Втеча зі Слов'янська

Розбита школа і кров на асфальті

– Як ви опинилися у Кременчуці, що стало останньою краплею, яка змусила полишити дім?

– Неохоче, з великого суму й переляку, бо у Слов’янську йдуть бойові дії понад місяць. Ми всі чекали, що якось усе вляжеться, але так не сталося, і вже й вночі, і вдень йде артпідготовка. «Сепарати» ховаються за домівки й стріляють, а наші військові відповідають з гори Карачун, де телевежа… Всюди стріляють, школу в нашому районі понівечили. Там саме до останнього дзвоника готувалися. Перелякалися й діти, й учителі, спустилися в підвал… У нас є ринок, і там як дало… Скло посипалося, припаркована машина загорілася, люди дістали поранення і склом, і осколками від розривних мін. Ще в нас є педінститут, там гуртожиток. Заїхали в той район «сепарати», встановили біля ЗАГСу установку «Нона», дуже потужну, і пульнули з неї на Карачун. Ну, а як у житловому районі стріляти акуратно? Не виходить, і воно пішло: влучили й у педінститут, і в хлібозавод – добу хліба не було. Від пострілу скло в будинку на вулиці посипалося, тоді загинуло двоє людей, коли летіли осколки. І поранені були. Я на власні очі бачила кров на асфальті й вінок, то дуже страшно! А на автомобільній стоянці вся загорожа посічена. Якщо дивишся по телевізору – то це десь. А як бачиш почорнілу людську кров на асфальті, то тебе прямо трясе, не знаєш, куди бігти, що робити.

– І що ви робили, де ховалися?

– Як починається стрілянина, то ми не виходимо з дому і тримаємося біля стін, аби, якщо стеля завалиться, хоч ближче до стіни бути, може не накриє. У чоловіка мого й так було з серцем погано, а як оце все сталося, то він такий нервовий зробився: його трусить, він весь час кричить…

– Як ви жили раніше і як виїжджали?

– Ми все життя працювали, багато чого робили своїми руками, аби спокійно жити на пенсії. Доля так склалася, що я була всім задоволена: і діти є, і робота, і квартиру отримала. Ну, не без труднощів, але коли мир і спокій, то все долається. А тут – треба все покинути, довго вагалися. Усе на нервах, у розпачі! Тоді я взяла Біблію, відкрила навмання і втрапила пальцем у місце, де говорилося, що Лот тікав, не оглядаючись. Я подумала: Господь мені каже, що треба так. Зібрали валізи: білизну, документи, халат, капці– і бігом. Квартиру зачинили, рідних попросили, щоб доглянули. Але там з кожним днем усе гірше й гірше, учора я не додзвонилася – зв‘язку немає. Раніше світло вимкнули, водогін перебили… Дуже велике горе людям. Там і мародери будуть, і все. Якщо стіни залишаться – то ще добре…

до уваги!

Зараз у Кременчуці 6 сімей біженців зі Слов’янська, і є люди, які хотіли б приїхати, повідомляє місцевий штаб ВО «Майдан». Тут шукають кременчужан, які можуть допомогти житлом. Також потрібні подушки, постільна білизна, ковдри.
068-743-02-55 – Павленко Анна Михайлівна
097-410-50-69 - штаб «Майдана»

Місцеве населення мирне, але здорово задурене

– А до лав сепаратистів  люди йдуть?

– Та не дуже. До них одразу пристали ті, хто сидів, хто за складом характеру авантюрист і не думає, що буде завтра. Такі люди теж є.

– І багато таких серед місцевого населення?

– Місцеве населення мирне, але здорово задурене. Думають, що Україна знищить слов’янську землю через те родовище сланцевого газу, яке в нас є. Усе через це й почалося ще року півтора тому: клеїли листівки, що американська компанія Shell видобуватиме газ, тому виникнуть порожнини, і все провалиться. А кожен хоче, щоб домівка була ціла і більш-менш нормальна екологія. Йшла інформаційна навала: якщо ви за себе не станете, то буде пізно! І врешті люди зробили висновок, що треба боронитися. А вже потім на екологічну тему наклалася й військова… Зненацька ми дізналися, що створюватимуть ДНР, що відділок міліції захопили. А оскільки опору не було звідти ніякого, то, я так думаю, там усе було замовлене, запродане заздалегідь. І взагалі, ситуація така, що ти й думку свою не можеш висловити. Мені зателефонували на домашній номер і сказали: «Будеш багато балакати – підсмажимо!»

– А як саме ви висловилися?

– Стояла з жінками у черзі на базарі. І в нас думки розділилися. Одні казали, що треба до Росії приєднуватися, захищати себе, а я їм: «Україна – це Україна, а Росія – це Росія, і що ви думаєте, вас там зустрінуть з розкритими обіймами?» Отак посперечалися, а потім мені той дзвінок…Взагалі 50 на 50: ті, хто молодші – за Україну. А люди більш похилого віку живуть спогадами. Вони думають, що як до Росії – то одразу й повернуть їм Радянський Союз.
Навмання пішли на автовокзал

– Яким ви залишали місто?

– Там нічого не працює: ні дитсадки, ні школи. Маленькі магазинчики одразу почали закриватися, великі супермаркети ще трималися, «сепарати» пропускали продукти в місто. Потім один супермаркет закрився, один залишився. Але полиці його все порожнішали – підвозу не було. Усе ж виїдається, і грошей у людей немає. У кого є ще якась консервація, крупи, то ще тримаються. А що далі буде – не знаю.

– Ви казали, ваші рідні залишилися? Чому?

– Вони просто не змогли виїхати, це дуже важко. Ми навмання пішли на автовокзал – і саме так трапилося, що відкрили коридор на Харків. Через Донецьк було їхати нереально. Є маршрутки, які виїжджають за дзвінком. Моя подруга хотіла переправити батька до Києва, так доїхали до Донецька саме коли сепаратисти аеропорт брали, і водій повернув назад. Хтось проскакує, хтось на своїх машинах. А в когось коштів немає, щоб виїхати, адже багато хто живе від пенсії до пенсії, хтось боїться майно залишити.

– А що ж зараз там з пенсіями?

– Не виплачують, востаннє дали 10 травня. Казначейство заблоковане, інкасаторські машини захоплювали, а який же банк стане так ризикувати?

– Тобто в людей немає грошей, і недовго до того моменту, коли вони голодуватимуть?

– Так і є. Звичайно, є заможні люди, але вони кинули бізнес, виїхали. Усі розуміють, що все це не на один день. АТО нашим тимчасовим керівництвом країни велася не так, як треба. Що ж там, хлопчиків на блок-пости прислали: стоять худесенькі, молодесенькі, необстріляні…

«Бере жах, що повертатися буде нікуди»

– Ви особисто спілкувалися з сепаратистами?

– Окрім як на блок-пості, коли їхала – ні. У нас були активісти, які їх годували – з каструльками бігали та мітинги влаштовували. Але то не моїх поглядів люди. Знаю одного хлопця, він пішов на блок-пост до сепаратистів стояти за гроші. Роботи немає, сім‘ю годувати треба, чогось він не розуміє…

– Тобто вони ще й платять?

– Ну звичайно! Хто б там за ідею був! Задіяні дуже великі гроші. Та й люди задурені, і тепер усе там горить-палає. Я спочатку думала: побуду у Кременчуці тиждень-два, доки все владнається. А тепер з кожним днем бере жах, що повертатися буде нікуди. Туди дуже багато чеченців прибуло.

– Як опинилися саме в нашому місті?

– Я дружила з мамою молодої жінки, яка мене запросила. Моя подруга вже померла, а ми з її донькою віталися на свята, інколи розмовляли по телефону. А коли все це у Слов’янську почалося, вона мені подзвонила й каже: «Кидайте все й їдьте!»

– Чи правда, що люди зі Слов’янська пішки йдуть?

– І таке є, кому ніяк їхати, в кого транспорту немає, немає інформації, як виїхати. Ми й самі випадково виїхали – пощастило.

– Як думаєте, зараз у нас уже є Президент, уся вертикаль влади вибудувана, чи зможуть вони припинити цю війну з найменшими жертвами? Ви там були, знаєте ситуацію…

– З найменшими жертвами – навряд чи. Ті сепаратисти уже щонайменше собі по 15 років заробили, то вони там триматимуться до останнього, прикриватимуться людьми, дітьми. Прості люди не мають інформації: радіо, телебачення не працюють. Інтернет не в кожного є. У таких умовах кому вірять? Сусідці та тим страшилкам, що довкола розповідають: нашу область Америці продали, і всім нам повна «кришка». Якби раніше влада вела з населенням діалог – з приводу того ж сланцевого газу, то, можливо, було б по-іншому.

– Але ж владу саме тоді представляли донецькі, той самий Янукович?

– Так ми на цей гачок і попалися! Ми за нього голосували, і я в тому числі. Думали, що він з нашого краю, з бідної сім‘ї. Ну, було по молодості, що шапки знімав, так виправився, мабуть. А потім виявилося, що він обібрав Донбас, регіон перетворився на великий занехаяний смітник з якимись виробництвами.

– То звідки ж тоді така любов до Росії та Януковича?

– А тому, що йшла пропаганда, що це ж там Західна Україна колотить. Чому й Майдан не сприйняли – мовляв, самі не працюють, нам працювати не дають. А як прийде Євросоюз, то й ті підприємства, що є, закриються. У нас там – як у консервній банці. Люди задурені. Як по-російському кажуть, «обивателі» ніде не були, нічого не бачили. Їм скажуть: вийдеш за оці ворота, а тебе Бандера з’їсть чи Америка – то готові вірити. Така була обробка людей. А я вам скажу так: дуже наша влада не встигає за подіями: ще коли відділок міліції захопили, можна було все зупинити, якби прибув спецназ, якби швидше зреагували.

– У вас є знайомі, які хотіли б виїхати зі Слов’янська?

– Звичайно, є! Людям потрібне житло, і щоб їх прийняли, і навіть щоб психологи зустрічали. Люди їдуть і плачуть. Ми вийшли на блок-посту в Ізюмі, де стояли наші війська, так я, стара, ще трималася, а молоді дівчата плакали – думали, що нас не випустять, повернуть. І знаєте, раніше не звертали увагу, чи є синьо-жовтий прапор на даху. А тепер, як бачиш, то відчуваєш, що ти – у безпеці.

– Як вас прийняли, як почуваєтесь у Кременчуці?

– Дуже добре! Я вдячна не лише тим людям, які нас прийняли, а всім, хто допомагав! У Пенсійному фонді мене й по кабінетах водили, усі приязні. Пенсію отримуватиму тут, у Кременчуці. От якби люди зі Слов’янська подивилися, які тут «бандерівці», то й собі б сказали – нехай будуть! І ми будемо «бандерівці». Навіть те, що людям зі Слов’янська довелося роз’їхатися, зробить свою справу. Треба вилазити з консервної банки і провітрювати мізки. Може, велике горе об’єднає Україну. Мешканцям Донбасу треба дивитися, як живуть люди. А владі з Києва – розмовляти з нами. Дуже делікатно владі треба підійти до справи, бо задурена людина – агресивна. Якщо Донбас побачить, що Київ йде з добром, а не лише нахапати газу, то все буде по-іншому.