Дім з привидами – як символ Кременчука

Напередодні Дня архітектури України (1 липня) мера Кременчука пана Бабаєва журналісти запитали, яку будівлю він вважає архітектурним символом міста. Мер відповів:

– Не можу сказати, що варто назвати архітектурним обличчям міста. Немає у нас поки таких будинків... Думаю, що невдовзі однією з родзинок стане краєзнавчий музей.

Кременчуцькі історики та науковці не настільки категоричні в оцінках кременчуцьких будівель. На їхню думку, кілька старовинних будинків можуть стати справжньою окрасою міста та його архітектурним символом. Директор Кременчуцького краєзнавчого музею пані Гайшинська зазначила:

– Традиційно архітектурним символом міста обирається будівля собору або міської управи. На жаль, найвеличніший кременчуцький собор – Успенський – був повністю зруйнований. Не збереглася і будівля міської управи. Та водночас у Кременчуці залишилось кілька будинків, які можуть стати архітектурним символом міста. На мою думку, такими будинками можна вважати Палац культури ім. Котлова – це абсолютно оригінальна споруда, єдина у своєму роді, дуже вдалий зразок українського бароко. Я обожнюю дім Чуркіних у Крюкові – це ж просто казкова будівля! Гадаю, беззаперечну цінність має будівля Палацу культури КрАЗу – це зразок сталінського ампіру. І все-таки, я, як директор краєзнавчого музею, воліла б бачити архітектурним символом Кременчука саме наш музей.  Це історична будівля з дуже цікавою, насиченою історією.

Будинки-символи

Клуб ім. Котлова – єдиний у Кременчуці зразок українського бароко. І пам’ятник самовідданим ентузіастам-комсомольцям, які будували клуб після роботи. Відстоявши зміну на вагонобудівному заводі, вони йшли на будівництво, тягали дошки та щебінь, і так до ночі. Клуб звели за два роки – 1925-1927. І все – на «голому ентузіазмі» молоді. Гарні були комсомольці.

Католицький костьол св. Йосипа на вулиці 29 вересня міг би стати вишуканим архітектурним символом Кременчука, коли б йому не приліпили прибудову, що не відповідає стилю будівлі. Костьол – єдиний у місті та в області зразок псевдоготики. Його проект затверджував техніко-будівельний комітет МВС у Петербурзі, 3 травня 1896 року. Діяти костьол почав у 1910 році. А збудували його за кошти, які Марія Котович, полтавська дворянка польського походження, заповіла Полтавській римо-католицькій церкві. Грошей вистачило і полтавський костьол відремонтувати, і новий костьол у Кременчуці збудувати.

У 1930-му католицьку громаду у Кременчуці розігнали, костьол націоналізували і перетворили на Дім санітарної культури. Після війни тут був кінотеатр «Перемога», потім дитяча спортивна школа. У 1991-му кременчуцький міськвиконком передав будинок костьолу у тимчасове користування православній церкві Київського патріархату. Після цього до костьолу зробили прибудову з православними церковними куполами.

Музей, або Дім з привидами

Капітальний ремонт Кременчуцького краєзнавчого музею триває з 2008-го, шостий рік поспіль. Народ вже майже забув сюди дорогу. Втім, працівники музею наразі сподіваються, що до Дня міста музей таки відкриють для відвідувачів.

А «ТелеграфЪ» сподівається, що, коли музей запрацює, і з нього приберуть весь будівельний мотлох, що накопичився тут роками, і у залах стане тихо і красиво, до музейної будівлі повернеться, нарешті, Білий привид Іларії – дівчини, яка тут жила, і яка померла тут від кохання. Цю страшенно романтичну історію розкопала директор музею пані Гайшинська, і вона нам дуже подобається. Будинок, де наразі розмістився музей, до Жовтневої революції належав фабриканту Володарському. У фабриканта була дуже ніжна дочка Іларія і дуже залізна дружина Улита. Дуже ніжна дочка закохалася у дуже мужнього офіцера – серба Даміана. А дуже жорстока мати не дозволила дочці кохати серба, натомість намагалася одружити її з підстаркуватим мільйонером з Катеринослава. Іларія була вихованою дівчиною, вона не сперечалася з матінкою, а просто одного дня померла. Бо дізналася, що її коханий Даміан з горя застрелився на бойовому чергуванні. Отже, закохані померли, папа Володарський запив (він і раніше полюбляв цю справу). Що робила мама Уліта, не знає ніхто. Після революції слід родини Володарських загубився.

А через багато років у тихих залах старого будинку почав з’являтися симпатичний привид, на диво схожий на ніжну 18-річну Іларію. Це був дуже чемний, милий привид – він нікого не лякав, не скреготав зубами, не залишав за собою кривавих плям, натомість віщував добрі новини – жінки, які його бачили, невдовзі виходили заміж та навіть знаходили кохання.
Білий привид Іларії бачили мешканці комуналок, які радянська влада облаштувала в особняку Володарських. Комуналок було багато, а ванна кімната – одна на всіх, та ще й у підвалі. Жінки, які туди ходили, іноді зустрічали Білий привид панночки Іларії – все-таки на пару зі шляхетним привидом веселіше прати пролетарську білизну.

Зрідка бачили привид Іларії і працівники музею, у них склалися добрі стосунки – все-таки, люди інтелігентні, вміють чемно поводитись з привидами. Деякі романтичні наукові співробітники музею навіть мріють, щоб привид офіцера Даміана, який кохав Іларію, теж переселився до музею. І закохані привиди нарешті б знайшли своє щастя.

«ТелеграфЪ» – за, бо історія з привидами – найсимпатичніша з музейних історій. Інші пов’язані, переважно, або з революцією, або з війною, або з бездарною реконструкцією будівлі у 70-х роках. Саме після тієї реконструкції, коли будівельники знищили щонайменші ознаки розкішного стилю модерн, пані Шушпанова – директор музею на той час – назвала оновлену будівлю «тюрмою народів». Похмурий, треба розуміти, вийшов будиночок. До речі, його відвідував генералісімус Сталін власною персоною. Приїздили Будьонний та Ворошилов. А вождь пролетаріату товариш Ленін особисто сюди телефонував, і не один раз. Щоправда, тоді тут був не музей, а штаб 14-ї армії, потім міліцейська частина тощо.

"Кременчуцький Телеграф" від 4 липня 2013, №27