Люди, про яких згадують раз на рік

Раз на рік – 9 Травня – чинний український уряд демонструє свою шану ветеранам Великої Вітчизняної війни – так, як він її розуміє. Минулого року це був суперпарад із російськими десантниками на Хрещатику. Цього року українська влада розпорядилася вивісити на державних установах прапори Перемоги Радянського Союзу над фашистською Німеччиною. Прапори вивісили. Щоправда, мало хто з реальних ветеранів війни їх побачив, бо більшість ветеранів вже й за двері власної квартири рідко виходять. “ТелеграфЪ» серйозної теми прапорів не торкається, чинить простіше – щороку газета пропонує кременчуцьким підприємствам зібрати подарунковий набір для кременчуцьких ветеранів – харчі та ліки. Так було і цього року. Газета запропонувала – підприємці відгукнулися. І напередодні 9 Травня “телеграфісти” поїхали розвозити ветеранам подарунки та говорити з ними про життя. Життя вшанованих урядом ветеранів виявилось невеселим.

Ганна Арсенівна розповіла, що минулої осені помер її чоловік. У порожньому дворі залишилась лише стара Найда – собака колись приблудилася до хати та так і залишилась жити. Тепер несе караульну службу – старанно гавкає вночі. Ганна Арсенівна каже, що з собакою їй не так страшно самій у дворі. От тільки годувати Найду важко – ноги не ходять, їжу старій жінці купують сусіди та соціальний працівник. Рідні в Кременчуці немає – усі сестри в Білорусії, а туди Ганна Арсенівна вже не доїде, каже: “Помиратиму тут”. Сестри такі ж старі та немічні, як і вона. І в усіх болять застуджені в дитинстві ноги – так нагадують про себе чотири воєнні зими, проведені у лісі, у партизанському загоні. “Мама вкладала нас спати на ряднинку, ми тулились одна до одної, а ноги завжди мерзли – ми були малі та голодні, а у партизанах було дуже холодно”. І прийшла туди Ганна Арсенівна у 12 років – а сестри були ще менші.

Стара Найда несе караульну службу

Антон Тарасович вийшов нам назустріч у робочому одязі, і страшенно знітився через те, що одягнутий “не по формі”. Розхвилювався, попросив почекати і побіг одягнути “кітельок”. А коли одягнув кітель з бойовими нагородами, розхвилювався ще більше – через невідповідну робочу сорочку. “Можна, я побіжу, білу сорочечку одягну? Ви почекаєте? І краватку треба знайти. Форма – це форма, не можна, щоб непорядок був!” – попросив старий і побіг одягатися по формі. Йому нелегко було це робити – Антону Тарасовичу 89 років, він інвалід, і зовсім самотній у Кременчуці. Дружина померла, рідня живе на Сумщині. Попри все це, парадна формена сорочка старшого лейтенанта ??? зенітних військ виявилась сліпучо-білою. Форма є форма, і не можна, щоб був непорядок.

А в хаті у ветерана ми побачили своєрідний “іконостас” – наліплені на стіну передвиборчі листівки кременчуцьких політиків. На почесному місці – кандидат від “Сильної України” пан Безкоровайний. Поруч з ним – пан Данилейко. А поруч з ним – листівка кандидата від “Свободи”. Звісно, ми запитали, за кого проголосував Антон Тарасович. Він сказав: “Я за Безкоровайного голосував – у нього і дітки хороші, і дружина, і біографія хороша. А на президента я голосував за Януковича. Спершу мені Юля подобалась, я за неї голосував. А потім дивлюсь – хитрить вона, я таких хитромудрих не люблю”.

Анастасія Самсонівна чітко розпорядилася: “Фотографуйте мене біля тюльпанів – щоб веселіше було. І без ціпка – не вистачало ще з ціпком фотографуватися!” Ми так все і зробили. Тож перед вами фото героїчної кременчуцької медсестри серед тюльпанів. А історія цієї медсестри нас просто ошелешила. 16-річна студентка кременчуцького медичного училища Настя Тригуб влітку 1941-го пішла на війну вранці, сподіваючись до ночі вже повернутися додому. У гуртожиток прийшов чоловік із райкому комсомолу і попросив студентів допомогти евакуювати з дитячого будинку 137 дітей. Настя погодилась і побігла евакуювати дітей – вони були зовсім маленькі, до трьох років. Цих малюків студенти везли спершу до Полтави, потім до Харкова, потім до Белгорода. А коли “здали” дітей, дорога додому вже була відрізана. Настя опинилася в ополченні. Тут вона пережила перше в своєму житті бомбардування. І надала першу в своєму житті медичну допомогу – ампутувала руку. Після атаки німецьких бомбардувальників до Насті підбіг чоловік, кричав: “Сестричка, допоможи, болить!” Осколком йому майже відірвало руку, вона висіла на залишках м’язів. У медичній сумці насті були лише джгут, ножиці та протиіпрітний пакет. Пакет тут би не допоміг, тож Настя спершу наклала джгут, а потім узяла ножиці і почала відрізати розчавлену та майже відірвану руку: “Я знаю, як рипить тіло, коли ножицями відрізуєш руку, я цей звук ніколи не могла забути. Дядько вже не кричав, я відрізала руку – бо він стік би кров’ю. Рука впала мені прямо на туфлі, все кров’ю залило”.

Осколок, який вдарив її в голову, Настя теж витягла сама. Її поранило в Сталінграді, 2 лютого 1943 року. “Коли мене в потилицю вдарило, я з гаряча руками за осколок вхопилася і вирвала його з голови. І одразу втратила свідомість”.

Після таких поранень люди, зазвичай, гинуть. А Настя вижила. Повернулася на фронт, а потім ще 42 роки працювала медсестрою. Ми сиділи і слухали її історії – страшні історії медсестри, яка пішла на фронт у 16 років – аж поки водій не почав сигналити.

Віктору Митрофановичу було 14 років, коли його примусово вивезли до Німеччини – працювати на заводах вермахту. Він навчився мовчати про цей період життя. Довгі роки йому взагалі доводилось приховувати цей факт біографії. Він і зараз непокоїться – хоча давно отримав офіційний статус учасника бойових дій. Можливо, тому так знітився, коли побачив “телеграфістів” із подарунковими клунками. Більше про їхнє спільне життя нам розповіла Валентина Григорівна – дружина Віктора Митрофановича. І хатку показала. Це найменша хата з тих, що ми відвідали, усієї хатки – кухня та кімната. У кімнаті вмістилося ліжко, стіл та шафа. А під ліжком живе маленька (за розмірами хатки) собака Даня. Навіть газу в хаті немає – Валентина Григорівна каже, заборонили їм газ проводити, бо площа хати замала. А більшого дому не було за що купувати. Бо Віктор Митрофанович працював чоботарем. А Валентина Григорівна – прибиральницею у вокзальному ресторані. Підробляли миттям вбиралень – та за них їй платили 12 радянських рублів на місяць. Оце й усі заробітки.

Микола Терентійович категорично відмовився розмовляти у дворі, сказав: “Пішли в хату, я покажу вам, ким я був!” Він показав нам мундир підполковника, і свій портрет студентських років, і баян, на якому колись добре грав, і книжку Мікуліна “Активное долголетие”, яку читає щодня, і яка, за його словами, допомагає йому жити. Та найбільше враження на нас справив домашній турнік і пристосування для роботи над пресом. Щодня 91-річний Микола Терентійович віджимається на ньому по 40 раз. Отакий ветеран.

.

Каждый ветеран получил:

- 3 бутылки воды - по 0,5 л (ООО «Изумруд» ЛТД)

- сертификат на приобретение лекарств на сумму 100 грн (’’Аптека ООО Ваша аптека’’)

- майонез, кетчуп, горчица, подсолнечное масло, томатная паста (ТМ «Королівський смак»)

- палка колбасы (ФК ВКіК)

- печенье и конфеты (ТМ «САЛЕКС»)

- печенье (ЧП «Богдан»)