Коли у Кременчуці краще жилося? Думки трьох хранителів історії

Кого ж питати, як не хранителів історії? «ТелеграфЪ» поставив їм такі запитання: назвіть історичний період, коли Кременчук найефективніше розвивався? Назвіть найефективнішого керівника міста? Назвіть кременчужанина, який викликає безумовну повагу своїми вчинками задля Кременчука. Скажіть, коли ж пересічним кременчужанам добре жилося у власному місті? Ось що розповіли нам краєзнавці.

«Вони були по-справжньому єдиною командою, а не щурами!»

Емма Шушпанова, директор Кременчуцького краєзнавчого музею з 1977 до 1990 рр. Вона ж?–?перший у музеї старший науковий співробітник, працювала на цій посаді з 1966-го року.

–?Я не можу назвати один якийсь найкращий період чи якогось найкращого керівника міста, бо кожен з них чимало зробив для Кременчука. Я дуже давно почала працювати в музеї?–?з 66-го року. Потім вже стала директором. За час роботи мені довелося?працювати з п’ятьма головами виконкому –Кожаріним, Матвієнком, Залудяком, Вербіним, Литвиненком. І жодного я не можу назвати найкращим, бо вони були справжньою командою, а не щурами! Зараз модно говорити про команду та командну роботу, та ми ж бачимо, як у цих командах чубляться між собою. А в той час були інші правила?–?кожен наступний голова виконкому продовжував і доводив до кінця справу, почату попередником, а не обхаював її. Ми, наприклад, починали будувати музей з Кожаріним і Козенком, а відкрили його вже з Матвієнком і Козенком. Козенко?–?це взагалі був господар з господарів, дуже багато для міста зробив, весь час будував та проектував. Микола Іванович Залудяк був великим шанувальником спорту, дуже багато приділяв уваги його розвитку. Ви знаєте, що в той час футбольна команда «Кремінь» була у Вищій лізі? Анатолія Кузьмича Литвиненка я менше знала, вигадувати не буду, розкажу, що знаю?–?адже саме він запровадив гасло «Кременчук без околиць».

Хотів, щоб на околиці міста теж прийшло людське життя, і ось що для цього вигадав?–?вигадав, щоб перші особи міста на виборах балотувалися саме по районах, розташованих на міських околицях. Пам’ятаю, Залудяк тоді балотувався на Ревівці, Пономаренко?–?на Лашках, а Литвиненко?–?у Крюкові. Вони там і дороги будували, і електрику проводили, воду, газифікацією переймалися. Житла тоді дуже багато будувалося, хоча у черзі на квартиру доводилось стояти роками, це правда.

«Люди жили по-різному, частіше біднувато…»

–?Питаєте, як люди жили? Люди жили по-різному, частіше біднувато. У мене, наприклад, чоловік був начальником автоколони, не остання ж людина, а вдома у нас речей було мало, стояв кременчуцький гарнітур, і нічого, вистачало того, що мали. Батько мій був суддею, про нього легенди в місті ходили, бо після батька?–?Георгій Трифонович його звали?–?жодна справа не потрапляла на перегляд. Батько ніколи двері до кабінету не зачиняв, щоб потім ніхто не міг сказати, що він домовляється з кимось чи хабар бере. І була у батька одна пара штанів. Мама їх ввечері прала, а зранку-ранесенько вставала і прасувала. А за які гроші купувати нові штани, коли нас четверо дітей? Ні, не можу сказати, що заможно ми жили, та й взагалі багатих навколо не бачили. У 80-х роках продукти почали зникати з магазинів. Пам’ятаю, поїхали з мамою до Ленінграду, а вона там як побачила у магазині чудове таке м’ясо на відбивні, так отямитись не могла, що ось м’ясо лежить, а його ніхто не хапає і черга не стоїть. Стояла одна лише дама та тицяла спеціальною паличкою в те нещасне м’ясо, аж мама не втрималась, каже: пані, чого це ви таке м’ясо, як золото, псуєте своєю паличкою?! А мама ж була дружиною судді. Отак і жили…

«Золотий вік?–?коли Кременчук був резиденцією князя Потьомкіна»

Алла Гайшинська, чинний директор Кременчуцького краєзнавчого музею:

–?Найефективніший, на мою думку, пе­ріод розвитку Кременчука?–?кінець ХVІІІ століття, час, коли він був центром губернії та резиденцією князя Потьомкіна. Це був золотий вік?–?саме тоді почали з’являтися заводи, приїхало багато людей, серед них чимало будівельників-іноземців. Саме тоді збудували збройний завод, будівельну верф, відповідно, з’являлися нові робочі місця, у людей була робота та заробіток. На жаль, після потужної повені, коли місто дуже сильно затопило, Потьомкін вирішив перенести центр Новоросійської губернії з Кременчука до Єкатеринослава (нині?–?Дніпро, Дніпропетровськ). А Кременчук став заштатним містечком.

Другим ефективним періодом бурхливого розвитку Кременчука я вважаю післявоєнний період. Це були дуже тяжкі часи, та місто розвивалося і зростало з руїн, а піднімали його ті, хто вижив після війни?–?жінки, старі люди та діти. До війни у Кременчуці було 93 промислових підприємства, та більшість із них знищили або німці, або радянська армії під час відступу. Втім, подивіться, як розвивалися події?–?29 вересня 1943 року Кременчук звільнили від окупантів, а вже через три тижні тютюнова фабрика дала першу партію тютюну на фронт. Ще через кілька тижнів відновили молочний завод і відвантажили на фронт першу партію масла. Здається, у грудні вже відкрилася школа. Там було холодно, туди треба було приходити з власними дровами, але діти навчалися, життя тривало. У 1949-му, коли Кременчук ще лежав у руїнах, тут вже почали планувати Придніпровський парк! Ви розумієте, йде війна, людям часто не вистачає їжі, вони живуть у землянках, та у місті вже планують парк культури і відпочинку! Я захоплююся пасіонарністю тих кременчужан, їхнім прагненням відбудувати, відродити місто. Ви знаєте, тоді суботників не було, бо в суботу всі працювали, це був робочий день. Натомість були «воскресники», на які люди йшли, відпрацювавши робочий тиждень. А зранку в понеділок?–?знову на роботу. Коли я про це думаю, мені якось незручно скаржитись на сьогоднішнє життя.

–?На мою думку, найефективніший міський голова?–?Андрій Якович Ізюмов.

Кременчужани кілька разів обирали його міським головою, це вже багато про що свідчить. Саме за ініціативою Ізюмова у Кременчуці з’явився трамвай, побудували електростанцію, водопровід, депо. Я дуже поважаю його за те, що він з власних коштів платив стипендію найобдарованішим вихованцям Олексіївського комерційного училища. Адже він був міським головою, міг розпоряджатися міськими коштами, та волів платити стипендії дітям з власних доходів. І, звичайно ж, дуже зворушує історія з ізюмовськими голубами?–?заради того, щоб завоювати прихильність батька коханої дівчини та одружитися з нею, Ізюмов вивів нову породу білосніжних голубів. Зробив це, бо суворий батько дівчини був затятим голубівником. У цій історії з голубами поєдналися і романтичність, і прагматизм та вміння досягати поставленої мети. Такі риси були притаманні Ізюмову, можливо, через це кременчужани стільки разів обирали його міським головою.

Книги, написані від руки

–?Щиру повагу вже багато років викликає у мене родина Шаткових, авторів рукописних книг пам’яті (на фото). Десятиліттями Юрій Пантелеймонович Шатков та його дружина Лідія Дмитріївна збирали інформацію про виживших на війні кременчужан та загиблих. Розпитували сусідів, їздили в архіви. Купували за власні гроші великі альбоми і Юрій Пантелеймонович олівцем, друкованими літерами писав там текст, а його дружина разом із співробітником нашого музею Ольгою Іванченко потім акуратно обводили літери тушшю. Це була колосальна робота. Іноді здавалося, що це нікому вже не треба. Та на початку 90-х якось до музею випадково зайшла жінка?–?харків’янка, мала власний бізнес. Щоб згаяти якось час, вона гортала ці рукописні альбоми, аж раптом натрапила на прізвище свого батька, який все життя вважався зниклим без вісті?–?а виявилось, що він загинув у боях за Кременчук. Ми побачили, як ридала та жінка та бідкалась, що її мама померла, так і не дізнавшись, що сталося з батьком. Мабуть, тоді наочно зрозуміли, що величезна робота, зроблена Шатковими, має сенс.

Коротке життя Кості Омельяненка

–?Мене вражає історія життя кременчуцького хлопчика Кості Омельяненка. Його батька ще до війни засудили за сфабрикованим звинуваченням, і Костя став сином ворога народу. У школі його відмовились прийняти в комсомол, він вступив до комсомолу пізніше, вже коли пішов працювати. Здавалося б, хлопець мав образитися і на людей, і на державу, та, коли почалася війна, він одним із перших записався до ополчення. Коли прийшли німці, залишився в місті, став підпільником. Після звільнення Кременчука польовий військкомат мобілізував Костю до війська. Невдовзі він загинув у боях під Павлишем. Розумієте, до комсомолу його не взяли, а в ополчення взяли, і в армію взяли. Можливо, він в бою не кричав «За Сталіна!», але в евакуацію не поїхав, пішов в ополчення захищати своє місто.

Меморіальна дошка Кості Омельяненка розміщена на фасаді знищеної нині 13-ї школи.

Історія про 100 цеглин

Одразу після звільнення Кременчука від окупантів було започатковане таке правило: кожний дорослий кременчужанин мав за певний період часу знайти на руїнах 100 цілих цеглин, відшкребти їх від кіптяви та цементу і принести на центральну привокзальну площу. Цеглини збирали для будівництва зруйнованого залізничного вокзалу. Норма «100 цеглин» була обов’язковою, а не добровільною, її виконання контролювалося.

«Коли школи будували, а не закривали!»

Алла Лушакова, директор Кременчуцького краєзнавчого музею з 1995 по 1998 рр.

–?На моє переконання, найефективнішим періодом розвитку Кременчука став період з 1960-го по 1980-й. Це був період зростання. Волію навести цифри. За два десятиліття Кременчук удвічі виріс?–?його площа з 4,6 тисяч гектарів зросла до 9,5 тис га. А населення збільшилось у 2,5 рази. Перший післявоєнний перепис населення у 1959 році дав цифру 86,7 тис. громадян. А перепис 1979 року показав, що кількість кременчужан зросла до 213,3 тисяч! І всі ці люди отримували житло. Наведу цифри: у 1969-му році введено в експлуатацію 124 тисячі квадратних метрів житла! А в наступному, 1970-му, лише за один рік в експлуатацію ввели 78 тисяч квадратних метрів житла.

За цей період у Кременчуці побудували: завод техвуглецю, завод залізобетонних шпал, стальзавод, нафтопереробний завод, домобудівельний комбінат, Дніпровський гірничо-збагачувальний комбінат (адже у 60–70 рр. Комсомольськ входив до складу Кременчука).

У Кременчуці побудовано: перший корпус політехнічного інституту, перший корпус медичного училища, корпус педагогічного училища, технікум при заводі «КрАЗ», 3-тя міська лікарня, дитяча лікарня, водоллікарня.

Школи будували, а не закривали

За вказаний період у Кременчуці збудували такі школи: №№?1; 3;4; 5; 7; 8; 11; 15; 16; 17; 18; 19; 20; 22; 27. Понад 15 років поспіль Кременчуцький міський відділ освіти очолював Сергій Тарасович Коротич (Почесний громадянин Кременчука, ред.), саме за його керівництва у місті збудовано найбільше шкіл. Показово, що більшість шкіл зводили за кошти промислових підприємств?–?так званих «шефів». Грошей міського бюджету вистачило б на одну чи дві школи, не більше, натомість заводи вкладали у будівництво навчальних закладів чималі гроші.

Музей чи клуб?

Збудовано Кременчуцький історико-краєзнавчий музей (так він називався в той час). Музей, як і школи, будували на кошти промислових підприємств Кременчука. У 1966-му році Рада Міністрів УРСР ухвалила рішення про відновлення роботи історико-краєзнавчого музею. 26 вересня 1975 року музей відкрили. Він розташувався у колишньому будинку Володарських. А відбудовували музей із 1966-го по 1975-й не як музей, а як клуб промислових підприємств Кременчука. Все через те, що підприємства не мали права офіційно перераховувати кошти на будівництво музею, ось керівництво міста і вигадало за згодою з директорами заводів схему про клуб промисловців. Це дозволило відбудувати музейне приміщення та профінансувати створення експозиції.

«Найпотужніший керівник міста?–?Козенко!»

Алла Миколаївна розповідає:

– З тих керівників, яких я знала, вважаю, що найпотужнішим та найефективнішим був Михайло Георгійович Козенко. З 1963-го по 1980-й він був першим секретарем Кременчуцького міського комітету КПУ. Половина міста збудована саме за період його роботи. Михайло Георгійович був учасником Другої світової війни, тоді її називали Вітчизняною. Більше того, він був інвалідом війни 2-ї групи, на фронт пішов у 18 років. Після війни закінчив Дніпропетровський інститут інженерів залізничного транспорту і приїхав працювати до Кременчука. Я кажу про таких людей, що вони завжди шукають собі проблеми. Міг же спокійно собі працювати, натомість весь час будував щось нове, весь час мав проблеми. Подивіться самі:

Фантастична історія про дитячу лікарню

Козенко призначив головним лікарем дитячої лікарні кременчуцького лікаря Феодосія Харитоновича Провізіона. Сказав йому: твій попередник робив, що міг, а ти зроби краще. Дитяча лікарня тоді, на початку 60-х, знаходилася в одноповерховій будівлі, де зараз розташований шкірно-венеричний диспансер. Там був просто жах?–?пічне опалення та інші незручності. І?Провізіон узяв і запросив Козенка до лікарні саме в той час, коли няньки відсовували ліжечка хворих дітей, щоб затопити грубу?–?таке відбувалося щодня зранку. Козенко, коли це побачив, сказав: цього не має бути, шукатимемо нове приміщення. Вони його знайшли?–?наразі це шпиталь для інвалідів війни. Будівля стояла на Жовтневій, у центрі міста, мала дуже зручне розташування, але то був гуртожиток якогось будівельного тресту. І?Козенко з Провізіоном поїхали до Києва, в міністерство, умовляти, щоб там погодились передати будівлю на баланс міста. Міністерство дало згоду, та повстали мешканці гуртожитку?–?вони не хотіли виїжджати з центру міста. Тоді кожному з них дали квартиру, на таку пропозицію люди погодились, і за рік гуртожиток перебудували під дитячу лікарню.

Здавалося б, чого ще? Дитяча лікарня розмістилася в чудовому приміщенні у центрі міста. Та згодом Провізіон сказав, що це застаріла констукція, приміщення вже не відповідає потребам кременчужан і… почав будувати новий корпус дитячої лікарні, той, де вона знаходиться і зараз.

Санаторний корпус у Миргороді для кременчужан

За ініціативи Козенка у Миргороді збудували окремий санаторний комплекс для відпочинку та лікування мешканців Кременчука. Фотографії корпусу «ТелеграфЪ» не знайшов, його сліди загубилися у часи горбачовської Перебудови. Кудись він тоді зник, але є свідки, що корпус був і кременчужани навіть там відпочивали.

«Найшанованіший кременчужанин?–?Віктор Федорченко»

–?Я шаную цю людину, як мало кого іншого. Він був ініціатором створення кременчуцького пологового будинку і його першим головним лікарем. Це людина, яка завжди шукала неприємності та проблеми на свою голову. Він ініціював будівництво другого корпусу пологового будинку коли вже, як кажуть, нічого неможливо було дістати. А він запропонував узяти на будівництво кошти з всесоюзного суботника. І керівництво міста з ним погодилось. Провели в місті обов’язковий всесоюзний комуністичний суботник і сказали, що кошти, зароблені підприємствами на суботнику, не перераховуватимуть до держбюджету, а почнуть на них будівництво 2-го корпусу пологового будинку. Мало хто б захотів мати таку купу проблем, а Федорченко зміг. Хіба лише це? Ви знаєте, що він власноруч зробив 14 тисяч операцій?

Він був універсальним донором?–?мав першу групу крові, і коли треба було рятувати пацієнтку, лягав на ліжко – поруч і здавав кров?–?жінці робили пряме переливання крові. Федорченко?–?Заслужений лікар України, Почесний громадянин Кременчука і я досі не сприймаю те, що в нашому місті немає ані меморіальної дошки на його пам’ять, ані вулиці імені Федорченка. Коли він помер, ми зібрали 5 тисяч підписів за те, щоб вулицю Цюрупи перейменували на вулицю ім. Федорченка. Нам тоді сказали, що є закон, який дозволяє увічнювати пам’ять лише через 10 років після смерті небіжчика. Наразі, у 2016-му, минає 10 років з дня його смерті, і коли почалося перейменування вулиць в рамках програми декомунізації, відбулися збори мешканців вулиці Цюрупи?–?вони знову висловились за те, щоб назвати вулицю на честь лікаря.

За результатами інтернет-голосування теж пропозиція щодо вулиці ім. Федорченка набрала найбільше голосів. Та на сесії в порушення всіх процедур хтось з активістів запропонував назвати вулицю Цюрупи на честь безумовно достойної людини?–?кременчужанина, що загинув в АТО. І депутати, порушивши процедуру, проголосували за це рішення?–?навіть не подумавши, що іменем загиблого воїна можна назвати будь-яку іншу міську вулицю, а іменем лікаря Федорченка можна назвати лише вулицю Цюрупи, на якій він жив?–?бо його дружина Тамара Тимофіївна казала: він вдома не живе, лише ночує, живе він на Цюрупи, у пологовому будинку.

14 тисяч операцій зробив Віктор Федорченко