Кременчуцькі медики: «На окуповану територію за пораненими заїхали на машині з написом «Путін пішов на х**»

Олександр Оловаренко та Артур Мазілкін - медики 8-ї окремої санітарно-автомобільної роти, яку сформували у серпні 2014 року з мешканців Полтавщини. Загалом з Кременчука та Горішніх Плавнів хлопців було восьмеро: Артур Мазілкін, Анатолій Власов, Олександр Оловаренко, Антон Ляхов, Микола Кучеренко, Артем Скирда, Володимир Страшко та Олександр Тунік.

У Полтаві навіть місяця на навчаннях не пробули, як їх відправили в Іловайський котел.

Напис «Путін пішов на х**» просвічувалась навіть через простирадло

	Олександр: Ми заходили в окупований Іловайськ. Нам навіть не сказали, куди ми їдемо. Ми задавали питання, куди направляють, але нас вишикували у шеренгу та сказали, що виїзд небезпечний. З Кременчука поїхали усі.
	Артур: Нам почали роздавати палиці та простирадла. Спати лягати чи що? На узбіччі в полі стояли наші 25 екіпажей та вантажівки. Тут ми знову перепитали начмеда з позивним «Мама» куди їдемо. Нам відповіли, що на контрольовану територію. Ми запитали ким, але на питання не відповіли, посміялися і пішли.

Артур: Офіцери, які довезли до нульової точки, поставили завдання вивозити 200-х (померлих) та 300-х (поранених). Забрали у нас зброю, боєприпаси. Чотири дні були у вільному плаванні. Телефони позабирали, радіо зв’язок відсутній, все глушилося.

Олександр: Коли дізнався, що заїжджаємо до сепарів, мене осяйнуло, що на нашій машині напис: «Путін пішов на х**». За півгодини до виїзду зрозумів, що велика ймовірність, що на тому боці будуть сварити. Добре, що знайшов порваний шматок простирадла. Приліпили тканину скотчем з переду і позаду машини, але напис все одно просвічувалася. Ми її зверху грязюкою засипали. Це зараз смішно, а тоді… Якщо вони гранати нам в машину запихували, то я думаю …

Сепаратист з позивним «Рись», який погрожував хлопцям, зараз збирає кошти на лікування. Терористи записали відео звернення, у якому прохають про допомогу, адже їх покинули напризволяще у «Новоросії».

Як медики над російським десантником пошуткували

Артур: Спочатку ми зайшли двома колонами, одна з них пішла направо інша наліво. Згодом кожен екіпаж працював автономно. Потім зустрічалися коли привозили поранених в покинутий аеропорт у районі Волновахи. Збиралися по 5-10 машин та провозили через москалів та сепарів, а потім знову туди.

Ось йде колона, зупиняється, перші 4 екіпажі на вихід. Збирали 200-х та грузили у вантажівки. З 25 екіпажей у більшості ми вантажили, адже йшли першими.

Олександр: Я підрахував, що ми з Тохою (Антоном Ляховим - ред.) у сукупності за 4 доби спали лише 4 години. Тоху, який втрачав свідомість за кермом, навіть водою обливав. Адже чим більше вивезеш хлопців, тим результат роботи максимальний.

Артур: Не всіх вдалося вивезти. Там була умова, що покидаємо територію після 21 години. Якщо не встигали, нас мали право знищити. Нічні пересування заборонялися. А вдень нас водили російські колони. Їх "беха" (БМП - ред.) з десантом, 4 наші машини та знову БМП. Росіяни з нами не спілкувалися, їм забороняли навіть близько підходити до нас, тільки для обшуку.

Олександр: А я спілкувався з ними. Раніше працював у міліції, мав офіцерську посаду та мав досвід спілкуватися з особовим складом. Я був на чолі колони, яка вивозила поранених хлопців, які стікали кров'ю. Рани заражені, з медикаментів лише перев'язка. Був випадок коли ми в районі обіду виїхали на бугор з пораненими. Спека неймовірна. А ці москалі на БТРах заблокували колону спереду та позаду.

Виходити з машини не можна - одразу розстріляють, снайпери метрів з 60 сидять в укритті. Показовий тиск на нас. Вони просто наших поранених мурижать, знущаються. Я проігнорував вказівку не виходити з машини. До мене одразу кулеметник з машини підбіг. “Не можна”, - говорить він. “При мені нічого немає”, - відповів я. Він мене супроводжував у двох метрах поки з пляшкою води роздавав пораненим воду та цигарки. Води майже не було, тому кожному наливав воду у ковпачок, щоб хоч трохи втомити спрагу.

З головної машини десантник махнув пальцем покликав до себе. Щоб нас пустили далі, росіянин у когось по радіостанції брав дозвіл на подальший рух колони. Поки чекали відповідь ми з ним поспілкувалися. Він мене запитав про мою імпортну форму, яку я за власні кошти купив перед відправленням. Вони думали, що нас підтримують американці чи британці. Потім запитав, чи бачив я пересування техніки. Я “увімкнув дурника”.

- Ось це я тут стою. Прокрутився навколо себе де я перебуваю х** його знає.

- А техніку бачили?

- Так.

- А де?

- Ось там, де посадка далеко-далеко. Так ось там.

- І на якій відстань бачив техніку. Багато?

- Багато. Техніки море, аж стовп диму стояв.

- Де?

- А х** його знає.

Це зараз смішно, а тоді було не до жартів, довго ми з ним розмовляли. Вони могли й коліно прострелити. Там сильно борзіти не можна було. Ми точно таке ж м'ясо для них були, як хлопці, яких вони напередодні вбили. Ми бачили буквально добу тому, як наших воїнів нищили, дострілювали.

Нас промурижили години дві на сонці. Потім колону розблокували, й ми самостійно висунулися на свою територію. Запитати у місцевих дорогу не могли, адже направили б кудись не туди. А військових тьма тьмуща. Багато техніки заховано під кущами.

Тримайся першої, інакше розстріляють

Артур: Їхали біля лісопосадки дивимося - горбки свіжі. Напевно, ховали, а кого ховали, наших чи ні - не знаю. Їдеш, а у посадці сидять чеченці й кричать: Эй хохол, хохол. Бехи, які нас супроводжували, зникали одна за одною. Вночі одна залишилася в хвості та попереду. Потім ще одна зникла. Вийшов до нашої першої машини й питаю, що там. Якщо звалить перша "беха" то все - нам труба. Ми у глибокому тилу ворога, прямо в його лігві. Без жодного статусу.

Говорю козаку, щоб тримався першої машини, інакше труба, як хочеш тримайся. Якщо перша відірветься - нас розстріляють. Ми ж пересуваємося без габаритів. У нас в колоні машини різні, не кожна пройде через поле. Приходилося стрибати через посадки. Боже, як нас не підвела жодна машина.

Вони намагалися змитися. Пил стовпом. Що ззовні, то й в середині. Кажу Толяну (Анатолій Власов - ред.), що сил немає - задихаюсь. Спека ще й води немає. Позаду поранених набито битком. Толя мені медичну маску знайшов. Час від часу стряхував від пилу, який налипав.

Кількість вивезених спочатку писав на кузові

Олександр: На борту машини спочатку фломастером писав, скільки ми вивезли. Потім перестав писати. Ми були сконцентровані на іншому.

Хлопцям дуже хотілося вижити та швидше виїхати звідти. У нашу “буханку” влазило до 18 поранених. І це не поранені такі як у фільмі про червоноармійців рука або голова красиво перебинтована. Там були пацани перех*чені, всі в крові. Їм без різниці як їхати, головне на контрольовану Україною територію. Хлопці щоразу перепитували, а ми точно їдемо? А ми вже в Україні?

Коли під'їжджали до Старобешевого, колона на гору піднялася, а внизу блок пост. І тут бачу - голова визирає.

- Ви хто?

- А ви хто?

- З якої ви сторони?

Повна невизначеність. Побачивши, що колона рухалась в сторону України, він вийшов. Пацани по посадках ховалися.

Артур: Іноді не знаєш, де наш. Був випадок, коли вибіг з машини, заліз на камінь та побачив кілька “бех”. Підходиш ближче, а там кілька загиблих. Думаєш наші чи не наші. Придивляєшся на берці, ні - не наші. Потім ввечері все одно поверталися за тілами противника.

Ми збирали 200-х, це не те щоб мертва людина. Пацани обгорілі, по півлюдини, кишки, без ока, без руки, чверть людини, ступня. Ходиш - шукаєш. Підходиш, всі майже цілі, а поруч нога. Всі з ногами, кажу: пацани, чия нога? Ми все одно забирали. Бувало в “бехі” вигорілий екіпаж руками дістаєш, а тіло обгоріле, ти його тягнеш, а попіл сповзає, липне і запах неймовірний. Емоційно важко.

Олександр: Пам’ятаю згорілий український танк, за кермом якого обгорілий солдат. Він до останнього тримався руками за кулемет. Цей військовий до останньої хвилини свого життя не опустив зброї та продовжив бій.

Вся техніка розбита, наші хлопці кругом лежать побиті. Підходжу до одного вбитого піднімаю, а під ним чорна земля та червоне соковите яблуко.

Артур: З нами автоматники чи кулеметники ходили, щоб ми зброю не взяли. Ми бронежилети на загиблих обрізали ножами, адже важко грузити 200-х. А сепари, на яких не було броніків, як голодні, давай у нас їх відбирати. Коли збирали тіла загиблих хлопців, нам в голову навіть не приходило, що там повно мінованих полів. Повно розтяжок у соняхах та кукурудзі. Були хлопці, які неприродньо лежали один біля одного.

Як медики різали офіцерів

Артур: Безпосередньо на полях працювала москальська спецура, а в населених пунктах - сепари. Одна з найважчих завдань - проїхати сепарів. Коли під'їжджали до постів, всіх поранених вивантажували і переписували. Вони одразу відсіювали бійців “Донбасу” та “Азову”. Офіцерів першими забирали. Пам'ятаю, дають команду вийти зі строю, і ніхто з хлопців не струсив, всі офіцери вийшли. Потім їх заштовхують у воронок і відвозять у невідомому напрямку. Хто його знає куди. Там 50 на 50, або у підвал, або на розстріл. Ми вже потім збирали розстріляних у полях, хто у голову, хто у спину.

Намагались вивезти офіцерів. Різали їм голови та плечі ножем, щоб рани кровоточили. Робили з них 300-х, щоб сепарські пости проїхати.

Останнє знеболювальне хлопці не використали

Олександр: Нам під розпис давали налбуфін, сильне знеболювальне. Оскільки поранених тьма тьмуща, і допомога потрібна була майже всім, ми витратили його практично у перший заїзд. Поповнення звичайно не було. У кожного медика був персональний налбуфін.

То ми кожен свій застосували по призначенню, хлопцям. Пам'ятаю, їдемо, машину всю трусить, а пацани кричать від болю. Я повернувся до них і кажу: “У мене залишився один укол. Приймайте рішення між собою, кому його вколоти”. Ми доїхали до аеропорту і жодний військовий не сказав, що йому потрібен. Кожен з них терпів нелюдський біль, вони думали, що може комусь він був потрібніший. Ось така сила духу.

Поранених тримали у ямі, поливали водою та посипали рани сіллю

Олександр: Одного разу нас підвезли до військовополонених, яких тримали в ямі метрів 4-5. Ми залазили в цю яму, щоб діставати наших поранених. І коли ми туди спустилися, мій напарник Тоха побачив там свого кума Ваньку. В яму їх закинули, щоб не розбіглися.

Багато хлопців розповідали про катування. Майор, якого ми вивозили, розповів, що на борт Камазу закидували наших поранених хлопців та катали у спеку. Камаз дорогою підскакує, а у хлопців ноги перебиті, животи прострелені. Потім сідав другий, повертався до хлопців і питає: “Вы еще живые? Ну поехали кататься”. Ввечері вивантажували та поливали водою, щоб вночі замерзали, а ночі дуже холодні. А зранку рани посипали сіллю.

Це були не сепаратисти, а російський спецназ. У них форма специфічна, броньовані Камази, супутникові телефони, АКС, штурмові гвинтівки, якими користувалися тільки спецназівці, у нашої армії таких не було.

- Згідно з даними Міністерства оборони, загинуло 366 українських військових та 158 - зниклих безвісти...

Артур: Брехня. Кожного дня ми вивозили по три вантажівки.

Олександр: І без того, коли ми проїжджали місцеві вибігали з двору і кричали забрати наших військових з їх подвір'я. А ми не можемо зупиниться, бо встановлені правила, якщо зупинимося - нас розстріляють.

Артур: А скільки їх було у лісопосадці, кукурудзі та соняшниках. Свіжі могилки через все поле у два ряди. Чиї вони - хто його знає. За словами хлопців, на тій стороні були великі втрати. Один до одного. Ось чого вони злі були. Проїжджаєш три пости і на всіх трьох переписували прізвища та підрозділи. Рахували наші втрати.

Крайній заїзд у котел

Олександр: З однієї поїздки повертаємося до аеропорту, на вулиці холод, а там хаос - аеропорт звертається. Нам сказали, що добирайтеся до шпиталю як хочете. Там за посадками “гради” зриваються, купа народу, а офіцерів немає. Усний наказ - залишаємося ночуємо тут, а зранку знову туди. Йде прорив, починається обстріл у нашу сторону, йдуть фронтом. І вказівку усна тікати. Куди? Хто його знає. Я приймаю рішення, і ми організовуємо виїзд близько 19 машин евакуації. Вилітаємо на трасу без світла. Я перераховую машини та що щось не те. Знову починаю рахувати, збиваюся кілька разів, адже люди та техніка згортається. Повертаюся у свою машину і разом з Тохою починаємо їх шукати, коли вони ось - стоять.

Артур: А нам сказали стояти. Був наказ стояти. Наказ відбій чи тікати нам не дали, адже командирів не було, втекли й забули сказати.

Олександр: І ось їх колона приєдналася до нас, і ми летимо. Де ми знаходимося хто його знає, загубилися. Офіцери, які були в голові колони на більш потужних машинах додали газку і змилися. Нас залишили без карти. Це був наш останній заїзд 3 або 4 вересня.