Життя «під німцями» і після визволення

Від бомб ховалися під ліжком

– Жили ми з мамою в гуртожитку механічного технікуму біля старого Будинку піонерів (його вже нині немає) на вулиці Пушкіна, зараз це вулиця 29 вересня – на честь визволення Кременчука. У 1941 році я якраз мав йти до школи – був випуск із дитсадка 1 травня. А незабаром німці вступили у Кременчук… Ми, діти, ще не всі розуміли . Чули слово «війна», але глибоко не замислювалися над ним... Пам’ятаю, як люди в місті метушилися. Щось кудись везли, закривали вікна-двері. Немов в одну мить Кременчук спорожнів. Багато людей евакуювалося – особливо ті, хто був пов’язаний з партією. Коли наступали німці, місто почали бомбити, й ми з мамою ховалися під ліжком. Чомусь я думав, що коли впаде бомба, вона заплутається у перині…

Німці вступили в Кременчук з Крюкова і йшли по вулиці Херсонській (зараз Карла Маркса), потім – по нинішній вулиці Леніна. Ми, діти, після затишшя почули музику – колона йшла під звуки маршу з хрестами, прапорами. Страху не було – спочатку ми навіть не зрозуміли, що це вороги. Пам’ятаю, я забіг у двір і кричу: «Мамо, мамо, наші прийшли». А вона мені: «Тихіше, це німці ». Тільки потім я дізнався, що співали вони фашистський гімн. І от, інша влада, інші порядки. Німці ходили про домівках. Де жили комуністи – малювали п’ятикутну зірку. Де жили євреї – писали «юде». Ми розуміли, що цим людям загрожує смерть…

З нашого будинку німці нас виселили в сусідній. І от одного разу, коли вони пішли на службу, я і мій друг «пройшлися» по їхніх валізах. Брали сигарети, галети, щось іще… Німці зрозуміли, хто це зробив. Один із них забіг до нас, наставив пістолет, почав щось кричати. Моя тьотя Нюра, яка тоді жила з нами, знала німецьку. Вона переклала мамі, що кричить німець – вони зрозуміли, що то ми обікрали валізи. Мама схопила мотузку і почала бити мене, семирічного, у присутності цього німця. В мене аж кров носом пішла, а німець – регоче. А я зрозумів, що так треба, щоб він мене не вбив…

Хоча німці й були в місті, але я ходив до школи, у 1 -й клас. Вона знаходилася на вулиці Крупської . Пам’ятаю, там співали пісні, вчили нас молитвам – «Отче наш» та іншим . Так я і вчився два роки під час окупації. Після занять допомагав мамі – вона працювала двірником. Платили їй окупаційними марками. Я ще бігав за хлібом – за 5 марок можна було купити буханець, вистоявши чергу. Мама була запасливою – насушила два мішечки сухарів, бо ніхто не знав, що буде далі. А взагалі в магазинах майже нічого не було. Промисловість не працювала, продовольства не вистачало. Влітку щось ми вирощували на городі – мама тримала в погребі якісь бурячки, так і перебивалися… Кілька курок жило у тому ж погребі, і на Великдень в нас було два яєчка. Ми ходили в Успенський собор їх святити. На прохання парафіян храм відкрили під час окупації, і там правили службу, доки німці не підірвали собор при відступі…

Ще одна біда під час війни – нічим було топити грубку. Пам’ятаю, німці в місті спеціально руйнували дерев’яні будинки на дрова.

Зима 1941-1942 років була дуже сніжною, і понад усе німці боялися повені. Нас зі школи ганяли чистити кювети на дорозі – щоб стікала вода. Потім класами ходили на набережну Дніпра: набивали мішки піском та складали метрів за 10 від дамби – тобто фактично будували другу греблю з мішків.

Визволення Кременчука

– Пам’ятаю, як німці почали відступати. Гужовим транспортом вивозили з міста курей, індичок, гусей. Гнали кіз, корів, коней прямо через Крюківський міст. У цей час у наш двір забрела корова – відбилася від худоби, яку забрали німці. Мама разом із сусідкою загнали її у сарай і вбили на м’ясо. Тушу поділили, засолили та сховали – прикопали в бочках у тому ж сараї.

Залишаючи місто, німці все підривали та палили. Коли злетів у повітря завод «Дормаш» – цегла летіла прямо в наш будинок, хоча він був у центрі. Місто палало. Літо 43-го було спекотним, і від сусідніх будинків загорялися інші. Так згорів і наш. Під руїнами Будинку піонерів я ховався разом з мамою в останню ніч, коли німці відступали.
Я завжди кажу, що вижив і під німецькими, і під радянськими бомбами. Бо коли фашистів почали гнати, місто бомбили наші літаки. Вони підвішували якісь ліхтарі (здається, на парашутах) – було видно вночі, ніби вдень. І при тому світлі скидали бомби на ті об’єкти, де засіли німці. Так, підпалили меблеву фабрику – пам’ятаю, як вона горіла. Потім бомбили Залізничний парк (нині «Міський сад») – там у фашистів був склад пально-мастильних матеріалів. Із центру, де ми жили, було видно, як ті бочки з пальним підлітали вверх і вибухали. Пожежа була страшна! Річпорт теж підпалили наші літаки. А нам, хлопцям, було цікаво дивитися, як від літака відділяється бомба і куди вона падає. Ми бігали містом, а ввечері мами нас сварили – боялися, що ми загинемо.

Якось радянські літаки почали бомбити місто вдень. Я забіг додому – а мати мене за руку, та в сарай, ми притиснулися до простінку. Вона промовляла: «Тут святе місце!» І ось бомба падає якраз на веранду будинку, де ми жили. Вибуховою хвилею винесло шибки, знесло і веранду і сарай. А ми в простінку залишилися живі. А шкура корови, яка лежала в сараї, залетіла від вибуху аж через квартал, туди ж летіли якісь дошки… Але м’ясо залишилося, бо було закопане в бочках. Воно нас рятувало у голодні 1943-1944 роки.
У перший же день, коли в місто зайшли наші солдати, вони запустили пекарню на вулиці Цюрупи (вона була там, де нині задній двір міліції). Принесли дрова, борошно, воду набирали бочкою з ріки, бо в місті води не було, комунікації були зруйновані. Ми, хлопці, допомагали солдатам. А ввечері їли білий свіжоспечений хліб (який же він був смачний!) та раділи, що фашистів у місті немає.

Голод 1947 року

– У 1943-1944 роках і вже після війни у зруйнованому місті стало жити ще гірше. Практично всі дерева до того часу спиляли на дрова, і ми ходили пішки по льоду на Зелений острів, щоб назбирати хоч якогось хмизу. Ні годинника в кімнатіні солі, ні сірників – нічого не було. А води ні світла в тому будиночку, де ми жили після війни, не було аж до 1958 року. Я малим ходив пішки аж у село Семенівку просити хоч якихось продуктів. Взуття теж не було – мама шила валянки з ганчірок. Жили у той час у великій скруті. Напали воші, клопи – треба митися, виварювати одяг, а мила не було! Та трохи подалі від Будинку офіцерів, на вулиці Квартальній, до війни був миловарний комбінат. Там, у підвалах, у чанах збереглося рідке мило. Ми, пацани, знайшли його та носили додому в баночках, пляшках. Так і користувалися, доки все не вичерпали. А потім різали лозу з верби – «котики», жінки палили її, збирали попіл та чистили ним зуби, мили голову, прали. Це і був наш «порошок».

Але найстрашніше пережили у 1947 році. На двох із мамою ми отримували 800 г хліба на день – 300 мої і 500 мамині. Хліб був не такий, як зараз, 800 грамів – це чверть буханця, важкий темний шматок з домішками. Колотили його з водою – ото й уся їжа. Ви не повірите, я ходив злизувати із землі крихти хліба біля пекарні. Ноги пухли, дійшло до того, що я вже ледь піднімався. Ми, діти? збиралися біля пекарні і просили в пекарів, дяді Вані і дяді Тимофія хоч маленький шматочок хліба. Дядя Ваня вийде – винесе якийсь напіврозім‘ятий шматок та поділить його. Кожному на два рази ковтнути. Ще стояв там ящик з кришкою – для відходів. У ньому ми шукали запечені скоринки, щоб віднести додому.
Щоб розтопити піч, я ходив до сусіда дяді Вані брати жарину з груби. Він жив у землянці, якось топив у себе, висікаючи вогонь кресалом. І вогник у нього був.

В 1949 році, у 14 років вступив до ремісничого училища і пішов працювати на завод «Дормаш», щоб якось прогодуватися. Завод був зруйнований. Ми, хлопці, діставали цеглу з руїн будинків: Держдуми, Будинку друку, міськради, кінотеатру «Колізей». Приносили на завод – з тієї цегли тоді відбудовували цехи, а нам платили за добуті будматеріали.

Війна забрала моє дитинство, мені довелося швидко подорослішати. Я вижив під бомбами, перехворів і на малярію, і на туберкульоз і зараз можу сказати одне: нехай будуть прокляті будь-які війни!

1 травня, 1941 рік. 7-річний Анатолій на фото в центрі

Кременчуцький Телеграф №39, від 26 вересня 2013