Як Кременчук поставав із руїн у післявоєнні роки

8.05.2017, 08:30 Переглядів: 12 393

Як Кременчук поставав із руїн у післявоєнні роки

Німці пішли з Кременчука, перетворивши його на згарище… У місті не було ні хліба, ні води. Жити було ніде. А попереду чекав голод 46 року: мізерний пайок по картках, котлети з лободи, м’ясо забитих ховрахів, кішок, собак… Були випадки, коли кременчужани пухли від голоду, помирали. Та місто відбудовували «ударними темпами»: електростанцію запустили за 20 днів, дерев’яний міст звели за 93 дні, а за півтора року відновили 46 підприємств…

Кременчужани, які повернулись до рідного міста після визволення, застали жахливу картину: 97% житлового фонду було знищено. З площі Перемоги місто проглядалося аж до зруйнованого залізничного вокзалу: замість житлових кварталів — звалища цегли, арматури, уламки меблів тощо. Як Кременчук поставав з післявоєнного попелу? Що чекало на кременчужан, які повернулись до свого міста 74 роки тому та як вони відбудовували Кременчук?

 

 

Вокзал будували усім містом


Вже на десяту добу після визволення станція Кременчук почала приймати ешелони з озброєнням, боєприпасами та продуктами. Зруйновану залізницю ремонтували цілодобово. Залізничний вокзал став «народною будовою»: люди розбирали завали та вибирали цеглини, які потім пішли на його зведення. Ось що писали про нього у 47-му році:


«Чудовий куток кімнати матері і дитини. Простора кімната, оформлена у світлих тонах. Над панелями — прекрасні малюнки, зроблені з розумінням дитячих нахилів. Кімнати готелю для транзитних пасажирів просторі і затишні, світлі і зручні. Готель розрахований на 50 місць і буде устаткований відповідними меблями. Проте придбання необхідних меблів, устаткування їх тут і в завершуваних пасажирських залах відстає».


Відбудовувався і річковий порт. Працівники підприємства підняли з Дніпра 77 затоплених суден та відремонтували 33 з них. Швидкими темпами відбудовували свою електростанцію: уже на двадцятий день після визволення вона дала перший струм.

 

Перші дні: ані води, ані хліба

 

Як Кременчук поставав із руїн у післявоєнні роки

 


Осінь 43-го. Люди, які радісно поверталися з тилу до свого звільненого міста, застали суцільні руїни. Під ними ще знаходяться живі люди, і солдати разом із місцевими їх витягають. На кожному кроці можна помітити міну. «Де не глянь — руїни. І скрізь міни, міни, міни…»,  —  згадують очевидці тих подій*.


У згорілому Кременчуці не було ані води, ані хліба. Німці зруйнували систему водопостачання, залишили після себе суцільні пожежі. Але комендатура оперативно береться за вирішення нагальних питань. Напівзруйновану піч хлібозаводу ремонтують за одну добу, шукають людей, які розуміються на хлібній справі. Вже наступного дня після визволення, 30 вересня, мешканці отримали перший хліб. Міська влада організувала на площі декілька сот кухонь, де людям роздавали гарячу їжу. Люди, у яких були корови, приносили молоко для дітей та поранених бійців. Лише за чотири дні у місті відкрили чотири їдальні та два дитячі магазини.

 

Як Кременчук поставав із руїн у післявоєнні роки


Та боротися за воду довелось довше. Водопостачання відновили лише під кінець року. А до цього її возили 22-ма автомобілями із села Сміливе. Ще навіть у 47-му році були спекуляції на воді, її намагались продавати, адже людям було далеко діставатися колонок. «Мережа водогону розподілена на певні райони міста. От візьмемо одну з цих ділянок, на Череднику. Доводиться багатьом мешканцям за кілька кварталів приходи до найближчої колонки по вул. Щорса».


Темпи, якими місто поверталось до життя, вражають. Лише за один місяць кременчужани спромоглися налагодити виробництво молока, масла, сиру, ковбасних виробів, організували коптіння риби в приміщеннях рибокоптильного заводу, який чудом уцілів. Партії їжі відправляли на фронт, адже, хоч місто і позбулось загарбників — Кременчук був вільним, проте у країні все ще палала війна. До перемоги залишалось ще півтора року. 9 травня 45-го 20 тисяч кременчужан зберуться на загальний мітинг з нагоди Дня Перемоги. А демобілізованих земляків зустрінуть на вокзалі 27 липня.

 

Міст за 93 дні

 


Зведення мосту через Дніпро було задачею № 1. Спершу зробили дерев’яну споруду. 21 травня 44-го 10 тисяч кременчужан разом із військовими мостобудівельниками за 93 дні ввели в дію новий міст, що пропрацював 4,5 року. А роботи зі зведення того самого мосту, який ми і зараз перетинаємо щодня, почалися у 46-му.

 

Як Кременчук поставав із руїн у післявоєнні роки


Весна того року принесла неприємний сюрприз: великі льодові поля загрожували зруйнувати опори дерев’яного мосту. Лід довелось підривати. Підривники закладали вибухівку та дробили льодові поля. Це була смертельна небезпека: під час робіт загинуло 5 чоловік. Міст зводили 3 тисячі чоловік — кременчужани та мешканці району. Його відкрили у 49-му. Того ж року, 21 грудня, через міст пройшов перший потяг, пасажирами якого стали мостобудівники.

 

Перші дні: ані води, ані хліба


Осінь 43-го. Люди, які радісно поверталися з тилу до свого звільненого міста, застали суцільні руїни. Під ними ще знаходяться живі люди, і солдати разом із місцевими їх витягають. На кожному кроці можна помітити міну. «Де не глянь — руїни. І скрізь міни, міни, міни…», — згадують очевидці тих подій*.


У згорілому Кременчуці не було ані води, ані хліба. Німці зруйнували систему водопостачання, залишили після себе суцільні пожежі. Але комендатура оперативно береться за вирішення нагальних питань. Напівзруйновану піч хлібозаводу ремонтують за одну добу, шукають людей, які розуміються на хлібній справі. Вже наступного дня після визволення, 30 вересня, мешканці отримали перший хліб. Міська влада організувала на площі декілька сот кухонь, де людям роздавали гарячу їжу. Люди, у яких були корови, приносили молоко для дітей та поранених бійців. Лише за чотири дні у місті відкрили чотири їдальні та два дитячі магазини.Та боротися за воду довелось довше. Водопостачання відновили лише під кінець року. А до цього її возили 22-ма автомобілями із села Сміливе. Ще навіть у 47-му році були спекуляції на воді, її намагались продавати, адже людям було далеко діставатися колонок. «Мережа водогону розподілена на певні райони міста. От візьмемо одну з цих ділянок, на Череднику. Доводиться багатьом мешканцям за кілька кварталів приходи до найближчої колонки по вул. Щорса».


Темпи, якими місто поверталось до життя, вражають. Лише за один місяць кременчужани спромоглися налагодити виробництво молока, масла, сиру, ковбасних виробів, організували коптіння риби в приміщеннях рибокоптильного заводу, який чудом уцілів. Партії їжі відправляли на фронт, адже, хоч місто і позбулось загарбників — Кременчук був вільним, проте у країні все ще палала війна. До перемоги залишалось ще півтора року. 9 травня 45-го 20 тисяч кременчужан зберуться на загальний мітинг з нагоди Дня Перемоги. А демобілізованих земляків зустрінуть на вокзалі 27 липня.

 

«Їли ховрахів, кішок, собак»


Голод 46 року прийшов і до Кременчука, хоча врожайність зернових у Кременчуцькому районі була вищою, ніж в інших районах. Продуктів у місті не вистачало. Їх видавали за картками. Робітники Кременчука отримували по 400 г хліба на день. А на місяць їм видавали 1,2 кг крупи чи макаронів, 2,2 кг м’яса-риби, 600 г жиру та півкіло цукру та кондитерських виробів. Дітям і непрацездатним — лише по 200 г хліба на день. Пайок був мізерним. Аби не померти з голоду, люди вживали макуху, крохмаль із гнилої картоплі, м’ясо диких птахів та звірів. «Їли котлети, виготовлені з лободи, забитих ховрахів, кішок, собак. Один машиніст згадував, що його запросив на обід помічник, обіцяючи пригостити смачним супом. Машиніст не відмовився і побачив у свого колеги багато шкірок із ховрахів, розіп’ятих на п’яльцях і розвішаних на деревах на подвір’ї. Суп був дійсно смачним», — згадуються ті роки у книзі «Нариси історії Кременчука». Аби вижити, багато трактористів, шоферів крали керосин і обмінювали його на молоко. Та були випадки, коли кременчужани пухли від голоду, помирали. Виконком міської ради організовував похорони покійників. Лише з осені 47-го року голод став відступати…


Тоді ж скасовують харчування за картками. Переходять на продаж продуктів за єдиними цінами. Наприкінці 40-х і на початку 50-х років кожен рік весною проводилося зниження роздрібних цін, рівень яких з 1940 року виріс утричі. Але середня заробітна плата була низькою. Так, кременчужани, які працювали в промисловості, у 46-му отримували 481 крб, а у 50-му — до 642 крб. Проте державні роздрібні ціни все ще залишалися на 86% вищими за довоєнні. Картопля (3 кг) 2–3 крб, залежно від сезону. Цибуля — 0,7–1,4 крб, яблука — 3,96–7 крб, кавуни — 2–3 крб … Відро води — 4 коп, кубометр — 3,3 крб. Якщо порівняти з нашим часом, то платня у промисловості була менша за наші «3200» мінімалки при таких цінах, як у нас зараз. Тож хоча в крамницях міста у ті роки пропонували досить широкий асортимент товарів, придбати їх міг далеко не кожний. Крім того щороку примусово проводилася державна позика. Кожен був зобов’язаний підписатися на облігації вартістю не менше місячного заробітку…


Суттєвою допомогою для населення Кременчука було індивідуальне та колективне городництво, розведення худоби, птиці. Міська влада широко підтримувала і заохочувала це додаткове джерело забезпечення кременчужан продовольством. Хоча загалом мешканцям міст забороняли мати худобу. Та й у цілому, боротьба з особистим селянським господарством призвела до того, що із сіл люди почали їздити до міста за м’ясом, маслом, молоком… А боротьба із спекуляцією призвела до різкого збільшення цін на колгоспних ринках.

 

Жили у бараках та землянках

 

Як Кременчук поставав із руїн у післявоєнні роки


Житлові будинки винищені, людям просто ніде жити. Вони туляться у перенаселених комуналках, бараках, пристосованих під житло виробничих спорудах, вузеньких землянках. Влітку миються у річці, взимку товпляться у банно-пральному комплексі.


Споруди, що перетворились на руїни, стали будівельним матеріалом. Люди витягають звідти цеглу та зводять із неї нове житло. Спочатку ремонтують найменш зруйновані будівлі. Цілих у місті обмаль. Чудом встояли будівлі Держбанку, залізничного технікуму, залізничної лікарні, окремі двоповерхові будинки на вулицях Артема, Бутиріна, Красіна та інших. А в Крюкові залишилися непошкодженими два двоповерхові будинки, клуб ім. Котлова, школи № 6, 9, станція Крюків.


Першу будівельну організацію у місті створили в 1944 році, згодом працювали ще кілька будівельних організацій. А перший план забудови міста з’явився у 46–47 роках. Будівництвом переважно займались управління будівництва мостобудівного заводу та вагонзаводу. Прискорились роботи зі зведення житла і завдяки будівництву ГЕС, яке розпочалось у 54 році. Адже у місті запрацювали силікатні заводи. У 50–60 роках у Кременчуці вдалося частково зняти житлову проблему, хоча до повного її вирішення було ще далеко.

 

46 заводів менш ніж за 2 роки

 

Як Кременчук поставав із руїн у післявоєнні роки

 

Вже за 1,5 року після визволення міста повернулось до життя 46 підприємств. Серед них вагонобудівний завод, суконна та махоркова фабрики, хлібопекарня, м’ясокомбінат, маслозавод, машинобудівний, миловарний, рибокоптильний, горілчаний, шкіряний завод; промкомбінат, хлібокомбінат, кондитерська, трикотажна фабрики, деревообробна артіль тощо. Повертається до роботи повністю зруйнований м’ясокомбінат та махоркова фабрика, що колись була добре відома у СРСР. У місті ще вибухали снаряди, а махорочники вже відновлювали виробництво, виготовляючи щодня десь півтонни махорки. Майже усю її відправляли на фронт. Почалась реевакуація підприємств важкої промисловості. У 44-му повернулись вагонобудівники та відбудували цехи заводу. Руїни залишили фашисти від заводу Сталіна, робітники взялись за його відновлення. Налагоджував виробництво промислової продукції завод шляхових машин. Працювала суконна фабрика, що поставляла продукцію на фронт. Трикотажну фабрику у 45-му перепрофілювали на випуск білизни. Влітку 45-го прийнято рішення щодо будівництва Кременчуцького механічного та мостового заводів. Це була велика подія у місті, яка постійно висвітлювалась у пресі. Протягом 1948–1956 років завод виготовив 600 мостів загальною довжиною 27 тис метрів, велику кількість кранів різної конструкції.
У 1949 році працівники мостового заводу перші в країні почали освоювати нову технологію — зварювання за методом Є. О. Патона.

 

Учні зводили школи


Школи будували «ударними темпами». Мешканці с. Верхівці, що на Житомирщині, власними силами за один день відремонтували кременчуцьку школу і завезли до неї паливо на весь рік. Кременчуцькі учні брали участь у будівництві, виготовляли лабораторне обладнання, меблі, закладали сади при школах, споруджували спортивні майданчики тощо. А за рік у місті звели чотири нових школи, у яких навчалось майже 7 тисяч школярів. Почали діяти три технікуми, дві школи фабрично-заводського навчання, два ремісничих училища. У 44-му працювали чотири дитячих садки, шість бібліотек і навіть кіно- і драматичний театр ім. Саксаганського.


Зрушення були й у медичній сфері. Через рік після визволення в місті працювали дві лікарні, три поліклініки. А на початку 50-х років у місті були ліквідовані такі захворювання, як тиф, малярія, різко зменшилася кількість інших інфекційних захворювань.

 

3 стадіони за рік Улітку 48-го молодь КВБЗ виступила із зверненням до юнаків і дівчат власними силами побудувати стадіони та спортмайданчики. У підсумку, крім стадіонів - 22 спортсекції, 54 фізкультурні колективи
21 автобус перевозив кременчужан у 1955 році.
2000 сімей вселились у нові квартири за 9 років (45-54 рр., окрім індивідуальних будинків)
На 8% у 1950 році  рівень промислової продукції перевищив довоєнний.

 

ПЕРСОНА


Хто керував містом у часи розрухи

 

Олександр Андрійович Будній
(23.08.1906-19.10.1983 рр.)


Керувати містом у цей складний період випало потомственому вагонобудівнику, кращому півскатнику СРСР, сину простого робітника, обраному депутатом Верховної Ради СРСР першого скликання від Кременчука. До війни Олександр Будній був передовиком та ініціатором виробництва, якого за досягнення нагородили двома велосипедами, радіоприймачем, годинником, відрізом на костюм і грошовою премією. У грудні 1935 року він брав участь у Всесоюзній конференції стахановців у Кремлі, а вже за два роки став депутатом Верховної Ради СРСР.


«Щойно повернувшись із евакуації, практично за місяць до визволення окупованого і зруйнованого війною Кременчука, обрано головою виконкому Кременчуцької міської Ради депутатів трудящих, де він сповна відчув смак влади. Під час його керівництва містом було визволено Кременчук, а 25 листопада 1943 року — Крюків-на-Дніпрі», — пише у своїй книзі, що готується до видання, дослідниця історії міста Анна Сербіна.
Під його керівництвом, з 31 серпня 1943 по березень 1945 року, у місті відновилась діяльність майже усіх його сфер життєдіяльності, забезпечено мешканців – хлібом, водою, товарами першої необхідності, медичною допомогою, споруджено дерев’яний міст, запрацював залізничний вокзал, електростанція тощо.


«Разом із дружиною Антоніною Якимівною (померла у 1965 році) та сином Миколою проживали по вулиці Насосній, 96, а згодом, під час головування, по вулиці Ревенка, 8 (у центрі). Син став юристом, працював в органах КДБ. Останні роки свого життя Олександр Андрійович проживав у Рівному, у сина, мав окрему кімнату. Загострені хронічні хвороби відбилися на відчутті смаку життя, він помер на 77 році життя, похований у Рівному», — зазначає пані Сербіна.

 

*При підготовці статті використані матеріали книги «Нариси історії Кременчука» (1995 р.), книги Анни Сербіної, присвяченої керівникам міста ( готується до друку)., вирізки газети «Робітник Кременчуччини» за 1947-1950 рр, дослідження краєзнавця В.Е.Івушкіна щодо історії крюківського мосту.

Автор: Віктория МУДРА
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 45 від 7 листопада 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх