"Військовим потрібна підтримка і держави, а вона не настільки відчутна, як підтримка людей" - боєць із Кременчука

Владислав Козловський – доброволець, один із наймолодших бійців 92-ї бригади. Йому 22 роки. Ми познайомилися з Владом через батька. Той купував запчастини на машину, яку в армії водить син. Чоловіка вже знали на авторинку – він витратив купу власних грошей на армію. А потім звернувся по допомогу до «Телеграфа», адже ми теж працюємо як волонтери: збираємо допомогу та передаємо її на східний фронт. Бійці 92-ї бригади склали великий список запчастин. Відгукнулися небайдужі та дуже скромні підприємці – безплатно надали більшу частину необхідного і не захотіли називати свої імена. Решту запчастин на суму 7820 грн докупила редакція – за рахунок коштів, які приносять люди в приймальню «Приватної газети».

«Кожен робить те, що може робити»

– Владе, вам 22 роки, і ви вирішили йти добровольцем. Чому?

– Не міг просто так дивитися на всі ці події у нашій країні. Я – патріот своєї країни, люблю своїх батьків і просто боявся, що батька могли забрати в армію. Він – учасник бойових дій в Афганістані. Я дуже люблю його і дуже люблю маму. І от я пішов та написав добровільно заяву. Побоювання, що батька заберуть, було вирішальним фактором, але були й інші. Розумієте, незваний гість прийшов у мій дім. Його ніхто не запрошував. Так, він поки що знаходиться там (на сході – ред.), але страшно, що він прийде й сюди.

– Як батьки відреагували на ваше рішення?

– Справді, була купа різних емоцій. Більше з маминого боку. А батько сказав: як сина я тебе відпускати не хочу, але з точки зору обов’язку я тебе розумію – ти чиниш правильно. Мама і досі переживає, вона не могла зрозуміти. Але зараз уже зрозуміла і підтримує мене.

– Батько не рветься тепер в армію слідом за вами?

– Рветься, звичайно! Але мама зупиняє, і я теж кажу йому: «Тату, ти повинен бути з мамою. Цього разу поїду я, а ти сиди вдома».

– Чим ви займалися у мирному житті?

– Усе ще вчусь, ніяк не закінчу наш університет. Річ у тім, що на другому курсі я захотів піти в армію – пройти строкову службу. Пішов, і це був додатковий плюс у моєму житті. Повернувся з армії і продовжував навчання в нашому Кременчуцькому національному університеті на автомобільному факультеті за спеціальністю «Організація транспортних перевезень». І ось тепер, на п’ятому курсі, знову пішов в армію. Я - водій.

– Як однокурсники відреагували на ваше рішення піти на війну?

– Багато хто казав: «Ну навіщо? Нехай хтось…» Ну як це? А я? Я відчуваю відповідальність і те, що я зобов’язаний. Є відчуття, що я робив мало для країни, треба робити більше.

– Хтось із вашого оточення наслідував ваш приклад добровольця?

– Кожен робить те, що може робити. Є хлопці, котрі пішли в армію, як я, а є ті, хто має бути тут і допомагати нам. І волонтери тут, в тилу, виконують дуже велику роботу, ми її дуже відчуваємо, і без цього – ніяк.

«Що люди змогли зібрати, на тому ми й воюємо»

– Чим ви займаєтеся зараз? Напевне, навчання?

– Так, ми проходимо підготовку. Ремонтуємо наші автомобілі, завдяки вашим запчастинам – тобто тим, які ви купили за кошти кременчужан. І наші хлопці з 92-ї бригади просили передати велику подяку. Ми відремонтуємо автомобілі та будемо вирушати.

– Це будуть броньовані автомобілі?

– Це й автомобілі народного господарства. Те, що люди змогли зібрати, на тому ми й воюємо.

– В армії є хоч якісь свої автомобілі – не ті, що передали люди?

– Є, але це автомобілі старі, ми намагаємося їх «піднімати з колін», але це дуже складно. Бо стільки років у державі все лише розкрадалося. В основному, ті автомобілі, які є у частині – 70-х років. Вони зняті з консервації. Тобто це мали б бути нові авто – у солідолі, на колодках. А за фактом після консервації ми бачимо ці авто без двигунів, без коліс. На спідометрі немає й тисячі кілометрів пробігу, але з нього брали запчастини, тобто це авто було донором. І це була «нормальна» ситуація. Але я сподіваюся: те, що трапилося в Україні, стане для нас уроком, і все зміниться. Я навіть впевнений у цьому на 100%.

– Яку машину водите ви?

– ЗІЛ-131, польову кухню.

– Чи багато машин подарували вашій частині люди, організації, волонтери?

– У частині близько трьох десятків подарованих машин.

– А централізовано від Міноборони хоч якась нова техніка надходить?

– Так, отримали нові БТР, є модернізовані танки. Поставки йдуть, але дуже повільно й у меншій кількості, ніж потрібно.

«Є надія на людей»

– Владе, після того, як Верховна Рада оголосила амністію терористам, багато хто почав сумніватися у сенсі війни на сході, у тому, що вона не була марною для країни? Як ви ставитеся до цієї амністії?

– Нікому не хочеться цієї війни, і нам не подобається воювати. Хочемо, щоб усе це припинилося. З іншого боку, ми розуміємо, що Путін навряд чи зупиниться. Стосовно амністії – поки що не зрозуміле її значення, думаю, все проясниться згодом. Але здебільшого бійці налаштовані негативно. Вони хочуть йти вперед та не готові залишати все так, як є.

– Але усе ж, на вашу думку, все, що відбувається – не дарма? Чи стане, врешті-решт, країна сильнішою?

– У будь-якому разі країна стане сильнішою. Бо ця ситуація нас об’єднала. Хтось знаходиться на передовій, хтось виконує свою роботу в тилу. Але ми стали любити свою країну, прагнемо жити у незалежній державі. І в будь-якому випадку все буде добре! Та військовим потрібна підтримка і держави, а вона не настільки відчутна, як підтримка людей, ваша підтримка – тобто волонтерів. Катастрофічно не вистачає техніки, бронежилетів, навіть простого одягу не вистачає! І особливої надії на уряд – немає. Швидше, є надія на людей.