Поділ країни

Минулого тижня нардеп-регіонал Вадим Колесниченко заявив, що особисто звернеться до Президента і поставить питання про необхідність переходу до федеративної моделі управління Україною. У вівторок, 4 лютого, на сесії Верховної Ради керманич комуністів Петро Симоненко також заявив про необхідність федералізації України.

«ТелеграфЪ» на власному досвіді переконався, що не всі кременчужани чітко розуміють, чого вимагають ці політики, і що таке федералізація. Одна з наших постійних читачок (медпрацівник, нині пенсіонерка) схвильовано сказала: «Як це федералізація? Це війна чи що? Я так і знала! Поки оті, на Майдані, стоять і дратують владу, буде біда! Коли Донбас відділиться, а західняки повтікають у свої Карпати, ми з голоду попухнемо! Шахтарі нас годують, якщо вони відділяться, як ми житимемо?!». Саме час розбиратися, як ми житимемо.

Україна – унітарна держава

Україна – унітарна держава, при такому державному устрої частини країни (її регіони) не мають статусу самостійних державних утворень. В унітарній країні працює єдина для всіх Конституція, правова система та вищі органи державної влади.

Унітарний статус України закріплений ст. 2 розділу І Конституції. Ініціювати зміни даного розділу Конституції може Президент або 300 народних депутатів (не менше 2/3 складу ВРУ). Запропоновані зміни має прийняти така ж кількість нардепів (300 осіб). Остаточно затвердити їх мають на Всеукраїнському референдумі, який призначає Президент.

Федеративна держава

Федеративна держава – форма держаного устрою, при якому окремі частини держави (у нашому випадку – регіони країни) є певною мірою самостійними державними утвореннями, суб’єктами федерації. Вони мають свою конституцію, свої закони, свою систему законодавчих, виконавчих та судових органів. Поряд з цим у федеративній країні існує спільна конституція, органи влади та загальне законодавство.

Позитивні світові приклади

Федералізація – це об’єднання незалежних суб’єктів (регіонів, штатів, земель) у федерацію. Позитивні приклади федералізації – Німеччина, США, Канада. Кожна з цих країн утворювалась шляхом об’єднання окремих частин (штатів або земель) у спільну федеративну країну. Тобто, у потужних країнах процес федералізації йшов від частин до спільного цілого. В Україні ж федералізація в силу наявних обставин відбуватиметься навпаки – як поділ цілого на частини, бо ми вже маємо цілісну унітарну країну. Тому для нас федералізація – це процес перетворення цілісної унітарної держави на федеративну. Для цього потрібно міняти Конституцію та проводити законодавчі реформи. Внаслідок федералізації в Україні має виникнути певна кількість регіональних автономій. Скільки і яких – невідомо. Бо ініціатори федералізації – регіонал Колесниченко та комуніст Симоненко – конкретного плану зміни державного устрою не пропонують. Наразі до складу України входять 24 області, два міста республіканського значення – Київ та Севастополь, а також Автономна республіка Крим. Політики не вказують, хто стане суб’єктом федерації – кожна область чи їх (області) поділять за поширеним в України принципом «західні»-«східні» – «південні»- «північні»–«центральні».

Тема федералізації сучасної незалежної України виникла не сьогодні. У 2004-му, після перемоги Помаранчевої революції, з ідеєю федералізації та виокремлення виступав покійний нині пан Кушнарьов. Комуністи теж не вперше згадують про федералізацію, як і регіонал Колесниченко. Заклики до федералізації, як правило, лунають у складні для країни часи – у 2004-му була Помаранчева революція, наразі стоїть Майдан, крім того, Україну трясе найсильніша за часи незалежності політична криза. І це перша політична криза, яка супроводжується кровопролиттям, тортурами та зникненням громадян.

У таких неоднозначних умовах регіонал Колесниченко раптом починає стверджувати, що саме федералізація «обеспечит единство, соборность Украины, прекратит сепаратистские настроения». Водночас не лише науковці, а вже й помірковані політики (Володимир Литвин) вказують на небезпеку федералізації. Бо процес федералізації в умовах політичної кризи може привести до розколу країни та знищення її суверенності. Історично Україна не є однорідною державою. Як мінімум, у західних та східних регіонах та у Криму існують серйозні культурні, мовні, релігійні відмінності. На жаль, українські політики використовують ці відмінності не завжди коректно. За останні два роки ми стали свідками роздмухування політиками таких питань, як статус російської мови, протиставлення Радянської Армії та з’єднань ОУН/УПА, істерики щодо статусу Степана Бандери, тема «дружби» з Росією та з Америкою, НАТО, тощо. Як правило, такі інформаційні війни жвавішають під час виборчих кампаній та у скрутні для країни часи. За дивним збігом обставин, активістами згаданих інформаційних війн виступають регіонал Колесниченко та комуніст Симоненко. Взагалі, у цих фігурантів чимало спільного навіть у біографії. Давайте порівняємо:

Аналізуй це!

Вадим Колесниченко,

Партія регіонів
Юність:
1982 р. – 1-й секретар Володимиро-Волинського міськкому ЛКСМУ (комсомол);
1985-1989 рр. – служба в органах МВС УРСР;
1989-1991 рр. – інструктор, згодом голова контрольної комісії Ялтинського міськкому компартії (КПРС).
Зрілість:
Народний депутат, Партія регіонів, балотувався від 225-округу (Севастополь).
Голова Всеукраїнської координаційної ради організації російських співвітчизників. У 2008-му отримав від президента Російської Федерації Орден Дружби, а у 2013-му – медаль Пушкіна.

Петро Симоненко, КПУ

Юність:
1982-1988 рр. – секретар Центрального Комітету ЛКСМУ (комсомол);
1988 р. – секретар Маріупольського міського комітету компартії (КПРС);
1989 р. – секретар з ідеологічної роботи, згодом – 2 секретар Донецького обкому компартії (КПРС).

Зрілість:
Лідер компартії України. Послідовно виступає за тісну співпрацю з Російською Федерацією, активний прихильник вступу до Митного союзу. Противник вступу до Євросоюзу, НАТО, тощо.

Як бачимо, буремна юність обох фігурантів минула в лавах комсомолу та компартії СРСР, наразі обидва активно виступають за щільну співпрацю з Російською Федерацією та Митним союзом.  Самі по собі проросійські настрої згаданих політиків не можуть вважатися свідченням так званого «російського сліду». Водночас, недоречно було б не брати їх до уваги та вважати лише випадковим збігом обставин. На нашу думку, усі ці деталі важливо усвідомлювати, щоби зрозуміти, з якою метою фігуранти наполягають на федералізації України саме зараз. Бо федералізація – як будь-яка форма державного устрою – сама по собі не має політичного окрасу. Це просто форма. Вирішальним є те, хто її застосовує.

Некоректне посилання на Грушевського

Нардеп Колесниченко, пропагуючи федералізацію України, посилається на те, що такі шановані українські лідери як Михайло Грушевський (1866-1934 рр.) та Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.) також були прихильниками федералізації. На Драгоманова та Грушевського посилається і лідер комуністів Симоненко.
Водночас обидва політики не уточнюють, що згадані  діячі жили в часи, коли не існувало незалежної суверенної України. Вона була частиною («окраїною») Російської імперії. Виступаючи за федералізацію, громадські діячі вимагали для України статусу суб’єкта федерації в імперській Росії – тобто більшої автономності та незалежності. Наразі суверенна держава Україна існує. Тож посилатися на українців, які діяли в умовах Російської імперії, як мінімум, некоректно.

Реаліті-шоу

Добкін і Кернес – федерали

Щоби трохи пожвавити теоретичну дискусію про федералізацію, пропонуємо уявити, як це виглядатиме в українських реаліях. Уявимо, що статус суб’єкта федерації отримали землі Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини. Це регіони, де громадяни відкрито їздять підтримувати Євромайдан, а мер Львова офіційно надав пораненим євромайданівцям прихисток у міських лікарнях. З іншого боку, статус суб’єкта федерації отримує, наприклад, Харківщина, де «рулять» Міша Добкін і Геша Кернес. Губернатор Добкін задля підтримки «Беркуту» приходить на засідання ОДА у майці з написом «Беркут», а мер Кернес обіцяє повиривати ноги будь-якому «свободівцю», який наблизиться до харківського пам’ятника Леніну. І ці, такі різні, суб’єкти федерації набувають право мати свою федеральну конституцію, свої закони та органи влади. Яка об’єднуюча складова надалі утримає цих суб’єктів  в загальному колі та вмотивує шукати компроміси і співпрацювати? Який президент чи канцлер це зможе? Якщо ж об’єднуюча складова не спрацює, що далі? Розподіл суверенної України на удільні князівства? На федеральні землі Добкіних чи Садових (мер Львова, ред.)?

Прагматики пропонують альтернативу федералізації – проведення в Україні адміністративної реформи, внаслідок якої місцеві громади та органи самоврядування отримали б більше реальних свобод та автономності. Власне, Президент та провладна партія кілька років обіцяють проведення такої реформи. Втім, обіцянка досі не реалізована. Тож кременчуцькі бюджетники і цієї зими відчули, що значить залежати від державного казначейства, яке затримувало навіть місцеві кошти.

Хто кого годує

Україну годують Полтавщина, Харківщина та Дніпропетровщина

Федералізація країни передбачає, що окремі суб’єкти федерації житимуть, у першу чергу, на власні кошти, а не на дотації з держбюджету. Виникає питання: які регіони України спроможні себе забезпечити? З цього приводу представники провладної партії – регіонали – неодноразово стверджували, що головні годівники країни – Донеччина, Донбас. Ганна Герман (ПР) у програмі «Свобода слова», наприклад, зазначила, що на Майдані стоять люди із західних областей, які не мають роботи, а донецькі шахтарі не виходять на мітинги, бо вони працюють. І годують Україну.

Водночас показники за перше півріччя 2013 року доводять прямо протилежне («Зона проїдання», «Инвестгазета», 20.01.2014). За бюджетними показниками виходить, що Україну найліпше годують три області – Полтавська, Харківська та Дніпропетровська. Полтавська область, наприклад, перерахувала до держбюджету 9,60 млрд грн, а отримала від держави лише 4,12 млрд. Тож 5, 48 млрд ми поклали у спільну державну скарбничку.

Також годівниками спрацювали Сумська, Черкаська та Львівська області. А Донецька та Луганська – навпаки, віддали держбюджету набагато менше, ніж отримали (дивись таблицю). Наприклад, Донеччина перерахувала до держбюджету 3,85 млрд грн, а отримала з держбюджету – 13,09 млрд. Тобто, на 9,25 млрд. її підгодували. Вугільна промисловість в Україні збиткова. Тому уряд щороку дотує шахтарські регіони – у середньому на 12-14 млрд грн. Кошти йдуть на компенсацію різниці між собівартістю вугілля та його ціною при реалізації.

Півострів Крим теж продемонстрував неблискучі показники – до держбюджету перерахували 1,94 млрд грн, а отримали звідти – 5,72 млрд. Отже, Крим підгодували на 3,78 млрд.

Таким чином, сухі цифри держбюжету свідчать, що дотацій потребують не лише кілька традиційно депресивних західних областей, а й роботящий Донбас та сонячний Крим. Україна – унітарна країна, державний устрій якої передбачає перерозподіл ресурсів між регіонами – від ефективних до депресивних та дотаційних. Коли замість унії виникнуть федерації, хто кого підгодовуватиме? І що насправді їстиме Крим та Донбас? Тож саме час кожному самостійно відповісти на запитання: кому вигідні заклики до федералізації країни? І наскільки відповідальні ті, хто їх виголошує сьогодні.

Хроніки Майдану

Кременчуцький нардеп Шаповалов проголосував за закон «про заручників»

Нардеп Шаповалов проголосував за законопроект про амністію учасників масових акцій протесту, запропонований регіоналом Мирошниченком (№4021-3).
Пан Мирошниченко – представник Президента у Верховній Раді України. Нагадаємо, саме за його законопроект проголосувала парламентська більшість (регіонали та комуністи). Опозиціонери законопроект не підтримали. Більше того, публічно назвали його «законом про заручників». Згодом активісти Майдану почали називати цей законодавчий документ «законом про обмін людей на будівлі».

Статті: 1,2,3,4 цього закону передбачають звільнення учасників масових акцій протесту від кримінальної відповідальності, від покарання у вигляді позбавлення чи обмеження волі, від відбування адміністративного арешту.

Та законом передбачено, що усі ці форми звільнення стануть чинними лише після того, як на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України опублікують повідомлення Генпрокурора про те, що учасники масових акцій протесту звільнили в Києві та у регіонах будівлі державних та місцевих органів влади; розблокували транспортні комунікації на вулиці Грушевського (Київ); розблокували у Києві та в регіонах інші вулиці, площі, провулки, бульвари – крім тих, на яких відбуваються масові мирні акції (ст.9).

Ст.10 закону передбачає, що Генпрокурор друкує своє повідомлення лише у випадку, якщо протестувальники звільнили та розблокували вищезазначені об’єкти не пізніше, ніж через 15 днів з дня, наступного за днем набуття чинності цим законом. Тут є певна процедурна хитрість – ба закон набуває чинності з дня, наступного за днем його опублікування, але вводиться в дію лише з дня, наступного за днем публікації на сайті Генпрокуратури повідомлення про звільнення приміщень та вулиць. Тобто, поки будівлі не звільнять, і людей не звільнятимуть.

І, нарешті, ст.11 передбачає: якщо у зазначений законом термін на сайті Генпрокуратури не з’явиться повідомлення про виконання умов мітингувальниками, закон втратить чинність. Тобто, учасників акцій не амністують.

Кременчуцькі заручники

Чотири лідери кременчуцького «Майдану» – Пилипенко, Харченко, Чадюк та Полюхович – стали першими кременчуцькими заручниками. Заручниками закону, за який проголосував нардеп Шаповалов. Вони затримані правоохоронцями за дії, вчинені в ході протестних акцій – спроба захоплення будівлі міської ради (ст. 341 ККУ). На прикладі цих людей маємо зрозуміти, які базові норми права порушує прийнятий закон.

І у світовій, і в українській практиці судочинства громадянин несе відповідальність виключно за власні дії – а не за дії дяді, тьоті та малознайомих осіб. І норма покарання йому визначається за вчинені особисто ним дії. У випадку ж з кременчуцькими активістами Майдану їх або звільнять, або не звільнять від покарання у залежності від дій третіх осіб – тих людей, які мають залишити вулицю Грушевського та адміністративні будівлі.

Чотири кременчужанина жодним чином не можуть вплинути на рішення тих, хто стоїть на Грушевського чи зайняв адміністративні будівлі у Києві чи в західних регіонах. Особи, чия подальша доля залежить не від їхніх власних дій, а від дій третіх осіб, мають статус заручників. Таким чином, чотири кременчужанина стали заручниками. Хіба це – не обмеження їхніх базових свобод? То чи можна вважати прийнятий закон демократичним?

Кременчугский ТелеграфЪ от 6 февраля 2014 года, №6