Розповідь українського полковника-афганця, який воює в АТО

15-го лютого кременчуцькі афганці – ветерани війни в Афганістані – зберуться відзначати День виведення радянських військ з Афганістану. Цього року «ТелеграфЪ» знайшов кадрового українського офіцера, який воював в Афганістані, а наразі воює в зоні АТО. Нам хотілося, щоб він порівняв радянську армію часів війни в Афганістані та українську армію часів гібридної війни на території України.

Таке бажання виникло не на рівному місці. Вже третій рік триває війна в Україні, ми вже переконалися, що нарешті маємо армію. Та у чималої кількості громадян (найчастіше похилого віку) все ще залишається комплекс меншовартості і перед Радянським Союзом, і перед Російською Федерацією. Іноді доводиться чути: «Куди нам, там імперія, там армія ого-го яка!». Але ж і наша армія нівроку. Яка вона у порівнянні з брежнєвською, ми й розпитали кадрового військового.

*Полковник Х., кременчужанин, учасник війни в Афганістані, наразі воює в зоні АТО (особові дані та фотографія з певних причин не друкуються)

– Пане полковнику, в який період ви перебували в Афганістані, у якому званні, яке училище закінчували?

– Закінчив Ленінградське артилерійське училище, в Афганістані служив у 1985-1987-му, командир взводу керування реактивної батареї.

– Це артилерійська розвідка?

– Десь так.

– Де служили?

– Кабул, Паншер, Джилалабад.

– З яких причин пішли воювати в зону АТО?

– З тих самих, з яких свого часу, при розвалі Союзу, написав рапорт і достроково відбув до Західної групи військ, в Україну. Батьківщина – ось і все. Я планував піти в АТО з третьою хвилею мобілізації, а вийшло лише з 4-ю. Треба було йти, бо дуже мало залишилось спеціалістів-артилеристів, а я маю досить серйозний досвід.

– Назвіть найсуттєвішу різницю між афганською війною та війною в Україні.

– Це війна на нашій території. Мабуть, це й вітчизняна, і громадянська війна водночас. Тут є і окупанти, і ситуація, коли «брат на брата пішов». Ми ж там бачимо, що чимало громадян нормально сприймають російських військових на нашій території. Щоб таку кількість крові забути та пробачити, знадобиться життя кількох поколінь.

– Коли Радянський Союз вів війну в Афганістані, рядовим пояснювали, що вони виконують святий інтернаціональний обов’язок. А ви що думали про ту війну?

– Я сам на політзаняттях бійцям казав, що ми захищаємо південні рубежі Батьківщини. І сам до певного моменту свято вірив, що ми виконуємо інтернаціональний обов’язок.

– Сьогодні українські бійці розуміють, що за війна триває, хто її веде, хто агресор?

– У мене специфічний підрозділ, тому там служить багато людей з вищою освітою. Вони дуже непогано розуміються на ситуації.

– А мотивація? Який настрій у військах?

– Мабуть, мені пощастило, спілкуюся з нормальними підрозділами, найбільше маємо справу з контрактниками та добровольцями, які прийшли з «Айдару» тощо. Це дуже мотивовані люди, вони почали ще з Майдану, потім займалися волонтерством, пішли у добровольчі батальйони, а вже звідти до ЗСУ (Збройні Сили України, ред.). Призовників, навпаки, доводиться тримати на «жорсткому ошийнику», бо залиш їх без нагляду, забіжать невідомо куди.

– У військах обговорюють, чому ми не наступаємо?

– Звісно, обговорюють. Багато хто нервує через те, що нас обстрілюють, а нам стріляти забороняють. Прикро. У мене, в принципі, всі коректувальники або були поранені, або контужені, ні для кого це просто так не минулося...

– У військах обговорюють, кому вигідно, що ми не атакуємо і не перемагаємо?

– Насправді ми прийшли перемагати і звільняти територію нашої країни. Я кажу про четверту хвилю мобілізації. Та вийшло так, що команди «Вперед!» нам не дають. Можливо, ми чогось не знаємо, можливо, уряду видніше. Скажу так: потенціалу у військах достатньо, і настрій такий, щоб піти до кінця – звісно, переможного. Хоча кожен розуміє, що крові у такому випадку буде багато.

– Чому під час бойових операцій сухопутні війська не підтримують авіацією?

– Бо у нас її немає.

– А бойові вертольоти?

– Бачив один, який забирає поранених.

– Порівняйте солдатський пайок часів афганської війни і сьогоднішній український?

– Як вам сказати... В Афганістані волонтерів не було, а зараз вони дуже допомагають, дуже багато привозять. В принципі, скажу, що забезпечення цілком пристойне. Звісно, на якомусь етапі тушкованка набридає, та це вже деталі. Зараз, якщо порівнювати з Дебальцевим, досить непогано.

– А що було у Дебальцевому?

– Там бійці готували їжу переважно з того, що привозили волонтери. Ми питали, чи доправляють їм готову гарячу їжу, але там були складнощі...

– Розповіді про кашу з опаришами – це реальність чи вигадка?

– Я такого не їв і від знайомих військовослужбовців такого не чув. Взагалі ж, добровольці, наприклад з «Айдару», які зараз перейшли до ЗСУ, кажуть, що їх годували навіть краще, ніж зараз в армії.

– Ну що, давайте відповідь на головне запитання: як справи в ЗСУ з медичним забезпеченням? Під час війни в Афганістані бійці за промедол не платили, і поранені у центральному клінічному шпиталі в Кабулі за лікування не платили, і в шпиталі Бурденка їх лікували за кошти Міноборони. А як зараз?

– Дійсно, в Афганістані ніхто не платив, це я можу точно сказати. У мене єдиний був прапорщик, йому під час вибуху ногу відбило, та він категорично відмовився від ампутації. Був би  солдатом, не питали б, вкололи б снодійне і відчикрижили ногу, але він був прапорщиком і свідомості не втрачав. Уперся – не дам різати, молодий був хлопець, сподівався, що та нога якось приживеться. Так йому довелось певну суму викласти за те, що в Бурденко йому кололи якийсь суперпрепарат, щоб не було гангрени. Інших історій про гроші не чув.

– А у нас в зоні АТО як із цим?

– Сумно. Дуже сумно. Довідок, що це поранення, практично не видають, пишуть «необережне поводження зі зброєю». У мене снайпера вбили, написали «необережно поводився зі зброєю». Хоча 12,7-мм, ДШК (кулемет Дягтєрєв-Шпагін крупнокаліберний, ред.), як він міг собі в голову влучити?

– Чекайте, але ж ДШК був у противника, то хто «необережно поводився зі зброєю» – ваш снайпер чи противник? Це така форма знущання чи медики так пишуть, щоб потім уряд не платив пенсію за поранення та інвалідність?

– Ну ви самі все розумієте.

– А медичні препарати? Хто ними забезпечує бійців?

– Скажу так: волонтери дуже допомагають з медпрепаратами, особливо у Києві, в центральному шпиталі. Там взагалі дуже добре з медпрепаратами, нам навіть лікарі казали: чого ви пхаєтесь до волонтерів, у нас все є. Та все одно там такий порядок: за кожним пораненим закріплюють окремого волонтера, він вирішує всі питання. В Києві працює волонтерська сотня, туди приходиш зі своїм рецептом, вони тобі всі препарати знаходять. І у Дніпрі (Дніпропетровськ, ред.), у лікарні Мєчнікова, досить непогане забезпечення. Щодо інших регіонів, справи кепські. Просто намагаються закрити очі і нічого не робити. Хоча це не стосується нашого кременчуцького шпиталю – Микола Миколайович (М.М. Литвиненко, начальник шпиталю, ред.) або дуже скрупульозний, або дуже відповідальний, він намагається надати будь-яку, практично всебічну допомогу. Я на собі відчув, лежав там. В інших місцях із цим якось проблематично.

– Брежнєвську армію часів війни в Афганістані вважали досить серйозною і добре оснащеною. Про «Чорну акулу» (вертоліт Ка-50, ред.) прямо легенди розповідали. На якому рівні наразі знаходиться українська армія?

– Мабуть я впевнено можу сказати, що українська армія вийшла на рівень радянської армії початку 90-х. Не забувайте, що потім були 20 років, витрачених на те, щоб списати техніку, розформувати військові частини, скоротити офіцерів, усі ці роки в українській армії відбувалися суцільні скорочення. Наразі вона в основному стала конкурентоспроможною. Звісно, ми не маємо бойового досвіду росіян, вони ж весь час воюють, та наші бійці навчилися давати відсіч.

– Чого найбільше не вистачає українським військам? Озброєння? Мотивації? Досвіду ведення гібридної війни на власній території?

– Як би вам правильно сказати... Справа в тому, що в Україні насправді дуже багато озброєння. Інша справа, що воно 25 років зберігалося на відкритих майданчиках, а такі умови зберігання будь-яку річ зроблять непридатною для використання. Можу сказати, що техніка у моєму підрозділі 90-х років випуску, вона перебувала на відповідальному зберіганні. Після цього її за 40 діб реанімували на наших заводах. Результат – маємо найліпшу батарею в зоні. Скажу більше – дякуючи волонтерам, чималу кількість озброєння радянських часів вдосконалили та модернізували, це дає можливість вести вогонь з більшої дистанції. Тож техніка є. І мотивація є.

ТелеграфЪ» висловлює подяку Кременчуцькому об’єднаному військовому комісаріату за допомогу у підготовці матеріалу.