«Речовий доказ» у Кременчуці: а що б ти взяв із собою, тікаючи від війни?

В понеділок, 12 грудня, в Просторі Ідей відбулось відкриття незвичної фотовиставки з гостроцікавою назвою «Речовий доказ». Ніякого відношення до Кримінального кодексу України ця виставка і її експонати не мають. Таку незвичну назву проект має через те, що його об’єктом стали особисті речі людей, сфотографовані на підлозі - у рамках виставки автори вирішили звернутися до теми сприйняття домівки за допомогою речей, що нас оточують.

Хтось не зміг поїхати з дому без улюбленої чашки або кедів, хтось виявився більш практичним та прихопив лише ноутбук. Фотовиставка «Речовий доказ» — про речі переселенців, які вони взяли з собою, залишаючи рідну оселю. Ці речі стали острівцями пам'яті, що розповідають історії з життя переселенців зі сходу України, які були вимушені в найкоротший термін залишити свій дім, забираючи з собою лише найнеобхідніше і найцінніше.

Відкривала виставку менеджер проектів у ГО «Європейський клуб» Альона Глазкова.

На презентації була присутньою одна з авторок проекту – Оля Глушко, яка розповіла про те, як і чому з’явилась ця виставка, а також з радістю відповіла на всі питання, що виникли у присутніх. Крім Олі над «Речовим доказом» працював також Дмитро Горбенко. Олю і Дмитра об’єднала програма «Студії живої історії», яка реалізується громадською організацією «Інша Освіта» - кожен її учасник мав створити проект про історію, що відбувається зараз. Так цієї осені й з’явився «Речовий доказ». За цей час виставка експонується вже вчетверте – двічі в столиці і раз у Дніпрі.

- До цього я не була пов’язана з темою переселенців взагалі ніяк. Так, я знала, що ці люди існують і про них говорять по телевізору. Ну от, вони є, ок. Ну, типу, все. Мене це якось обходило стороною і, коли ми почали працювати з цими юнаками, я зрозуміла, що для мене дуже важливо показати, що існування переселенців – це не просто якісь цифри і факти, а живі, реальні історії, які зачіпають, які можна приміряти до себе. Важливим було дати обличчя безликим цифрам.

- Як ви шукали цих людей?

- Це було «сарафанне радіо». Спочатку це були Дімині знайомі, тому що Діма – переселенець. Потім з’явилась дівчинка-фотограф Наталя, яка це все знімала. Вона запросила своїх знайомих, потім підтягнулись знайомі цих знайомих і так далі.

- Чому саме ці люди?

- Зараз є набагато більше людей, яких можна було б інтерв’ювати, але ми були обмежені у часі й ці 9 історій – це те, що ми встигли за відведений час. Мені всі ці історії подобаються, я б нічого не хотіла змінювати, чи когось з них обирати. Так сталося, що все це – молоді люди 20-25 років і всі вони сприйняли ці події, як величезний поштовх у житті.

- А що їх ще об’єднує?

- Вони всі «донушніки», тобто з Донецького національного університету, і у них це як якась не те щоб каста, але це, типу, престижно. І вони всі кажуть: «Ну, мы же из ДонНУ». Я раніше ніколи не звертала уваги на те. Що люди можуть так об'єднуватись за кластером свого університету.

- Як так сталося, що все це молоді люди з одного університету?

- Бо ми не ставили собі на меті проводити якийсь глибокий аналіз різних прошарків населення і не задавались питанням: «От, а як же життя повернуло людей, що навчались не в ДонНУ?» Були ці люди, які розповіли нам про себе, і це чудово.

- А чи були якісь моменти, які вони спочатку розповідали, а потім просили прибрати з інтерв’ю?

- Усі інтерв’ю брав Дмитро, а потім ми слухали аудіозаписи їх розмови та розшифровували їх. Насправді, більшість інтерв’ю дуже ржанні. Текст не завжди передає ці емоції. Це не якийсь трагічний монотонний діалог – вони всі на аудіозаписах ржуть і приколюються. Для мене історії переселенців завжди огорнуті такою похмурою аурою, а ми максимально намагались відійти від цього.

- Чи були люди, які вам відмовляли?

- На скільки я знаю – ні. Ну, це не було щось типу: «О, привіт. Розкажи свою історію. Дай інтерв’ю. Я прийду до тебе додому і сфотографую твої речі. На твоїй підлозі». Були якісь знайомі знайомих, які розповідали людям, що ми робимо, і ті з нами ділилися своїми історіями про те, як вони збиралися і що брали з собою.

- Ельдар, наприклад, розповідав, як він загортав прапор України у свій національний прапор, бо боявся, що його не випустять. У нього досить зворушлива, взагалі, історія про ці кеди й іграшку, яку він завжди всюди з собою возить. Ця стара іграшка – перше, що заселяється у його нове житло. Де б він не приїжджав, він, у першу чергу, знаходить місце для цієї іграшки і тоді почувається затишніше на новому місці. При цьому він жодне з них не називає домом, а каже що піде «на квартиру» або «у гуртожиток», але не додому. Також на фото старі кеди, які він давно не носить, але береже, тому що мріє знову пройтися в них по мирному Донецьку.

- Когось там, носило по Росії, як, наприклад, Діму. Він поїхав до Москви, потім був у Дніпрі, працював, їздив і, якось так його життя закрутило… Хоча до того, він майже нікуди з Донецька не виїжджав. А навіщо? Море поруч, усі магазини, всі шопінг-центри – та все на світі! Нафіга?

- Мені дуже подобається історія Катерини, яка дуже багато говорила про Бога, про переосмислення цієї теми. Вона давно захоплювалась читанням молитов і розповіла, як це все на неї вплинуло.

- Собака на фото – це, звичайно, не річ, але для господарки вона була найбільшою цінністю. Вони не відразу її вивезли й довго не могли забрати. Її залишили на дядька і дуже просили його вивезти пса, але щось пішло не так. Дійшло до того, що Ольга поставила ультиматум - якщо собаку не вивезуть, то вона повернеться за нею сама, або шукатиме людей, які передадуть її. Для неї собака – член сім’ї, якого не можна було лишити.

- От, наприклад, Наталя сказала, що, свого роду, вдячна, що так сталося тому, що це спонукало її більше займатися творчістю. Це те, чим вона хотіла займатися вдома, але їй бракувало часу, сил чи чогось ще. Зараз у неї в Києві проходить персональна виставка її картин.

- Чи вірять вони в повернення додому?

- Вони відповідали на це питання. Дехто казав, що вони вже не уявляють себе у Донецьку, бо це вже зовсім інший Донецьк: немає тих місць, тих людей, і що там робити? А хтось казав: «Ні, це ж все одно моє місто, і я знаю, що повернусь туди рано чи пізно».