Кременчук незалежний

Приватизація квартир

Саме в незалежній Україні реалізувалася мрія тисяч кременчужан – мати власне житло. У 1992 році вийшов закон «Про приватизацію державного житлового фонду». Люди отримали можливість приватизувати, купувати, продавати, дарувати та заповідати квартири. За часів СРСР усі квартири належали до державного житлового фонду, їх не можна було ані продати, ані купити, ані заповісти дітям. Тож іноді в одній хрущовці жило по два-три покоління родини, бо навіть маючи кошти, «зробити» квартиру для дітей було неймовірно складно. Втім, можна було відстояти чергу і отримати квартиру через 5, 10, 15 років.

Чорні ріелтори та чорні нотаріуси

Разом з приватизацією квартир, яка стала щастям для кременчужан, прийшло в дім і нещастя на прізвисько «чорні ріелтори» та «чорні нотаріуси». Ріелтори шукали жертв серед самотніх людей похилого віку, дітей-сиріт, інвалідів, п’яниць і просто необізнаних громадян. Бідолахам пропонували «вигідний» обмін або продаж житла. Чорні нотаріуси засвідчували оборудку. А потім люди, у кращому випадку, залишалися без житла, у гіршому – зникали. Іноді їх або їхні трупи знаходили у покинутих, напівпорожніх селах. У Кременчуці було кілька таких гучних справ.

Свобода мітингів та зібрань

Кременчужани отримали можливість виходити на мітинги відносно вільно. Відносно – бо законом таке право гарантоване, між тим не кожен роботодавець лояльно ставиться до таких дій своїх підлеглих, тож люди все-таки бояться втратити роботу або мати певні неприємності. Мабуть, тому на мітинги у Кременчуці активніше ходять пенсіонери. Виходять і бюджетники або працівники приватних підприємств – якщо накаже керівництво. Не так давно ентузіасти та громадські активісти прийшли мітингувати під двері міського відділу міліції, лаяли міліціонерів, і їм це минулося. Водночас у країні ситуація далеко не безхмарна. Організатора всеукраїнської Врадієвської ходи, наприклад, затримали. 19 серпня під час подій у Київраді затримали і нашого колегу – журналіста і громадського активіста Єгора Соболева. Свого часу виникли серйозні проблеми і в організаторів Податкового майдану в Києві (коли люди протестували проти прийняття нового Податкового кодексу).

Європейські спостерігачі констатують згортання демократії в Україні та певне обмеження свобод. Водночас в СРСР неможливо було навіть уявити, щоб громадяни вийшли на площу з будь-якими іншими лозунгами, крім «МИР! ТРУД! МАЙ!». А тих, хто виходив, саджали.

Свобода слова

За часи незалежності у Кременчуці з’явилося чимало найрізноманітніших печатних та електронних видань – і всі вони поки більш-менш живі. У 2002-му, під час акцій «Україна без Кучми» та «Повстань, Україно!», у кременчуцького політичного опозиційного тижневика «Інформаційний бюлетень» виникли дуже серйозні проблеми. Він опинився на межі знищення, та вижив. Наразі виходить у дещо зміненому форматі. Більше року тривають серйозні проблеми у кременчуцької телекомпанії «Візит» та газети «Програма плюс». Почалися вони минулого літа, коли мер Кременчука заявив, що його на «Візиті» не показують.

Кожне з кременчуцьких видань пропонує читачам свій варіант правди про життя, бо абсолютної, одної для всіх, печатної правди не існує. Тож громадяни обирають варіант, який їм ближче, і «голосують гаманцем» – або купують газету, або не купують. У СРСР право на абсолютну правду мала лише газета «Правда», програма «Время» та офіційні видання міськкомів КПРС на місцях. Усе інше називалося «вражескими голосами».

Закордонний паспорт

Громадяни України вперше отримали закордонні паспорти, які дозволялося мати водночас зі звичайним паспортом. Закордонний паспорт зразка 1994 року мав графу «термін дії паспорту подовжений до...», паспорт зразка 2004 року видавався на 10 років. В СРСР громадянин, який їхав за кордон, на час поїздки отримував загальногромадянський закордонний паспорт (у моряків та дипломатів були спеціальні паспорти) в обмін на звичайний. Після повернення із поїздки закордонний паспорт треба було здати.

Купівля валюти

За часів незалежності кременчужани отримали можливість офіційно купувати іноземну валюту та тримати в банках легальні валютні вклади. У СРСР за будь-які операції з валютою саджали.

Наїлися ковбаси

Багато років у Кременчуці працював потужний м’ясокомбінат. Та в часи СРСР кременчужани практично ніколи не бачили його продукцію (ковбасу «Московську», «Салямі», «Докторську», балик) у вільному продажу в магазинах. Якісну кременчуцьку продукцію везли до Києва, до Москви, у міста-мільйонники. Кременчужани ж купували крадену «Московську» ковбасу у перекупників, по 5 рублів палка (страшні гроші на той час). Власне, будь-яку ковбасу треба було «діставати». Купити відносно вільно її можна було у Москві, Ленінграді та Києві.

Наразі прилавки кременчуцьких магазинів завалені ковбасними виробами. Водночас ми бачимо там таке диво, як сосиски за ціною 18-35 гривень. При середній ціні курятини – 30 грн., свинини – 56 грн., яловичини – 61 грн., – виникає законне запитання: з чого ж зроблені сосиски для народу?

Секонд-хенди

В часи незалежності кременчужани вперше масово стали одягатися у секонд-хендах – магазинах, де торгують ношеним одягом. Модниці шукають у купах ганчір’я брендові речі і знаходять їх. А пенсіонери та малозабезпечені родини сприймають секонд-хенд як єдину можливість купити одяг і не охляти з голоду.

Безробіття

У незалежній Україні кременчужани зіткнулися з таким явищем, як безробіття. Перші масштабні звільнення працівників з міських промислових підприємств припали на 1995-1996 роки. Люди не знали, що робити та куди йти. На дверях Центру зайнятості у травні 1996-го з’явилось оголошення: «Громадяни, які звільнилися за власним бажанням, зможуть стати на облік у жовтні». На що жити з травня до жовтня, ніхто не пояснював.

Затримка зарплат

В СРСР громадяни чітко знали: 15-го числа дають аванс, 25-го – зарплату. У незалежній Україні їм довелося зіткнутися з таким явищем, як «зарплату затримують» – на місяць, потім на три, потім на 4-5. Затримки зарплат у 90-х пережили кременчуцькі вчителі, вихователі дитсадків, працівники багатьох промислових підприємств. Тоді і з’явився термін «виживати».

Зарплата «в конвертах»

У незалежному Кременчуці, як і в усій незалежній Україні, ще з 90-х років практикують виплату заробітної плати готівкою «у конвертах» – тобто по-чорному. З такої зарплати податки до Пенсійного фонду не сплачуються. Міський бюджет теж недоотримує величезну купу грошей – адже саме податок з доходів фізосіб майже весь (70%) залишається у міських бюджетах. Ще у 2011-му Мінсоцполітики оголосило про роботу над законопроектом щодо легалізації зарплат. Та ми його й досі не побачили.

Рух «челноков»

У 90-х з’явився ще один термін, раніше невідомий мирному населенню – «челнок». Так називали людей, які щоб заробити гроші, або через безробіття, кинули насиджені робочі місця і подалися возити товар з Польщі, Туреччини тощо. Вони тягали страшенні баули – знамениті сумки у клітинку.

Відпочинок за кордоном

За роки незалежності кременчужани отримали можливість більше подорожувати та відпочивати за кордоном. Звісно, відпочинок у брендових готелях в екзотичних країнах або на всесвітньо відомих гірськолижних курортах так і залишається недоступним для більшості мешканців міста. Втім, тиждень у двозірковому готелі в Турції чи Єгипті став цілком реальним. Деякі користувачі стверджують, що таке задоволення обійшлося їм не дорожче, ніж поїздка до Криму. Наразі перманентна економічна криза суттєво обмежила кількість таких мандрівників. Втім, за часів СРСР поїхати у відпустку до Австрії чи Єгипту пересічний громадянин навіть не мріяв – не було практики.

Благодійні внески

За часи незалежності на кременчужан звалилося таке страшне лихо, як «добровільні благодійні внески». Їх вичавлюють у лікарнях, поліклініках, школах, дитсадках.

Платна вища освіта

В СРСР громадяни лише в американському кіно бачили, як герої «збирають гроші на навчання дочки/сина). У незалежній Україні платне навчання у ВНЗ стало сумною реальністю. Причому кількість бюджетних (безоплатних) місць у державних ВНЗ постійно скорочується.

Закриття шкіл

Для кременчужан, які жили за часів СРСР, поняття «закрили школу» було незнайомим. У радянському Кременчуці школи лише будували. Наразі міська влада закрила три кременчуцькі школи – 15-ту, 14-ту та 13-ту.

Україна

День Незалежності припадає на серпень, на дворі літо, лавки у парках та під під’їздами зайняті пенсіонерами. Вони гріються на сонечку і теревенять про життя. Теми зазвичай дві – українські пенсії та «яке було життя у Радянському Союзі». Якщо послухати українських пенсіонерів, складається враження, що всі вони – патріоти СРСР, і жоден з них не міг у 1991-му голосувати за самовизначення та незалежність України. 

Втім, українські соціологи визначають ностальгію людей похилого віку за СРСР скоріше, як ностальгію за власною молодістю та гарними спогадами. Так, директор фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна в інтерв’ю «Главкому» зазначає, що «люди схильні пам’ятати щось добре, а такого в СРСР було чимало. Втім, вони вже забули, що в ті часи кожного дня треба було щось «діставати»... Якось іду я по вулиці, молода та елегантна – у чорному пальто та капелюсі, на шпильках. Раптом бачу – біля універмагу «Україна» щось «дають», був такий термін. Туалетний папір «дають», це ж таке щастя! Я щаслива, купила 10 чи 15 рулонів, більше не давали. Але як їх нести?  Люди брали мотузку, одягали на неї рулони, і вішали це на шию, як намисто. Разом із пальто, капелюхом та шпильками це виглядало блискуче. Але на вулиці ніхто навіть не дивувався. Навпаки, питали – де дістала».

І все ж ностальгія за СРСР вже 20 років існує, а серед малозабезпечених верств населення навіть поширюється, причому не лише серед пенсіонерів, а й у прошарку 30-45-річних працездатних громадян. Напередодні 20-ї річниці Незалежності (2011р.) фонд «Демократичні ініціативи» оприлюднив сумні результати опитування: 48% українців підтримують незалежність України, а 47% – шкодують за Радянським Союзом.

 Між тим, у 1994-му, коли економічна ситуація в країні була набагато гіршою, а пенсії та зарплати бюджетників затримували на 3-5 місяців, лише 17% українців хотіли б повернутися назад, в СРСР (за результатами аналогічного опитування). Соціологи пояснюють таку різницю у показниках 1994-го та 2011-го років тотальним розчаруванням населення. У 1994-му ще була надія на те, що економічні проблеми вже завтра вирішаться, все стане добре. У 2011-му громадяни остаточно переконались, що українським політикам та їхнім обіцянкам не можна довіряти. Бо перед виборами  громадянам обіцяли невпинне покращення життя, натомість дали пенсійну реформу, завдяки якій і жінкам, і чоловікам доведеться працювати на 5 років більше.

 Соціологи констатують, що серед українського населення завжди була популярною ідея так званої «сильної руки» – політичного лідера, який прийде і наведе порядок. Напередодні президентських виборів 2010 року доктрину «сильної руки» підтримувало 60% населення. Водночас абсолютна більшість опитаних зазначили, що лідер з «сильними руками» має діяти виключно в рамках закону (результати досліджень фонду «Демократичні ініціативи»). На думку соціологів, така позиція свідчить про те, що українці мріють не про авторитаризм, а про патерналізм – коли держава реально турбується про громадянина, захищає його та гарантує його права.

 Попри всі розчарування, 61% українців знову проголосував би за незалежність України, коли б референдум відбувся у 2013 році (за даними УНІАН, станом на серпень 2013р.). Це майже у 1,5 рази більше, ніж було таких охочих у 2011-му (48%).

 Крім того, в країні побільшало патріотів. Соціологічна група «Рейтинг» у серпні 2013 року провела опитування, за результатами якого з’ясувалося, що 13% українців визначили себе як не патріотів, а 81% опитаних українців вважають себе патріотами.

Слава Україні.

Результати Всеукраїнського референдуму 1991 року

«Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?», запитали українців.
Україна:

90,32% (28 804 071 особа) громадян України відповіли «так»;
7,58% (2 417 554 особи) відповіли «ні»

У голосуванні брали участь 31 891 742 особи (84,18% населення України).

Полтавська область:

94,93% (1 145 639 осіб) мешканців Полтавщини відповіли «так»;
3,67% (44 308 осіб) мешканців Полтавщини відповіли «ні»

У голосуванні брали участь 1 206 801 особа (91,87% населення області) 

За матеріалами з фондів ЦДАВО України

Кременчуцький ТелеграфЪ від 22 серпня, №34