«Не можу умовити сина вибачитись перед дідом!»

«Допоможіть мені помирити сина з дідусем.  У них завжди були спокійні добрі стосунки. А тут мій батько дуже посварився з Дімою (ім‘я змінене).  Ми живемо  разом із моїм батьком.  Він людина похилого віку, має хворе серце.  Ми за нього дуже переживаємо.  Як усі немолоді люди, він любить дивитися новини, читає усі міські газети, хоча виписує лише свою, комуністичну – «Набат».  Ми вже звикли, що наш дідусь завжди коментує новини, дуже переймається політикою та тим, що відбувається в країні.  Ми завжди слухали мовчки, не сперечалися, бо батько дуже дратується, потім у нього болить серце, він погано себе почуває.  Все якось випадково вийшло.  Мій батько дивився новини, дуже обурювався, що усі політики бандити, розікрали країну, зовсім знедолили людей. А тут я ще прийшла, поскаржилась, що цукор знову подорожчав, і хліб дорожчатиме.  Батько зовсім розійшовся.  І тут мій син, Діма, сказав: «Дід, якщо всі політики бандити, чому ж твій чесний Симоненко домовився з Януковичем?  Продався йому, виходить?  А  Янукович же і в тюрмі сидів!  Комуністи ваші – теж добрі брехуни!» Ви не уявляєте, що тут почалося!  Батько так кричав! Я дуже перелякалась – боялася, що у нього станеться серцевий напад.  Він таке казав!  Кричав, що Діма живе у його будинку, сидить на його шиї,  про сучасну молодь казав, що у неї нема нічого святого. Син дуже образився. Він хороший хлопчик. Вони з дідом ніколи не сварились.  Коли той бурчав, Діма все переводив на жарти.  І на дачі йому допомагав.  А зараз ні за що не хоче вибачатися. Я його вже умовляла, пояснювала, що дід старий, краще вже йому поступитися, бо у нього хворе серце. Син каже: «Чому я повинен вибачатися? Хіба це неправда, що Симоненко домовився з Януковичем?»  А батько весь час скаржиться на серце і «Швидку» викликати не дозволяє.  Я дуже переживаю, що у нього станеться серцевий  напад.  Як мені їх помирити?»
Тетяна, 42 роки.

Перш за все, я б радила Тетяні заспокоїтись самій.  Між близькими людьми нерідко трапляються суперечки – це треба просто прийняти і не драматизувати ситуацію.  Бо своїм відчуттям провини за все, що сталося, Тетяна поставила себе «меж молотом и наковальней».  Тут немає її провини. Це конфлікт між дідусем та онуком. Їй доречно було б взагалі стати осторонь. Адже усі вони – близькі люди. Тож, які б політичні суперечки  між ними не виникли, з часом вони все одно відновлять спілкування. Не варто також надто драматично сприймати скарги  батька на серце.  Як зрозуміла із розповіді Тетяни, батько не перший день хворіє. Він доросла, адекватна людина, і може визначити, наскільки сильний біль відчуває.  Варто уважніше  дослухатися до його слів. Якщо він відмовляється викликати «Швидку», значить, не відчуває себе настільки погано, щоб кликати медиків. Тож не варто на цьому наполягати.  І не потрібно так нервувати та у всьому звинувачувати себе.  Корисніше було б заспокоїтись. І не поспішати усіх мирити.  Дозвольте батьку мати власну думку – це його право. Не варто забувати про ригідність мислення людей похилого віку. Коли ми молоді, наш хребет і кістки еластичні та гнучкі. З роками вони втрачають гнучкість. Те саме відбувається і з мозком. Мислення людей похилого віку втрачає гнучкість. Їм важко змінювати власні погляди, через це якусь частину аргументів, що суперечать їхній позиції, старі люди взагалі не сприймають. Фактично не чують. Тож не варто сперечатися з батьком, умовляти його та переконувати. Навряд чи він змінить свою позицію щодо Симоненка. Та це і не потрібно.  Важливіше розповісти батьку, що ви дуже засмучені, переживаєте за нього і готові допомогти.  Не варто також намагатися змусити сина вибачитись перед дідом. Не забувайте, ваш син має таке саме право на власну думку, як і його дід. Якщо хлопець впевнений у власній правоті, таке примусове вибачення  залишить у нього почуття образи та злість.  Він відчуватиме, що з ним вчинили нечесно.  Важливіше поговорити з хлопцем про особливості мислення старих людей, про право кожного на власну думку.  Не забувайте, найважливіше у сімейних стосунках – щиро говорити про свої почуття.  Не замовчувати їх, та не картати себе за вигадані провини.

Кримінальна хроніка, репортажі-розслідування, оперативні зведення, жахливі документальні серіали про давні злочини, і нові серіали про життя сучасних злочинців – таких програм на телебаченні дуже багато.  Найчастіше, вони мають величезну аудиторію та  високі рейтинги, які утримуються  багато років. Чим так приваблюють нас кримінальні програми? Коментують експерти Psychologies.

«Ми переживаємо власні антисоціальні фантазії»
Лев Хегай, юнгіанський психоаналітик

– Кримінальні сюжети на телебаченні виконують ту саму функцію, що і показові страти, які відбувалися на свята на головних площах середньовічних міст. Криваві кримінальні сюжети збуджують примітивні деструктивні імпульси, дозволяють пережити антисоціальні фантазії, які більшість людей має, але все-таки не реалізує у житті.  Кримінальні телегерої – злочинці, члени злочинних угруповань, жорстокі наймані солдати –   уособлюють все погане та антисоціальне. У той самий час, режисери досить часто показують їх розумними, винахідливими, сильними та незалежними.  Такі брутальні антигерої приваблюють у першу чергу тих, кому важко дозволити собі піти проти соціуму, відверто висловити власну думку, відстоювати свою позицію, і взагалі бути самим собою.

«Це спосіб подолати наші жахи»
Катерина Дубовська, соціальний психолог:

Хто може бути героєм у країні, половина населення якої перебувала у тюрмах? Так склалося історично, що у нашій слов’янській країні кримінальна та некримінальна культури міцно переплелися.  А коли, до того ж, у сучасній масовій культурі відсутні уявлення про нормативи життя у соціумі (або ж ці нормативи постійно змінюються), кримінальна реальність починає займати все більше місця у нашому житті. І сприймається, як більш близька.  Іноді ми ототожнюємо  себе  з жертвою кримінальних конфліктів. Це допомагає нам подолати власні жахи.  Надивившись страхітливих історій, ми зітхаємо з полегшенням: «Він не врятувався, а я живий!»  У той самий час, коли ми ототожнюємо себе з телегероєм, який протистоїть злочинцям, ми начебто самі отримуємо перемогу, і відчуваємо себе сильнішими та більш впевненими у собі.