саме тому світ повинен робити все можливе, щоб їх швидше звільнити.

І.Ш.: Що допомагало вам вистояти в полоні?

С.В.: Те, що тримало мене на плаву, — це думки про обійми з моїм сином. Я постійно уявляв цей момент, і це давало мені сили. Я щиро вірив, що зможу його побачити знову, що повернуся додому, як обіцяв.

Ця обіцянка — вона була моїм внутрішнім наказом, і я знав, що не маю права зламатися. Кожен день у полоні я нагадував собі, що повинен витримати все, що б не сталося.

Я віддавав сам собі накази триматися, і тримався, бо знав, що за мною — моя сім’я, мій син, і я не можу їх підвести. Це був мій обов’язок як батька і як воїна.

«Те, що відбувається в російських тюрмах, навіть не вкладається в рамки Середньовіччя»

І.Ш.: Чи потрібен зараз більший розголос у питанні повернення військовополонених? Що, на вашу думку, може допомагати швидше повертати людей?

С.В.: Без сумніву, розголос у питаннях порушення прав військовополонених не просто потрібен — він необхідний. Ця проблема повинна стати болем усього цивілізованого світу! Міжнародні організації, уряди різних країн, громадськість — усі повинні усвідомити, що те, що відбувається зараз у російських тюрмах, не має права на існування в 21 столітті.

Це реальні концтабори, де людина стає об'єктом катувань, де зневажають її життя і гідність. Міжнародна спільнота має знайти рішення, як зупинити ці жахіття…

Ми всі знаємо про жахливі випадки катувань і жорстокого поводження, про те, що в Україну повертають закатовані тіла, часто без внутрішніх органів. Це злочини, за які Росія несе повну відповідальність, бо вона зобов’язана забезпечити життя і здоров’я кожного, хто знаходиться в її полоні.

Те, що відбувається в російських тюрмах, навіть не вкладається в рамки Середньовіччя — це ще гірше, це справжнє варварство. І про це ми маємо кричати на весь світ! Ми не можемо мовчати, коли в наш час відбуваються такі нелюдські злочини.

І.Ш.: Як ставлення оточуючих, пересічних українців допомагає підтримувати колишніх полонених?

С.В.: Кожен українець повинен усвідомити одну просту істину: військовий потрапляє в полон із однієї причини — захист українського народу та територіальної цілісності держави. Тобто кожен військовополонений там, тому що бився за свободу для свого народу.

Від суспільства колишні полонені потребують простого, але дуже важливого — людяності. Їм потрібні подяка і повага. Вони пройшли через пекло, щоб цивільні могли продовжувати жити своїм життям. І це пекло залишає свої сліди, як фізичні, так і психологічні.

Суспільству потрібно проявляти розуміння до проблем, з якими вони стикаються після повернення. Людська підтримка, навіть у вигляді простих слів вдячності, може стати тим світлом, яке допоможе звільненим хлопцям і дівчатам знайти шлях назад до нормального життя.

Як повідомляв Голос Америки, за даними Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, абсолютна більшість українських військовополонених — понад 95% — зазнає тортур під час перебування у російському полоні.

За матеріалами Голос Америки