Блоги: Уроки Майдану: остаточно вичавити з себе раба

Вже рівно місяць я живу Майданом. Не тому, що про нього пишу. І не тому, що є відчуття історичного моменту. Причина інша: події «чіпляють» мене особисто. Не можу, та й не хочу бути байдужою. З того часу, як заради «йолки» «Беркут» розганяв палицями мирне зібрання, як побили близько 50 моїх колег-журналістів і ще безліч людей, частина з яких просто не зверталася до лікарів та до міліції. 30 листопада, коли не була «на роботі» (тобто не працювала як репортер), я збирала підписи на мітингу тут, у Кременчуці: під вимогою покарання беркутівців, які розганяли Майдан та відставки міністра Захарченка. І люди ставали в чергу, щоб підписати цей лист. Місцева міліція чемно прийняла звернення. Моя колега Юлія Билина, яка оформила його за всіма правилами, отримала відповідь: лист пересланий для реагування – тобто у МВС. Хоч чимось прислужилася бюрократична система.

Але міністр МВС уперто сидить у своєму кріслі. Вперто не хоче визнати свою провину та піти у відставку. Жодного беркутівця й досі не покарали. Натомість на «Українській правді» та інших надійних сайтах з‘явилися повідомлення, що цих головорізів з дубинками ще й нагородили на День міліції… Та є перший результат розслідування факту побиття на Майдані - влада почала «здавати» своїх. Поміж прізвищ головного міліціонера Києва, його заступника, заступника голови ради РНБО Сівковича - очільник Києва Олександр Попов (ніби «завгосп» столиці міг командувати «Беркутом»). І немає прізвища головного міліціонера країни Віталія Захарченка та голови ради РНБО Клюєва. Робіть висновки, панове! У когось ще залишилися ілюзії щодо моральності цієї влади? Верхівка здатна «злити» будь-кого в унітаз, аби тільки самим залишитися «у шоколаді» - ну, тобто при владі. Там панує закон курятника, ну, знаєте, нагадувати не треба про ближнього та нижнього?

Сидить у кріслі і наш герой анекдотів та інтернет-мемів - прем’єр Азаров. Розмовляє собі власною вигаданою мовою-азірівкою. Популяризує страшилки про Євросоюз з лесбіянками та геями і транслює цю маячню на зібраною владою антимайдані. Ну, чим же ще пройняти «нормальних мужиків», аби їм в Європу не хтілося? Тобто замість роботи голова уряду займається дешевою пропагандою. А Президент Янукович у цей час усе літає подалі від Європи: то до Китаю, то до Росії. Бо уряд Азарова провалив економіку, звертати на «папєрєдніков» уже ніяк – тож залишається жебракувати по заможних сусідах.

Цим панам – хоч кілок на голові теши, вони добровільно не підуть. І тепер постає головне питання: Євромайдан стоїть місяць, що далі? Щодня я думаю над цим, читаю, що пишуть розумні люди і чіткої відповіді не бачу. В ідеалі, Майдан висуне нових лідерів – і вони, вже навчені попереднім досвідом уряду Азірова, не розвертатимуться на 180 градусів: то в Європу, то в …. ну, самі розумієте - в Митний союз. Але це – в ідеалі. Поки що на горизонті явних лідерів не видно. Один з моїх друзів у Фейсбуку, екс-головред «Телеграфа» Валерій Корсунський, ще на початку Майдану навіть запропонував голосування у соцмережі за нового лідера - щоб потім він очолив рух. Тут же у коментарях засперечалися: лідер Фейсбуку – ще не лідер країни…

А Майдан стоїть. Попри провокації з боку влади. Маю на увазі те, що замість діалогу з Майданом влада почала звозити людей на альтернативні мітинги. Хіба це не спроба роз’єднати країну? Інакше – навіщо шикувати альтернативний мітинг поряд з Майданом? І при цьому ще й звинуватити у розколі опозицію – досить зручно! Так було завжди – «разделяй и властвуй».

А Майдан стоїть. Залишилися найстійкіші. Ніхто зараз не знає остаточно, якою буде розв‘язка. Та можна говорити чого НЕ БУДЕ, якщо громадяни й надалі виявлятимуть свою ГРОМАДЯНСЬКУ ПОЗИЦІЮ. Не буде розгулу репресій та диктатури. Бо влада з величезним скрипом, але здається під натиском громади. Прийнятий Закон про заборону переслідувань учасників акції протесту на підтримку євроінтеграції. Щоправда, тепер судді думають: а як же його застосувати? Влада (знову ж таки зі скрипом) визнала право громадян на мирні зібрання. І таки (може й не там) шукає винних у побитті людей. Та врешті «закон курятника» спрацює проти самої верхівки.

Майдан стоїть. І головне у цьому - люди згадали про свої права, гарантовані Конституцією: що єдиним джерелом влади в Україні є народ, що кожен має право вільно висловлювати свою думку, погляди. Згадали, що чиновники та міліція живуть на наші податки. І що зарплату Президенту теж платить народ, який найняв його на роботу. Згадали, що ми громадяни, а не затуркані раби, не стадо, яке можна гнати дубинками. Це і є уроки Майдану – становлення громадянського суспільства. Можливо, цей шлях буде доволі тернистим, але заради революції у свідомості варто було йти на Майдан – чи у Києві, чи у Кременчуці, де, до речі, за ініціативи міської влади мирні зібрання ще й намагалися заборонити. Йти - аби остаточно вичавити з себе раба. Аби «фільтрувати» інформацію про успіхи влади, яку вона сама розповсюджує через підконтрольні ЗМІ. Аби відрізняти саму інформацію від пропаганди та окозамилювання. Аби частіше нагадувати чиновникам про їхні обов’язки, необхідність звітувати про витрачені бюджетні кошти платників податків. Нагадувати, що чиновники всіх рангів – слуги народу й підзвітні цьому народу. Аби частіше замислюватися і задавати питання. І коли чиновники кажуть «не можна», «заборонено» - питати: а власне, на якій підставі? Яким законом заборонено? Не тріпотіти перед авторитетом посад, а будувати партнерські відносини влади та громади.

Свіжий місцевий приклад: прорив мітингувалиників до сесійної зали у Кременчуці, коли злетіли з петель двері. Цього могло б не бути, якби по-перше, міський голова вийшов до людей, які хотіли з ним поспілкуватися. По-друге, якби влада дала людям реалізувати законне право бути присутніми на сесії. Не трьом чи десяти – а стільком, скільком вистачить місця у залі. Ст. 46 Закону України «Про місцеве самоврядування» визначає, що сесії ради проводяться гласно – тобто відкрито. Жоден закон не передбачає обмежень у доступі громадян на сесії. То з чиєї ж вини виборці налягали на двері, щоб потрапити до народних обранців? Мер звинувачував якихось «провокаторів». Та хто ж насправді провокатор? Думаю, не той, хто реалізовував своє законне право, а той, хто намагався його заборонити. Меру Олегу Бабаєву та його команді теж доведеться засвоїти уроки Майдану – тобто уроки демократії, незалежно від того, подобаються ці уроки, чи ні.

Тепер порівняю з Європою. Мені довелося побувати на сесії міської ради у Польщі, у маленькому містечку Ловечі. Засідання там проходять якось «по-домашньому». На столиках у сесійній залі стоїть кава, чай, печиво. Зайти на сесію може кожен представник громади – доступ не обмежений. Приходять і ті, чиї питання розглядають на засіданні, і представники громадських організацій. Для них теж на столиках біля відведених місць – чай та кава. Усі рівні, чого і нам бажаю. І ніяких тобі «додаткових питань», що протягуються на сесію - як це робиться у нас. У поляків проекти рішень оприлюднюються. Повна документація тендерних закупівель – теж на сайті міської ради. Влада відкрита! І немає потреби ламати двері. Олеже Мейдановичу, не кивайте на провокаторів – почніть з себе.

P.S. Увечері писала цей блог. На ранок знову приголомшлива звістка: невідомі жорстоко побили журналістку Тетяну Чорновіл, яка писала про Захарченка, Медведчука, Клюєва, Януковича. «Всіх цих людей, поки не буде встановлено нападників, ми вважатимемо замовниками нападу на Тетяну», - такий запис від редакції «Української правди». Взяти реванш бандитськими методами влада не зможе тільки якщо Майдан – тобто свідома громада – цього не дозволить, попри залякування. Майдан – це вияв нашої гідності, честі. Іншого шляху, ніж стояти за неї - немає.

І наостанок влучний плакат з Євромайдану (дякую користувачам Фейсбуку). Слава Україні!