Смайл на півгодини

Команда Молодіжної редакції «Телеграфа» вирішила вийти на вулиці міста і пройтись із посмішками на обличчях. Ні, не для того, щоб продемонструвати, що добре чистимо зуби, а для того, щоб отримати побільше посмішок у відповідь від перехожих. Результати цієї журналістської провокації від Молодіжної редакції читайте у цій статті.

Коли ми збирались на провокацію, ентузіазм із нас так і бив ключем. Не дивно: для багатьох, це була перша журналістська провокація. Ми хотіли перевірити, скільки серед кременчужан інтровертів (інтроверт – особистість, зорієнтована на себе), а скільки екстравертів (тобто тих, хто зорієнтований у своїх проявах назовні, на оточуючих). Тому що саме екстраверти можуть просто так посміхнутися зустрічному перехожому. Ми були морально готові до всього, але найбільше – що від нас частіше усього будуть відводити очі, чи думати, що ми – якісь невідомі знайомі і посміхаємося, бо впізнали їх.

Але не так сталося, як гадалося…

Посмішка «Телеграфа» і центр Кременчука

Був досить похмурий, але нехолодний день. Особисто мені пахло весною, хоча дівчатам, які допомагали мені в провокації, більше пахло вихлопними газами. Кожному своє, але у всіх був піднесений настрій – як раз для посмішки на півгодини. Ми розділилися по двоє-троє і пішли гуляти звичними вулицями центра міста.

Мета у кожного була одна: думаючи про щось дуже приємне, посміхатися жителям Кременчука, що йшли назустріч. 
О 13.00 на вулицях Красіна, Шевченка, Леніна, Першотравневій, Пролетарській, Радянській, у парку Придніпровському крокуючі у своїх справах люди уперто відмовлялися посміхатися Молодіжці «Телеграфу». Не посміхалися нам і молоді хлопці, які, здавалося б, за визначенням повинні звернути на нас увагу. Точніше, іноді хлопці звертали на нас увагу, але частіше усього вони йшли з дівчиною за ручку. Ми, звичайно, посміхалися обом, але від дівчини ловили погляд «чого витрішилася?!» і з переляку відверталися. Деякі молоді мами з маленькими дітьми іноді все ж таки звертали на нас увагу: дивилися привітно, але без особливого ентузіазму. Як не дивно, дуже мало людей думали, що ми їхні знайомі, і посміхаємося, бо хочемо поздоровкатися. Всі просто не помічали нас. Люди, що йшли в навушниках, теж відмовлялися бачити наші «радісні оскали». Якщо у них у вухах грали вальси Штрауса чи сонати Бетховена, тоді зрозуміло, що ми могли і не сподіватися на якусь позитивну реакцію на нас. Але ж напевно, у пішоходів грала звичайна музика (ну там рок чи попса), і навіть не аудіокниги. Чому ж вони були такими похмурими і не помічали навколишній світ – не відомо…

Було ще декілька дядьків і тіточок (їх можна порахувати на пальцях однієї руки), які не побоялися помітити нас, радісних журналістів, і теж дурнувато розтягнути губи в посмішку. Особливо нам запам’яталася жіночка у зеленому шарфику і зелених чоботях. Вони сама була втіленням позитиву, тож і посміхнулася нам.

Цікаво, вже десь о 15 годині, коли ми нагулялись по «пентагону», вулиці Леніна і «тягнули либу» вже для себе, без жодної надії, людей, що захотіли відповісти посмішкою значно побільшало. Нас не тільки стали помічати(!), але подарували з десяток незабутніх і дуже теплих посмішок «за просто так».

«Атакуємо і…посміхаємося» в нагірній частині міста

Поки ми смішили людей у центрі Кременчука, наші колеги вешталися у районі Московської, Бойка і КрАЗу з такими ж файними посмішками. Коли вони розповіли, що майже 50% зустрічних людей їм посміхалися у відповідь, а дехто навіть підморгував, у нас загорілися від заздрощів очі, а від шоку повипадали щелепи. Не чекали, що тут скажеш. У районі Бойка – КрАЗу кожний, хто зустрівся журналісткам, хоча б помітив їхні радісні личка. Дівчата отримали декілька «привітів» від незнайомців, що теж було дуже приємно. Без перебільшень, нагірна частина міста – найпозитивніша частина міста. Хто б подумав!

Супермаркет. Охоронець. І наші «тридцять два»

Не залишилися без посмішок і наші магазини. На прикладі одного супермаркету у центрі міста ми зрозуміли, що люди, коли купують щось їстівне, один на одного уваги не звертають. Як ми не намагалися подарувати просто так посмішку комусь, нам це так і не вдалося. Наші «смайли» і тут не були нікому потрібні. Очевидно, людські почуття з м’ясними полицями зрівнятися не можуть. Хоча один молодий охоронець нас таки помітив. Але, як завжди, про посмішку у відповідь і мови не йшло…

«Мороз» у тролейбусі

Для повноти картини ми вирішили показати свої білесенькі зубки і у міському транспорті. Точніше, це вирішили наші хлопці – Сашко і Стас. І «місцем проведення бою» обрали новенький жовтий тролейбус. Там вони посміхалися всім без розбору: стареньким тітонькам, молоденьким дівчатам… Але не хлопцям. (Цікаво, чому?:))Чи то заважала дорога, чи то атмосфера тролейбуса, чи тітоньки з рибою в пакетах, але бідненькі хлопці не отримали взагалі жодної посмішки. Хтось ще їх, веселих, помічав, але позитивної реакції жодного разу не було. Також дехто незрозуміло відвертався з думкою, що наші журналісти – трішки божевільні і посміхаються, бо мають якісь недобрі замисли.

Тест

Перегляньте варіанти, наведені нижче. Який список, по-вашому, підходить вам більше? Або в основному підходить (не все вас стосується). Відповідайте так, як є, а не так, як вам хочеться, щоб було. Ґрунтуйтеся на першому враженні.

Список А:

• Мені подобається бути в гущавині подій.

• Люблю різноманітність, одне й те саме набридає.

Знаю багато людей, вважаю їх друзями.

• Із задоволенням розмовляю з людьми, навіть із чужими.

• Дія заряджає мене, з нетерпінням хапаюся за наступну справу.

• Говорю або дію, не маючи необхідності спочатку подумати.

• Я в цілому досить енергійна людина.

• Я схильний більше говорити, чим слухати.

Список Б:

• Волію розслаблятися на самоті або у вузькому колі близьких друзів.

• Друзями вважаю тільки тих людей, з якими склалися глибокі стосунки.

• Потребую відпочинку після якоїсь зовнішньої діяльності, навіть якщо розважаюся.

• Здаюся спокійним, урівноваженим, люблю спостерігати.

• Як правило, спочатку думаю, а потім уже говорю або дію.

• Відчуваю порожнечу в голові, коли перебуваю в групі людей або під стресом.

• Не люблю почувати себе переобтяженим роботою.

Результат

Який список краще вас описує? Якщо список А, виходить, ви екстраверт. Якщо Б, то ви інтроверт. Ви, можливо, маєте не всі характеристики зі списку, проте один підходить більше, ніж інший. Оскільки всі ми живемо в суспільстві, орієнтованому на екстравертів, і робота або родина певною мірою вимагають прояву якостей екстраверта, вам, можливо, здасться складним визначити, який зі списків більше відповідає вашому характеру. Якщо ви не впевнені, поставте собі питання: «Коли я більше відчуваю, що краще відпочив: після спокійного відпочинку (інтроверт) чи активного (екстраверт)? Якщо ви все одно не можете визначитися, скористайтеся приведеною нижче формою для самооцінки на інтровертність.

Підсумок

Причин, чому так мало людей посміхалися нам у відповідь, може бути багато: можливо, хтось себе погано почував, не було настрою, не було бажання тощо. Під час «усміхненого бродіння» вулицями ми кричали перехожим, які уперто не хотіли хоч якось реагувати на нас, таке:

– Ви що, нас не бачите?

– Домовилося все місто?!

– Важко посміхнутися? Га?!

– Ми що, зі скла?

– Може, в нас посмішки як у неандертальців? Чи ми просто дуже страшні?

– ЮПІ-і-і-і-і!*

– ****!(трішки нецензурної лексики теж лунало з наших вуст, особливо коли в котрий раз починався дощ:)

* ЮПІ – вигук субкультури емо; може означати будь-що.

Стопроцентного результату в експерименті ми і не очікували. Нажаль. Просто хотілося довести редакції, батькам та і самим собі, що кременчужани – це позитивні люди, які не втрачають надії на краще ні у часи економічної кризи, ні за поганої погоди.