"Нас у сім'ї четверо братів, і всі пройшли війну…"

Боєць 26-ї окремої артилерійської бригади Іван Афонін з Миколаївської області. До Кременчука заїхав подякувати місцевим волонтерам, які підтримували його частину на передовій.

- Допомога від волонтерів дуже підтримувала. Це шматочок дому, який вони нам привозили. До війни й сам займався волонтерством, - розповів Телеграфу Іван з позивним «Фартовий». – Наймолодший брат став прикладом до наслідування. Нас у сім'ї четверо братів, і всі пройшли війну. Юрій служив у 42-му батальйоні територіальної оборони, Михайло в танковій бригаді, а Вова також як і я у 26-й бригаді.

Іван потрапив на Донбас з 4-ю хвилею мобілізації.

- Бійці 4-ї хвилі мобілізації вдячні першим, які пішли захищати країну. Вони нам дорожчі, ніж державі. Завдяки їм ми маємо те, що сьогодні маємо. Ми навіть здали ті позиції, які вони відвоювали, - згадує боєць. – У боях кожен вистріл артилерії протягував нас вперед. А потім говорять відступати назад. Мар'янку тоді «віджали», відкинули їх на 10 км. Нам прийшлося сепаратистів з бетонних укріплень виганяти. 4 години тривав важкий бій. А потім нам сказали відступити назад і здати Мар'янку. Там стояла українська армія, мобілізована з добровольців. Люди стояли та плакали. За що ми воюємо?

Боєць не охоче згадував перебування у полоні. За його словами, більше фізичних та моральних знущань було від кадировців. Був випадок, що саме російські офіцери зберегли йому життя і відправили на цей бік фронту.

Після військових буднів Іван проходив реабілітацію у Бердичеві (Житомирської обл.). Після операції боєць вийшов прогулятися містом, щоб «розходжувати» ногу та оглянути місто.

- Я тоді був у формі, ще й шапку з тризубом купив. Прогулююсь містом, а назустріч йде молодь 13-15 осіб. Стали біля стінки, схилили голови й промовили: «Спасибі, що ви такі є». Я не придав цьому значення. Через деякий час обганяють мене двоє нацгвардійців та хлопці з дівчатами. Теж зупинилися і подякували. Наступного дня вже не наважився вийти на вулицю. Я ж не ікона, щоб переді мною голови схиляли, - згадує Іван. - Мені хлопці розповідали, що коли у кав’ярні після замовленої кави попросили рахунок, їх не розрахували. У закладі вирішили пригостити бійців своїм коштом. Хлопці вирішили в цей заклад більше не ходити. Ми можемо за себе заплатити, адже це зарплата людей, у яких також є діти. Я розумію вашу щиру доброту, але у нас на Миколаївщині не так.