Блог: Нескінченні сутички між дорослими зараз калічать душі і тіла дітей

Доброго ранку, дня чи вечора.

Далі написаний текст адресований усім дітям, які цього року закінчили школу та вже обрали, ким стануть в майбутньому, але, можливо, цим мріям не судилося здійснитися через сьогоднішню ситуацію в країні. Я хочу звернутися до випускників, які проживають на Сході України.

Мене звати Настя, я живу в місті Кременчук, Полтавської області. Цього року я закінчила 11 клас і тепер хочу вступити до вузу і займатися улюбленою справою. А подобається мені допомагати людям. Лікарем стати мені не судилося, вчителювати я не досі не зважилась. Але за свої 17 років я усвідомила, що іноді людям так важлива моральна підтримка.

Сьогодні Україна стоїть на порозі війни, системно порушуються права звичайних українців й безпосередньо нашої держави. Це накладає неабиякий відбиток на долі маленьких громадян, які тепер стоять на роздоріжжі, бо обирають майбутній шлях. Здавалося, можна вирішити будь який конфлікт мирним шляхом і не вдаватися до крайнощів. Але нескінченні сутички між дорослими зараз калічать душі і тіла дітей. Нещодавно до мене по сусідству переїхала сім’я зі Слов’янська. У них маленький син, якого цькували у школі через те, що він розмовляє українською. Через таку «відмінну рису» його навіть вчителі не сприймали належно. І от як жити в таких умовах?

В Кременчуці активно обговорюються питання, щодо допомоги Сходу країни. Тут люди збирають продовольства і матеріальну підтримку, аби хоч якось зарадити в ситуації, що склалася. Ми хочемо, аби нарешті ранок приносив кожній людині України задоволення, а не страх перед новими терористичними актами. Зараз влада нашого міста вирішує питання розселення біженців зі східних регіонів. Але щоб вирішити проблеми сьогодення потрібна згуртована діяльність усіх разом, а не кожного окремо.

А як же майбутня освіта? Сьогодні ти можеш залишити дім, а через деякий час приїдеш і побачиш пустку. Нікому б цього не хотілося. Випускникам потрібна упевненість в завтрашньому дні. Єдиний варіант – переїжджати з родиною до іншого міста у пошуках кращого життя. Та це можливо лише за матеріальної забезпеченості.

Згадавши про навчання, одразу постає в пам’яті Микола Куліш з його «Миною Мазайлом». Це ж п’єса, що показує проблеми національної самосвідомості, почуття власної гідності, поваги до своєї мови і інших мов. От як буває, пишуть письменники для душі, для народу і, немов би, пророкують майбутнє цілої нації на сторінках своїх книг. Але чи є майбутнє у такої нації? Все частіше я ставлю перед собою таке питання.

В житті бувають моменти, коли тобі просто не вистачає сил рухатись далі, коли суспільство і навколишні ламають тебе, коли набагато простіше опустити руки, в такі моменти ти думаєш, що нічого не змінити, але це не так, бо все залежить від твоєї ж сили. Тільки людина може зупинити хаос, створений людиною. Сподіваюсь, що ми постанемо з національних руїн, бо маємо велику історію і великих пращурів, які спонукають нас думати над тим, хто ми є і для чого живемо на світі.

«Вигризай зневіру та безнадію», як говорить український поет Сергій Жадан, - «варто битись і підводитись варто, навіть якщо потому і доведеться впасти». Люди творять історію, а люди – це ми з вами!