Червоні голови Кременчука: засуджені та розстріляні у часи революції та війни

Георгій Лапчинский (липень – жовтень 1917 р.): петербуржець, який знав 5 мов та відстоював суверенність України

Високоосвічений, обдарований молодий чоловік, який отримав освіту у Санкт-Петербурзі. Мав глибокі знання з різних галузей, вільно володів латинською, давньогрецькою, французькою, німецькою, англійською мовами. Таким був Георгій Лапчинський, людина, яка очолила місто у революційний час, а надалі увійшла до першого радянського уряду України. «Зранку 4 березня застрайкували всі підприємства Кременчука, відбулися багатолюдні мітинги та демонстрації, – описує події 1917 року краєзнавець Лев Євселевський. – Спеціально організовані робітничі групи обеззброювали жандармів, відправляли їх у в’язницю. Увечері 4 березня місцеві органи самодержавства припинили практично своє існування. На заводах і фабриках, у гарнізоні Кременчука 4–6 березня проходили вибори представників до ради робітничих та солдатських депутатів. Головою виконкому міської ради було обрано більшовика Георгія Лапчинського».

Він походив із родини військового лікаря. Георгій блискуче закінчив Петербурзьку гімназію та отримав дипломом 1-го ступеня – юридичний факультет Петербурзького університету.

Йому пророкували місце в сенаті, однак така кар’єра Лапчинського не приваблювала. Ще у гімназії він брав участь у революційному русі, потім працював у соціал-демократичній групі, став одним із організаторів підпільного Петербурзького Центрального бюро профспілок.

У Петербурзі Лапчинського заарештували і вислали з міста під гласний нагляд поліції. І згодом він разом із дружиною і двома дітьми опинився у Кременчуці. Квартира Лапчинського перетворилась на явку кременчуцьких соціал-демократів. Поліція про це знала. І готувала арешт господаря, але революція порушила її плани. Лапчинському довірили очолити Кременчуцьку раду робітничих і солдатських депутатів. За його участю при раді були створені продовольча, судова, конфліктна, виборча, освітянська та інші комісії. На підприємствах запровадили 8-годинний робочий день, організували дієвий контроль в усіх органах міського самоврядування та держустановах. За сприяння міської ради сформувалися профспілки. Кар’єра Лапчинського стрімко йшла угору. Він був серед тих, хто створював Українську радянську державу.

У тому ж 17-му він увійшов до складу перший радянського уряду України – Народного секретаріату. Став одним із 13-ти народних секретарів та керуючим справами Народного секретаріату. Лапчинський висловлювався за створення на Україні самостійної комуністичної партії та суверенність Української радянської республіки. Відстоював об’єднання радянських республік на засадах повної рівноправності – їх федерації. На його думку, комуністи повинні були рішуче порвати з успадкованим від часів царизму «презирством до всього місцевого, національного, з поглядом на Україну не як на самостійну країну, населену одним із найзначніших по своїй чисельності європейським народом, а як на придаток до Росії, колонією якої вона увесь час дійсно була».

За цим слідували обшуки, Лапчинського вислали до Москви. Згодом відправили на дипломатичну роботу, призначивши генеральним консулом СРСР у Львові, що належав тоді до Польщі. Останні ж роки життя він працював в Алма-Аті. В Україну повернутися йому не дозволяли. У 1935 р. Георгія Федоровича заарештували. Звинуватили в тому, що начебто він належав до націоналістичної «Української військової організації». Довести не змогли. Але через звинувачення в незаконному зберіганні зброї заслали на копальні до Магадану. А в 1937 році знову заарештували і вже засудили до страти. Його реабілітоване ім’я з’явилось на сторінках історичної літератури лише у 60-х.

Михайло Богуславський (лютий – серпень 1919 р.): вороги розправились із батьком

Богуславський дорого заплатив за свою посаду у Кременчуці. У травні 1919 року під час заколоту Григор’єва він особисто очолював загони, які захищали місто. «Відступаючи під натиском Червоної армії, григор’євці жорстоко розправлялися з місцевим населенням. У Крюкові вони знайшли квартиру, де жив батько Богуславського. Над старим знущалися: викололи очі, викрутили ноги й руки, а вже страшенно скаліченого розстріляли», – пише Лев Євселевський.

Богуславський походив із родини багатодітного шевця. Жили у Крюкові. Грошей не мали. Аби отримати освіту, Михайло щодня в будь-яку погоду проходив десь 7 км до найближчої початкової школи. Був змушений рано залишити дім та податись на заробітки. Спочатку до Харкова, потім – до Києва. Працював у друкарнях, де практично і отримав освіту. Та примкнув до революційного руху і налагодив тісні зв’язки із соціал-демократами.

Стає видатним діячем. У Кременчуці у квітні 1919 року запущені всі тютюново-махоркові фабрики. Відкрито цегельний завод і каменоломню для підготовки будівельних матеріалів. Організовано трудову школу для бажаючих навчатися образотворчого мистецтва. Заборонено перевезення та вивезення за межі міста взятих на облік художніх цінностей. Відкриваються позашкільні загальноосвітні курси для робітників, народний університет і безкоштовна вечірня школа грамотності для дорослих.

Після роботи у Кременчуці були і Москва – Богуславський обирався членом Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, і Сибір – керував «Сибірмашбудом». А в серпні 1936 року його заарештували. Судили по процесу так званого «Паралельного антирадянського троцькістського центру». Усі підсудні були визнані винними в диверсійній і шкідницькій діяльності. Їх обвинувачували в шпигунстві на користь німецької та японської розвідок. Міра покарання – розстріл.

А пізніше з’ясувалося, що звинувачення не відповідають дійсності...

Олександр Сербиченко (липень 1920 – жовтень 1922): розстріляний за… змову з японцями

Мешканці Крюкова добре знають, що ще донедавна була така вулиця – Олександра Сербиченка. Та не всі пам’ятають, що він зробив для нашого міста. У 20-х роках розруха у місті була страшенна. Фабрики та заводи стояли. Ні палива, ні сировини. Напівзруйнована електростанція, не працював водопровід. Голод, безробіття, епідемія тифу і холери. Вагоноремонтні майстерні були схожі на промислове кладовище. Мосту через Дніпро не було – його під час боїв підірвали денікінці. У такий час Олександра Сербиченка, колишнього працівника Крюківських вагоноремонтних майстерень, члена Російської соціал-демократичної робітничої партії, обирають головою губвиконкому новоутвореної Кременчуцької губернії. Свою діяльність губернська рада розпочала з націоналізації промпідприємств і ЖКГ Кременчука.

Запрацювала кондитерська фабрика, наводився лад на колишньому заводі Андера (нині «Кредмаш»), велися роботи з відновленню заводу Губгольда. Вже до середини 1921 року у Кременчуці частково відбудували лісопильні заводи. Цього ж року дала продукцію 3-тя державна тютюнова фабрика. Вирішили терміново відремонтувати електростанцію: у 21-му електроенергію отримали робітничі квартали та радянські установи. Дрібні друкарні напівкустарного типу організували в одне велике підприємство. Так виникла одна з кращих на той час друкарень України. Повернулась до життя будівля театру.

Через два роки роботи у Кременчуці Сербиченко пішов на підвищення. Протягом восьми років він обіймав посаду заступника голови Раднаркому України, входив до складу політичного керівництва республіки, вирішував важливі питання, пов’язані зі спорудженням низки промислових об’єктів. Однак у 30-х усе змінилось. Починається наступ на «українізацію» та зміни у кадровій політиці. Сербиченко виїжджає з України, проте кілька разів намагається знов повернутися. Така настирливість викликала підозру з боку органів НКВС. У 1937 році його заарештували, у 38-му – винесли вирок: розстріл із конфіскацією усього майна. Звинувачення – участь у контрреволюційній троцькістсько-зінов’євській терористичній організації і у шпигунстві на користь… японської розвідки.

Тавро «ворог народу» та «державний злочинець» зняли лише у 1960-му, після настійливих звернень дружини, Ганни Сербиченко. Слідча група дійшла висновку: «Засуджений безпідставно». Ім’я Олександра Сербиченка реабілітували.

Відбудова електростанції

Федір Фусик (жовтень 1934 – жовтень 1935): розстріляний за «шкідницьку роботу» та шпигунство

Виходець із Волині, який закінчив учительську семінарію та працював службовцем, став головою Кременчуцької міської ради робітничих депутатів восени 1934 року. Федір Фусик був активним та відданим партійцем. Недаремно його 12 разів обирали до рад чи виконкомів. Однак на початку 1937 року за зв’язок з ворогом народу (колишнім секретарем міськкому партії Невельським) та бездіяльність Фусика звільнили з посади голови міської ради. І скоро заарештували. Слідство тривало вісім місяців. Звинувачували у тому, що начебто він проводив «шкідницьку роботу» у тваринництві, сільському господарстві, житлово-комунальному будівництві в Кременчуці та Кременчуцькому районі, займався шпигунством на користь Польщі та готував знищення артилерійського складу. Підсудний винним себе не визнав. Проте вирок винесли: розстріл із конфіскацією майна. Реабілітували Федора Фусика лише у вересні 1957 року.

Григорій Лагно (1940– 10 серпня 1941): 10 років за наказ підпалити підприємства

Григорій Лагно був серед тих, хто під час наступу німців на Кременчук віддав наказ підпалити та підірвати промпідприємства міста. Наказ виявився передчасним. Німці ще не взяли Кременчук. Проте міські керманичі, не маючи зв’язку із військовими, не володіли усією обстановкою… «9 серпня 1941 року ворог захопив Крюків. Вогненний шквал авіації, артилерії і мінометів накрив Кременчук, внаслідок чого виникли пожежі. По місту поповзли чутки, що ворог форсував Дніпро. Насправді ж у цей час із Лубен підійшли полки 297-ї дивізії і зайняли оборону на лівому березі по обидва боки міста. Для надання допомоги місцевим органам влади з Полтави до Кременчука прибула група відповідальних працівників на чолі з секретарем обкому партії В. П. Коротченком. Перед ними було поставлене завдання підготувати промислові підприємства до демонтажу та евакуації, заспокоїти населення міста. Не володіючи обстановкою, не зв’язавшись із командуванням гарнізону, В. П. Коротченко разом із першим секретарем міськкому партії К. Р. Котликом та головою міськради Г. С. Лагном 10 серпня, о 4 годині ранку, віддали наказ директорам підприємств підпалити і підірвати промислові підприємства, знищити сировину і готову продукцію. Віддавши наказ, керівники залишили місто… Коли Коротченко дістався до Козельщини й телефоном повідомив першому секретарю обкому КП(б)У В. С. Маркову: «Кременчук у вогні, війська відступають на Козельщину, а німці на переправі, і ми їдемо в Полтаву». В обкомі вже знали про становище в районі Кременчука і, коли Коротченко доповідав в обкомі, М. С. Хрущов задав йому одне запитання: «Чому ви залишили місто? Німці місто не взяли».

Збитки, завдані державі, обчислювалися десятками мільйонів карбованців. Були підпалені, знищені машинобудівний завод імені Сталіна, два борошняних комбінати, швейна, трикотажна та макаронна фабрики, торгова база міськторгу, бази управління державних резервів, у елеваторах яких зберігалося до 40 тисяч тонн зернофуражу, електростанція та інші. Лише окремі директори, наприклад, тютюнової та махоркової фабрик, не виконали розпорядження, вирішили дочекатися ранку та зв’язатися з військовими. Тож вивезли з міста і продукцію, й устаткування.

Учасників подій, серед них Григорія Лагна, засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Проте йшла війна. Вирок замінили направленням на передову лінію фронту. Екс-очільника Кременчука направили до 246-ї стрілецької дивізії. Він був у розвідувальному батальйоні, тричі поранений. В 1943 році за клопотанням командування дивізії Лагно звільнили від покарання. «Усі товариші, яких судили зі мною, – Котлик, Фомін, Коффе, Коротченко – загинули в боях за Батьківщину… Не прийняли б ми рішення про знищення залишків матеріальних цінностей – все це залишилося б ворогу, і нас би тоді звинуватили як зрадників Батьківщини», – писав Лагно у своїй заяві до обласного прокурора в 1964 році.

Петро Смирнов (Лютий – березень 1918)

Революційний діяч, родом з Воронежу. Після закінчення двох інститутів у Москві працював вчителем, далі пішов до армії. А на початку 18-го року став головою Військово-революційного комітету Кременчука. У нас був недовго – повернувся до Воронежу, де обіймав високі посади. Помер від ран, що отримав у бою з білогвардійцями. У Воронежі є вулиця, названа на його честь.

Олексій Санін (грудень 1918 – лютий 1919)

Брат інженера І.Саніна, завдяки якому у Кременчуці уперше з’явився водопровід. Закінчив Кременчуцьке Олександрівське реальне училище і Санкт-Петербурзький університет. Належав до партії меншовиків. У 1918 році обраний міським головою Кременчука. Але після встановлення радянської влади засуджений до 5 років тюремного ув’язнення. В 1937 р. заарештований знову. Покарання відбував у Соловецькому таборі. В 1938 р. розстріляний.

Микола Капранов (1925-1927 р.)

Працював на вищих керівних посадах Мелітополя, Катеринослава, Кременчука, Оренбурга. За його бутності у Кременчуці замість трамваю, який не вдалось запустити після революційних подій, відкривається автобусне пасажирське сполучення. Автобусних маршрутів було три: пошта – вокзал, пошта – Перша радянська лікарня, пошта – Піщана гора. У 1927-му на Піщаній горі почала діяти беконна фабрика. М’ясо та сало постачали до Лондону, Москви, Ленінграду та Франції. Місто розширюється: додались хутори Ревівка, Нова Іванівка та інші. На вул. Гагаріна осушили болото. Замість нього повстав стадіон. З’явилась панчішна фабрика, відновлене цегляне виробництво. На початку Великої Вітчизняної війни Капранов перебував у місті Ступіно Московської області. Звідти він був покликаний в армію та призначений комісаром лікарні на 300 ліжок. Служив у званні підполковника інтендантської служби, на посаді заступника начальника госпіталю з політчастини.

Олександр Капцевич (1928–1929 р)

Будівництво суконної фабрики

Корінний кременчужанин, майже два роки обіймав посаду голови міськради. У цей час на березі Дніпра виросли корпуси зі скла та бетону суконної фабрики ім. В. Чубаря, яка стала кращим підприємством усієї текстильної промисловості України. У місті будується літній кінотеатр та універмаг. У 38-му Капцевич засуджений до вищої міри покарання – розстрілу.

Використані матеріали та цитати з книги «Хотілося б усіх поіменно назвати», що готується до друку. Автор – Л. В. Гришко.

А також матеріали збірок «Передати нащадкам: екологічне краєзнавство», «Реабілітовані історією. Полтавська область», книги Л. М. Лушакової та Л. І. Євселевського «Вулицями старого Кременчука».

Висловлюємо подяку за допомогу у створенні статті краєзнавцю Лідії Гришко.