Інна Зарубіна розповіла історію евакуації своєї родини з Харкова. Їх семеро: 51-річна Інна з чоловіком, її дочка і зять, двоє онуків та 78-річна бабуся
Інна Зарубіна розповіла історію евакуації своєї родини з Харкова. Їх семеро: 51-річна Інна з чоловіком, її дочка і зять, двоє онуків та 78-річна бабуся.
Рішення виїжджати прийняли після того, як 8 діб ховалися в харківському підвалі від бомбардування. Зраділи, коли вдалося вирватися у село до родичів, неподалік Харкова. Сподівалися, маленьке село Лютівка на 500 жителів точно не входить в стратегічні плани «визволителів». Але через місяць і там стало небезпечно – однієї ночі на Лютівку скинули 4 авіабомби.
Зараз родина проживає в Кременчуцькій школі-інтернаті. У Харкові Інна не так давно купила власну квартиру, жінка за спеціальністю модельєр-конструктор, удвох із чоловіком працювали на меблевій фабриці.
Подружжя залишило свою квартиру на 9 поверсі і переїхали до дочки, бо в неї квартира на 1 поверсі. Здавалося б, безпечніше, але розташування дуже невигідне - лише кілька кілометрів до аеропорту, тому чимало мешканців багатоповерхівки в перші дні перебралися в укриття:
- Це не бомбосховище, а звичайний підвал, нас там десь 50 людей зібралося. Облаштували підвал, як змогли. На земляну підлогу клейонку настелили, привезли картонних ящиків, намостили. Знесли з квартир своїх матраси і ковдри. Знаєте, нам ще пощастило! У нас опалення не вимикали і в підвалі було тепло. Я так вдячна комунальникам, що вони свою роботу робили, намагалися підтримувати життя міста. Під обстрілами це непросто, ми, наприклад, добу сиділи без світла. А взагалі, люди пристосовуються, гуртуються. Ми готували їжу на всіх, із чого могли. Щоб зварити їсти, піднімалися на 1 поверх, у квартиру. У магазин виходили, стояли в чергах під обстрілами. Дуже страшно: над тобою ракети пролітають, а ти капюшон накинув, щоб звуки ті жахливі менше чути - і ніби не так страшно. Ціни в магазинах підскочили швидко: яйця по 100 гривень, гречка по 80, пшенична крупа - 60, а гроші закінчуються, зняти з карток неможливо. Як хочете - так і виживайте: якщо від бомби не загинеш, то від голоду.
Харків бомбили дуже сильно. Люди спершу надіялися, що обстріли ось-ось припиняться. Усі чекали до останнього і тягнули із від’їздом, але кожні п’ятнадцять хвилин вибух, вибух, вибух... Сирен в Харкові не було, а якби були, то вони гуділи б, не замовкаючи. Це була б одна суцільна цілодобова сирена.
Сигналу тривоги не було чути, але цілодобово харків’яни жили з відчуттям тривоги та очікування біди, описує свої емоції Інна.
- Де б ти не був і що б ти не робив, час від часу з’являється думка, що ось ця хвилина твого життя, яку ти зараз проживаєш, може бути останньою. Це відчуття паралізує мозок, намагаєшся відганяти тривожні думки, але навколо тебе постійно відбуваються шокуючі події. У нас в дворі жінка з 2-річним малюком вийшла з підвалу подихати - і прилетів снаряд. Дитина загинула, жінці відірвало ногу. Інший випадок - чоловік спускався в укриття, вже зачиняв за собою двері, аж раптом осколок пробив двері і смертельно поранив чоловіка. Так страшно усвідомлювати, що для порятунку не вистачило кількох секунд, якоїсь дрібниці. Людське життя обривається за мить.
Ми навіть тут, в Кременчуці, інстинктивно поринаємо в те відчуття тривоги і страху, що було в Харкові. Наприклад, нам тут в інтернаті організували баню, ми пішли і буквально через кілька хвилин повертаємося вже чисті, а співробітниці інтернату здивовані питаються: «Що? Так швидко?» А ми, хто жив під обстрілами, звикли, що все треба робити швидко, особливо ці гігієнічні штуки - душ, туалет. Не хочеться, щоб смерть застала в такому інтимному місці і в непривабливому вигляді. Ось як часто ми думали про смерть.
Іще один болісний спогад для харків’ян - бути свідками руйнування рідного міста. Інна в деталях пригадує моменти, коли затишок і добробут харків’ян зникав просто на очах:
У харківських пабліках люди діляться фотографіями та відео руйнувань, разом відгорьовують знищення улюблених парків, скверів.
Родичі Інни з Харківщини розповідають в телефонних розмовах, що російські війська рівняють із землею навколишні села і малі міста:
За словами Інни, незважаючи на смертельну загрозу, її сільські родичі не поїхали з села, не хочуть залишать будинки і господарство, хоча доводиться практично постійно сидіти в підвалах і чекати, поки ворог відступить або його буде знищено.
Матеріал створено за підтримки ГО «Жінки в медіа» та Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе авторка. Представлена інформація не завжди відображає погляди УЖФ.
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.У цьому сюжеті «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав інтерв'ю з кременчуцькими бійцями і волонтерами, які своїми очима бачили жахи подій на Сході. Це розповіді про війну, на якій гинули наші захисники, щоб не допустити просування агресора.
Низький уклін всім бійцям. Слава героям! Герої не вмирають!