У зоні військових дій

Солдат з Кременчука охороняє блок-пост на Донеччині. Хлопець просить не називати його ім’я, побоюючись, що на нього полюватимуть вороги. Тих, хто воює проти наших військових на Донеччині, він воліє називати просто ВОНИ.

«Юру застрелив снайпер»

– Розкажіть, як ви служите, як екіпірована армія?

– Мене мобілізували, нас трохи підготували та направили у Донецьку область, на блок-пости. Видали лише патрони та зброю. Ніякої екіпіровки немає – тільки каска, як казанок, ніби ще з 40-60-х років минулого сторіччя, ще з червоною зіркою з радянських часів. Форму видали. Я її один раз виправ – вона сіла, тепер штани довжиною, як бриджі. Бронежилетів немає. Дали «розгрузку» (розвантажувальний жилет – ред.) – теж стара, мабуть, ще Чапаєв її носив. Дали нам 30-місний намет, спить у ньому 35 чоловік. Так на блок-посту й живемо.

Перевіряємо машини – щоб у них не перевозили зброю. Ми на перехресті, тобто контролюємо чотири напрямки. За інструкцією, на кожному напрямку один боєць має перевіряти машину, два – його прикривати, крім цього – машина БМП (водій та оператор-навідник). Але людей у нас обмаль.

Ще в нас був танк. «Моя ластівка» – так казав на нього Юра, водій-танкіст. Учора (26 травня – ред.) ми його поховали. Сьогодні ховають ще одного нашого хлопця, з Павлограда. Я, на жаль, не зміг туди поїхати.

– Як загинули хлопці?

– Юру застрелив снайпер 23 травня. Ми з ним до 12.00 стояли на посту, потім нас змінили – і ми пішли відпочивати у намет. У ніч треба було знову заступати. Обстріл розпочався о 15 годині 15 хвилин. По нас стріляли два снайпери, автоматники і з гранатомету. Тепер весь намет, як решето…

Юрій Сітяєв, загиблий водій-танкіст

Юра зробив лише один крок з намету, і в нього поцілили. Іншого хлопця, Андрія з Павлограду, теж снайпер прибрав пострілом у голову. Йому був лише 21 рік. Він зробив дівчині пропозицію, хотів одружитися, і тут ці с… (На очах Андрія з’являються скупі чоловічі сльози).

Працювали професіонали. Те, що кажуть, мовляв, там алкоголіки, наркомани – брехня. ВОНИ хотіли захопити нашу техніку. Так і сказали, що самі ми їм не потрібні.

– Як – сказали? Нападники вели з вами перемовини?

– ВОНИ захопили один наш блок-пост (на одному напрямку). Зупинилася машина ДАІ – з боку Добропілля. З того боку ми нападу не чекали. Там місцеві мешканці – нормальні люди, вони всі за нас. Ми спочатку подумали, що це свої, бо машина Державтоінспекції теж має бути на нашому посту. Але з машини ДАІ кинули дві гранати. (Потім ми дізналися, що цю машину ВОНИ захопили у Добропіллі разом з інкасаторською машиною та «Газеллю».) Двох наших хлопців зв’язали, забрали в них автомати. Один відстрілювався добре – одразу двох їхніх прибрав. Потім у нього автомат забрали і сказали всім трьом хлопцям, що вони їм не потрібні – потрібна техніка, командири танків, БМП, наводчики-оператори, і снайпера нашого вимагали. Ми не здалися й розпочали бій.

– У вас є наказ стріляти на ураження?

– Так, є, якщо нападають на нас. Нам комбат сказав, що це – бойове завдання.

– Що відчували у бою?

– Що я міг відчувати, коли наді мною кулі свистять? Коли друг загинув, з яким у одному наметі спали? Це важко, дуже важко…

Ми ледь відпросилися на похорони товаришів та додому, щоб хоч трохи морально відпочити. Нас не хотіли відпускати, бо замінити ніким. Той Юра-танкіст, якого ми поховали, з Кобеляків. Йому було 37 років. Він доброволець, коли все це почалося у країні – сам пішов до військ­омату... І тепер його немає. А з Кобеляк, звідки він родом, кожного тижня привозять допомогу. Вони раніше зв’язувалися з цим Юрою – і він казав, яка допомога потрібна блок-постам.

Добре було б, якби і з Кременчука нам туди передали хоч пару штук «розгрузок», бо їх немає.

«Люди з Краматорська сім’ями виїжджають»

– А місцеве населення допомагає?

– Нам селяни привозять їжу. Напевне, якби не вони, кору з дерев довелося б їсти.

– Хіба централізованого харчування немає?

– Є харчування. Привезли нам на тиждень сухпай. Тушонка прострочена. На день – банка цієї тушонки, баночка кільки, баночка сардин, три пакетики чаю, цукор і сухарі. Їх, напевне, самі у якійсь частині сушили – той хліб, що не доїли солдати. Ці сухарі такі тверді, що їх не розгризеш. Тому вся надія на те, що селяни привезуть. Води у бутилях привезли – добре! Бо ця вода у Донецькій області, яку нам привозять, щоб ми їжу готували, така гірка, що її пити неможливо. Привозять місцеві каструлями і перше, і друге, і компот. Вони сподіваються, що ми їх зможемо захистити. Питають: коли ви вже прийдете та все зачистите? Але ж ми не можемо цього зробити.

– Які взагалі настрої там у мешканців?

– Люди з Краматорська сім’ями виїжджають: з дітьми, з матрацами, з подушками їдуть через блок-пости і скаржаться, питають: коли ж усе це закінчиться?

«Вони – найманці, так і сказали про себе»

– Ви весь час говорите ВОНИ, як ви між собою називаєте тих, хто воює з протилежного боку?

– Та ніяк не називаємо… Взагалі не хочеться їх називати.

– А самі вони як себе називають?

– Вони – найманці, так і сказали про себе нашим хлопцям, яких захопили на блок-посту. Кажуть: «Хлопцы, против кого вы воюете?» Самі – дорослі статні мужики, років по 37-40, добре поголені, на вигляд – військові.

– На вашу думку, чи можна вести перемовини з протилежною стороною, про щось домовлятися – хоча б з кимось із них?

– ВОНИ приїздили тричі на наш блок-пост. З машини виходять двоє – без зброї, у цивільному. Кажуть нам: «Пацани, здавайтеся, переходьте на наш бік. Ми вам тут і роботу організуємо, і сім’ї перевеземо, і гроші заплатимо». Тричі ми відмовлялися. А потім вони й вирішили захопити нашу техніку. Так, ВОНИ намагалися з нами домовитися. Але ми – не ті люди, щоб так домовлятися. Коли ВОНИ на нас напали, не очікували, що ми будемо відбиватися, думали, що здамося. Але ми відбили напад і зброю їм не віддали.

«Селяни в нас вірять!»

– Як налаштовані військові? Ви самі готові йти до кінця?

– Селяни в нас вірять! Носять нам їжу. Я просто зобов’язаний їм допомогти і захистити! Бо вони допомагають нам – у той час, коли держава не забезпечує армію.

– Але якщо проти вас воюють найманці, напевне, їм теж хтось із населення допомагає?

– Усе можливо. Але місцеві самі не знають, хто в них сусід. Один фермер мені каже: «Якщо ВОНИ приїдуть, зайдуть до сусіди, почнуть розпитувати, хто допомагає армії. Ти думаєш, він мене не здасть? Здасть, він алкоголік!» Одного фермера, який возив їжу на блок-пост, що стоїть недалеко від нас, тупо розстріляли на очах усієї родини. Жінку через два села, яка возила їжу велосипедом, зґвалтувало шість чоловіків. (Це все місцеві нам розповідали.) То як з такими можна домовлятися?

– Скільки бійців з вашого блок-посту загалом постраждало під час вашої служби?

– Двоє загинуло і двоє з важкими пораненнями: одному влучило в шию, і куля вийшла через голову. І легкі осколкові поранення у двох.

ПИТАННЯ ДО ПОСАДОВЦІВ
«Де ці гроші, які перераховують люди на армію?»

– Хотів би запитати: де ці гроші, які перераховують люди на армію?

Ми питаємо: де бронежилети?

А нам кажуть: тендер проводять.

То що, нам стати й кричати на дорозі: «Не стріляйте в нас, бо ще тендер на бронежилети йде!»?

Ми самі скинулися грошима та купили на наш намет і блок-пост розетки та дизель-генератор – щоб хоча б мобільний можна було зарядити та зв’язок був. А волонтери нам підвезли дві рації.

Ще що мене вразило: у нас був хлопець, теж мобілізований. У нього дружина – інвалід третьої групи, дитині зробили операцію на серці. Потрібна ще одна операція. Він написав купу рапортів – просив його звільнити. А ці рапорти десь губляться! У підсумку – він зараз у госпіталі. У нього два поранення, одне – у живіт. Хто тепер витягне його родину? З грошима в людей проблеми. А в них – кредити, платити чимось треба.

Нам, мобілізованим, обіцяли зарплату 1200 грн перший місяць, потім від 2,5 тисяч. Але перший місяць дали 600 гривень.

Ще одне – ми стоїмо на блок-посту. Я не бачив документів, що ми виконуємо бойове завдання. Ми просто на навчаннях. Подивилися документи Юри, який загинув – там нічого немає про бойове завдання. І я не впевнений, що родина отримає компенсацію. Навіть домовина, у якій ми його привезли – з якихось гнилих дощок, оббита цинком зсередини. Вже тут його перекладали у нормальну труну, яку родичі купили.
Я хотів би сказати командуванню та керівництву держави, щоб вони швидше ворушилися, екіпірували нас та вирішували проблеми наших сімей.